Снiгова Королева - Страница 47

   – Глянь, як вони поспішають, – сказав Малий Клаус. – Ох і кортить їм знову опинитися на дні!

   – Давай, не барись, допоможи мені, – сказав Великий Клаус, – бо відлупцюю.

   І заліз у торбу.

   – Поклади сюди камінь, – наказав Великий Клаус, – бо я не можу потонути.

   – Не бійся за це, – відповів Малий Клаус, але все ж таки поклав великий камінь у торбу, міцно її зав’язав і жбурнув у воду.

   – Бульк!

   Це Великий Клаус шубовснув у річку й пішов на дно.

   – Боюся, худоби він там не знайде, – сказав Малий Клаус і погнав свою череду додому.

Квіти маленької Іди

 – Мої бідолашні квіти зовсім зів’яли, – сказала маленька Іда. – Учора ввечері вони були такі гарні, так тішили око, а тепер кожна пелюсточка засохла і змарніла. Чому так сталось? – спитала вона студента, який сидів на дивані.

   Вона дуже любила його, адже він розповідав неймовірно захопливі історії, та ще й вирізав із паперу дивовижні фігурки: серця з танцюючими панночками всередині, різноманітні квіти, палаци з дверцятами, які можна було відчиняти й зачиняти. Одне слово, то був справжнісінький штукар!

   – Чому мої квіти сьогодні так кепсько виглядають? – запитала вона знову, показуючи свій зів’ялий букет.

   – Знаєш, що з ними сталось? – спитав студент. – Вони вчора цілісіньку ніч гуляли на балу, тож сьогодні їхні голівки схилились і не бажають триматись рівненько.

   – Квіти не вміють танцювати, – заперечила маленька Іда.

   – Вміють, – наполягав студент. – Щойно стає темно і ми всі засинаємо, вони починають веселитися. Майже кожної ночі проводять бали.

   – А дітям не можна туди піти?

   – Маленьким маргариткам можна. І ліліям, що квітнуть у долині, теж.

   – А де танцюють найкрасивіші квіти? – запитала Іда.

   – Ти ж частенько відвідуєш чудовий садочок із квітами неподалік од міста, той, що біля літнього королівського палацу? Пригадуєш озеро, де до тебе близько-близько підпливають лебеді, коли ти годуєш їх крихтами хліба? Так ось, я впевнений, що найкрасивіші квіти танцюють саме там.

   – Я вчора була там зі своєю мамою, – сказала Іда, – але на деревах уже не було й листочка, та й жодної квітки довкруги я не бачила. Де вони всі? Минулого літа їх було там безліч.

   – Звісно ж, вони заховались у палац, – промовив студент. – Скажу по секрету: щойно король із усім своїм почтом повертається до міста, квіти втікають із саду до палацу й там розважаються. Ти б їх бачила! Дві найпишніші троянди залазять на трон – вони стають королем і королевою. Червоні гребінці вишиковуються по обидва боки, що рівненько стояти й кланятись, як лакеї біля покоїв. Тоді приходять й починається великий бал. Сині фіалки – це гардемарини. Танцюють вони з гіацинтами й крокусами, ще й називають їх панночками. А тюльпани та тигрові лілії – наче старші віком пані, що спостерігають за танцями й наглядають за тим, щоб усе було в рамках гарних манер.

   – Але невже ніхто не карає квіти за те, що вони танцюють у королівському палаці? – запитала Іда.

   – Про це ніхто й не здогадується, – відповів студент. – Звісно, там є старий наглядач, який мусить стежити за палацом. Деколи він ходить уночі зі своєю зв’язкою ключів. Але щойно квіти чують брязкання ключів, вони затихають і ховаються, й лише їхні голівки визирають з-за фіранок. Тоді старий наглядач каже: «От пахне квітами». Проте нічого не бачить.

   – Як весело! – маленька Іда заплескала в долоні. – А я могла би побачити ці квіти?

   – Легко, – запевнив студент. – Наступного разу, коли підеш туди, не забудь зазирнути у вікно. Там ти побачиш їх, точнісінько, як я сьогодні. Висока жовта лілія лежала просто на дивані, вдаючи із себе фрейліну.

   – А чи можуть квіти, які живуть у ботанічному саду, відвідувати палац? Це ж так далеко!

