Снiгова Королева - Страница 48

   – Цікаво, мої квіти й досі сплять у ліжечку Софії? – задумалась Іда. – Хотіла б я це знати.

   Вона звелася й поглянула крізь шпарину – двері були нещільно зачинені. Там були її квіти й іграшки. Дівчинка прислухалась, і їй здалось, ніби хтось грає на піаніно, дуже ніжно й гарно – вона ще ніколи не чула, щоб хтось так гарно грав.

   – Я впевнена, що це квіти танцюють, – сказала Іда сама собі. – Ох, як хотілося б їх побачити!

   Але дівчинка не наважувалась підвестись із ліжка, бо це могло б розбудити її тата і маму.

   «Ото якби квіти самі прийшли сюди!» – подумала Іда. Але вони не приходили. А музика все грала й звучала так чудово, що дівчинка більше не могла витримати. Вона навшпиньки підійшла до дверей і зазирнула до сусідньої кімнати. Ох, яке ж неймовірне видовище постало перед нею!

   У тій кімнаті не горів нічник, але все ж таки вона була гарно освітлена. Крізь вікно цідилося місячне світло, й видно було наче вдень. Гіацинти й тюльпани вишикувались на підлозі у дві лави. На підвіконні не було вже нікого. Вазони з-під квітів стояли порожні, а квіти танцювали кімнатою – то з’єднувались у коло, то розбивались на пари й кружляли, обхопивши одна одну довгими зеленими листочками.

   За піаніно сиділа висока жовта лілія. Маленька Іда пам’ятала її з минулого літа, коли студент сказав: «Правда ж, ця лілія нагадує міс Лайн?» Усі тоді засміялись, але зараз маленька Іда помітила, що подібність і справді разюча. Коли лілія грала на піаніно, вона поводилась так само манірно, як і та молода панночка, – часом схиляла голову набік і весь час кивала у такт чудової музики.

   Ніхто й не підозрював про присутність маленької Іди. Вона бачила, як меткий синій крокус заскочив на стіл, де стояли її іграшки, подався прямісінько до лялькового ліжечка й відсунув запону. Там лежали хворі квіти, але й вони підвелись й кивнули голівками – їм теж кортіло танцювати. Старенький іграшковий сажотрус з розбитою нижньою губою підвівся й уклонився квітам. Вони виглядали цілком здоровими, коли зістрибнули вниз і приєднались до веселощів.

   І раптом щось заторохтіло. То березова гілочка, що лишилась із Масниці, зістрибнула вниз, бо думала, що вона теж належить до квітів. Гілочка була прикрашена гірляндою з паперових квітів, а на її верхівці стриміла маленька воскова фігурка у капелюсі з широкими полами, дуже схожому на той, що його носив радник.

   Гілочка стрибала на своїх трьох червоних дерев’яних ніжках, та ще й тупотіла ними, адже вона танцювала мазурку. Квіти не могли виконувати цей танок, бо вони були занадто легенькі, аби тупотіти.

   Раптом воскова фігурка почала збільшуватися. Чоловічок крутився поміж паперових квітів, що оточували його, й казав:

   – Хіба можна забивати дитині голову такими дурницями і безглуздими вигадками?

 Зараз він дуже нагадував радника у великому капелюсі – з таким самим жовтуватим обличчям і дуже противний. Але паперові квіти заходились лупцювати його, аж він охляв і знову перетворився на крихітного воскового чоловічка. Це було так кумедно, що маленька Іда засміялася.

   Кожного разу, коли березова гілка танцювала, радник також мусив підстрибувати, байдуже, чи він надимався, щоб стати великим і виглядати поважним, чи лишався крихітним восковим чоловічком у великому чорному капелюсі. Справжні квіти, особливо ті, що лежали в ляльковому ліжечку, заступилися за нього і почали вмовляти гілку, що вона дала йому спокій, тож березова гілка зрештою погодилася з ними.

   І тут почулося калатання з ящика, де лежала лялька Іди. Сажотрус побіг по краю стола, ліг на живіт й потягнув кришку ящика, щоб відкрити його. Софія сіла й здивовано озирнулася.

   – Ого, то в них тут справжній бал! – вигукнула вона. – Чому ніхто мені про це не повідомив?

   – Потанцюєте зі мною? – привітно запитав сажотрус.

   – З тебе посміховисько, а не кавалер! – відповіла лялька і повернулась до нього спиною.

   Вона гадала собі, що її запросить танцювати хтось із квітів, але ніхто до неї не підійшов. Навіть кашлянула: «Кх-кх!» – але все одно ніхто її не запросив. Та ще й сажотрус пішов танцювати сам, і, до речі, йому непогано воно вдавалося.