   – Звісно, можуть! Вони вміють літати, якщо треба. Ти бачила гарненьких метеликів – білих, жовтих, червоних? Вони дуже схожі на квіти, й це не дивно. Бо ж вони й справді квіти, що злетіли зі своїх стебел високо-високо у повітря. Вони махають пелюстками, ніби крильцями, й так летять. Вони отримали дозвіл злетіти за те, що дуже чемно поводились, тож тепер літають, замість того щоб сидіти вдома, на своїх стеблах. З часом їхні пелюсточки перетворюються на справжні крильця. Ти й сама їх бачила. Втім, можливо, квіти з ботанічного саду й справді ніколи не були в королівському палаці. Може, вони й не здогадуються, які там веселощі тривають майже кожної ночі. Але я знаю, як можна здивувати професора ботаніки. Ти знаєш, про кого я, – він сусід, живе поруч. Наступного разу, коли ти будеш у саду, розкажи одній квіточці про те, що в королівському палаці проводять пишні бали. Вона розкаже іншим, і вони всі разом туди полетять. Тож, коли професор прийде в сад, він побачить, що квітів нема, а куди вони зникли і як, здогадатись не зможе.

   – А як квітка зможе розказати про це іншим? Адже квіти не вміють говорити.

   – Звісно, не вміють, – погодився студент. – Але вони можуть спілкуватись знаками. Ти ніколи не помічала, що коли повіває вітерець, квіти кивають одна одній чи махають листочками. Ось так вони спілкуються.

   – А професор ті знаки розуміє?

   – Певен, що розуміє. Якось він прийшов у сад і побачив, що кропива своїми жалючими листочками показує гарненькій червоній гвоздиці щось на кшталт такого: « Ти така вродлива, я тебе кохаю!» Професору це дуже не сподобалось, тож він ударив кропиву по листках – усе одно що по пальцях. Але ж кропива жалить, тож він дуже попік руки, й більше до кропиви не лізе.

   – Яка смішна історія! – засміялась маленька Іда.

   – Хіба можна забивати дитині голову такими дурницями? – обурився занудний радник, який також прийшов у гості й зараз сидів на дивані. Він дуже не любив студента. Він завжди бурчав, коли бачив, як студент вирізує дивні, разючі картинки, наприклад злочинця, який висить на шибениці й тримає серце у руках, аби показати, що його стратили за крадіжку сердець; інколи відьму на кочерзі з власним чоловіком на носі. Радник усе це страшенно засуджував, він казав точнісінько як зараз: «Хіба можна забивати дитині голову такими дурницями і безглуздими вигадками?»

   Але для маленької Іди історія, яку розповів студент, здавалася просто надзвичайною. Її квіти не можуть тримати голівки рівно, бо вони дуже стомилися, протанцювавши цілу ніч. Певно, вони захворіли. Вона забрала їх на маленький гарний столик, де тримала свої іграшки. Її лялька Софія саме спала в іграшковому ліжечку, але маленька Іда сказала їй:

   – Софіє, ти мусиш прокинутися. Сьогодні тобі доведеться спати у ящику, бо мої бідолашні квіточки захворіли. Може, якщо я сьогодні покладу їх спати у твоєму ліжечку, вони видужають.

   Коли вона взяла ляльку, Софія набурмосилася, бо дуже не хотіла віддавати своє ліжечко.

   Іда поклала квіти до ліжка й накрила їх легеньким покривальцем, підіткнувши краї. Дівчинка наказала їм поводитись чемно й тихенько лежати, поки вона зробить їм чаю – тоді вони неодмінно видужають і будуть завтра почуватися здоровими. Вона закрила запону довкола ліжечка, щоб ранкове сонце не світило їм у личка.

   Цілісінький вечір вона думала над історією, яку розповів їй студент, аж сама лягла спати. Дівчинка дивилась крізь завіси на вікнах на кімнатні квіти, які вирощувала її мама, – тюльпани й гіацинти. Іда тихенько прошепотіла до них:

   – Я знаю, що ви сьогодні підете на бал.

   Але квіти вдавали, ніби не розуміють її.

   Проте маленька Іда знала їхній секрет.

   Лежачи в ліжку, вона дуже довго думала про те, як добре було б побачити квіти, що танцюють на балу в королівському палаці. «Цікаво, а мої квіточки й справді там побували?» – розмірковувала вона. Врешті дівчинка заснула. Коли вона прокинулась серед ночі, то пригадала, що їй снились квіти, студент і занудний радник, який лаяв студента й казав, що все це – дурнуваті вигадки. У спальні було дуже тихо. На столі світився нічник, а Ідині тато й мама спали.