   Оскільки ніхто з квітів не звертав на Софію уваги, вона стрибнула із ящика на підлогу й упала. Тепер усі квіти підійшли до неї, щоб спитати, чи вона не забилася. Вони були дуже ввічливі з лялькою, особливо ті квіти, що спали в її ліжечку. Софія відповіла, що не забилася. Ідині квіти подякували їй за те, що вона дозволила їм поспати в своєму ліжку, чим дуже її потішили. Вони забрали її у центр кімнати, туди, куди падало місячне світло, і танцювали з нею, а решта квітів стала колом круг них. Тепер Софія не гнівалася. Вона дозволила квітам завжди спати в її ліжечку, а вона спатиме в ящику для іграшок.

   Але квіти відповіли:

   – Ні, дякуємо. Завтра ми помремо. Скажи маленькій Іді, щоб вона поховала нас у садку, біля могили канарки. Тоді ми знову відродимося наступного літа і виростемо навіть кращими, ніж зараз.

   – О, ви не повинні вмирати, – сказала Софія і поцілувала квіти.

   Тут відчинились двері до кімнати, й увійшло безліч прекрасних квітів. Іда навіть уявити не могла, звідки вони всі прийшли, – може, навіть просто з королівського палацу. Першими крокували дві величні троянди із золотими коронами на головах. Це були король і королева. Потім левкой та гвоздики, а далі крокували музики. Великі маки й півонії дмухали у горохові стручки, аж обличчя почервоніли з натуги. Сині гіацинти й маленькі проліски дзвонили своїми голівками. Виходила дуже весела музика. За ними йшло багато квітів, і всі танцювали – сині фіалки й ніжні примули, маленькі маргаритки та лілії з долини.

   Квіти розцілувались вітаючись. На той бал любо було дивитися! Коли ж настала пора прощатись, маленька Іда теж тихенько повернулась у своє ліжечко. Вона лежала й думала про все, що побачила.

   Щойно почався ранок, вона поспішила до свого столика, щоб подивитись, чи її квіти досі там. Дівчинка відсунула запону біля ліжечка. Так, вони й досі лишались там, проте виглядали ще більш зів’ялими, ніж учора. Софія лежала в ящику – там, куди Іда вчора її поклала. Видавалося, вона спить.

   – Ти пам’ятаєш, що повинна мені переказати? – запитала маленька Іда.

   Але Софія виглядала спантеличеною й не промовила ані словечка.

   – Це не дуже гарно з твого боку, – сказала їй Іда. – Подумай тільки, як гарно вони з тобою обійшлись, і згадай, як усі квіти танцювали з тобою.

   Дівчинка взяла маленьку картонну коробочку, прикрашену зображенням птахів, і поклала мертві квіти всередину.

   – Ця коробочка буде вам замість труни, – сказала вона їм. – Коли до нас у гості приїдуть мої двоюрідні брати з Норвегії, вони допоможуть мені поховати вас у садку, щоб ви відродились наступного літа й виросли навіть прекраснішими, ніж зараз.

   Ти х братів звали Джонас і Адольф. Батько подарував їм два новенькі луки, і вони взяли їх із собою, щоб показати Іді. Дівчинка розповіла їм про те, як померли її бідолашні квіти, й вони пообіцяли поховати їх. Хлопчики йшли попереду з луками на плечах. Маленька Іда йшла слідом, тримаючи свої мертві квіти у гарній коробці. У садку вони викопали маленьку могилку. Іда поцілувала квіти, закрила коробку й поклала її в землю. А тоді Адольф і Джонас вистрілили із луків над могилою, адже в них не було рушниць чи гармати, щоб віддати останню честь померлим квітам.

Ромашка

А тепер послухайте!

   За містом, понад самим шляхом, стояв сільський будиночок із квітучим садочком, обгородженим дерев’яним парканом. Може, ви навіть проходили повз нього або бачили його на власні очі. Поблизу був рівчак, а на його яскраво-зеленому березі росла маленька ромашка. Сонце тішило її теплом, тож вона знай росла. Одного ранку вона розпустилася, і тепер усі її крихітні сніжно-білі пелюстки оточували жовте осердя, ніби промені, що оточують сонечко. Ромашка не переймалась тим, що її не було видно поміж трави й що вона була всього лише простенькою польовою квіточкою. Вона почувалася цілком щасливою, поверталася до сонця, дивилась угору і слухала пісню жайворонка, що звучала високо в небі.