Снiгова Королева - Страница 36
Каченята зробили все так, як того від них вимагали, але качки невдоволено на них вирячилися і сказали:
– Гляньте, ще один виводок, ніби нас тут самих досі було замало! А подивіться-но на те страховисько! Його тут не треба! – і одна качка підскочила й дзьобнула його в шию.
– Облиште його, – вступилась мати. – Воно нічого лихого не зробило!
– Еге ж, але воно таке велике і гидке! – сказала зла качка. – Треба його прогнати звідси!
– Усі інші каченята – дуже милі дітки, – промовила стара качка з червоною шматинкою на лапці. – Усі, крім цього. Добре було би, якби його матуся допомогла йому виправитись.
– Це неможливо, ваша світлосте, – відповіла мати. – Він далеко не красень, але за вдачею добрий, та й плаває так само, як інші, а може, навіть краще. Я думаю, коли він виросте, то погарнішає й уже не здаватиметься таким величезним. Він надто довго просидів у яйці, тому його статура сформувалась трохи не так, як треба, – мама-качка погладила його шию, поправила розкуйовджене пір’ячко і додала: – Він селезень, тож врода для нього не настільки важлива. Я думаю, він виросте сильним і зможе подбати про себе.
– Інші каченята виглядають досить милими, – сказала стара качка. – Ну, ми вас прийняли, – почувайтесь, як удома. А якщо знайдете голову вугра, принесіть її мені.
Каченята почувались у дворі вільно. І потерпало лише те, що вилупилось останнім. Усі його кусали й насміхались з нього – не тільки качки, а й решта птаства.
– Велетенське каченя! – казали вони.
Індик, який народився на світ зі шпорами й вважав, що він справжній імператор, надимався, як корабель під усіма вітрилами, і знай ганяв каченя по двору. Бідолашне маля не знало, куди йому подітись. Воно почувалось жалюгідним, бо було гидке – його за це висміював увесь пташиний двір.
Кожного дня ставало гірше й гірше. Усі гнали геть від себе бідолашне каченя. Навіть його брати й сестри не були до нього добрими. Вони казали:
– Ох ти ж, гидке створіння, щоб тебе кіт роздер!
І навіть його мати шкодувала, що воно узагалі народилося на світ. Качки скубли його, кури клювали, а дівчина, що годувала птицю, штурхала його ногою. Тож зрештою воно втекло. Коли воно перелітало через огорожу, то налякало пташок, що сиділи на паркані.
«Вони злякались мене, бо я дуже потворне», – подумало каченя. Воно заплющило очі й летіло все далі та далі, аж потрапило на велике болото, де мешкали дикі качки. Тут воно заночувало.
Уранці, коли дикі качки здійнялись у повітря, вони помітили свого нового сусіда.
– Що ти за качка? – запитали вони, коли наблизились до нього.
Каченя схилилось перед ними й поводилось так чемно, як тільки вміло, але не змогло відповісти на їхнє запитання.
– Ти дуже потворний, – сказали дикі качки. – Але якщо тільки ти не надумаєш одружитись із кимось із нашої родини, то ми на це заплющимо очі.
Бідолашне каченя! Воно й гадки не мало одружуватися! Усе, чого воно хотіло, – це щоб йому дозволили лежати в очереті й пити трохи води з плеса.
Каченя пробуло на болоті два дні. І раптом прилетіло двоє диких качок чи радше каченят, бо вони ще зовсім недавно вилупились із яєць. Обидва були качурами.
– Слухай, друже, – сказав один із них до каченяти, – ти страшенно потворний, але то не біда. Гайда з нами, будемо перелітними птахами! Неподалік звідси є ще одне болото. Там живе кілька гарненьких качечок-панночок. Маєш надію знайти там свою пару. Тобі мусить пощастити – недарма ж ти вродився такий потворний!
– Паф, паф! – пролунало у повітрі, й двійко молодих качурів упали мертві поміж очеретом, аж вода забарвилась кров’ю.
– Паф, паф! – навсібіч розійшлось відлуння, та з очерету злетіли табуни диких качок.
Постріли лунали з усіх боків, адже мисливці оточили болото. Декотрі сиділи на гілках дерев, оглядаючи очерети. Блакитний димок із дул рушниць піднімався хмаринками над темними деревами і плив понад водою. Зграя мисливських псів вискочила з очерету. Як же вони налякали бідолашне каченя! Він повернув голову, щоб сховати її під крило, й у ту ж мить повз нього пробіг великий страшний собака. Він розтулив пащеку, і його язик звисав між щелеп, а очі жахаюче блищали. Собака потягнувся носом до каченяти, показуючи гострі зуби, а потім – «плюсь, плюсь» – почалапав водою, так і не зачепивши каченя.
– Ох, – зітхнуло воно, – як добре, що я такий потворний. Навіть собака мене не вкусить.
Каченя тихенько лежало, перечікуючи постріли. Уже було пізно, коли все нарешті скінчилось, але навіть тоді бідолашне пташеня не наважувалося зійти з місця. Воно почекало ще кілька годин, а потім, сторожко озираючись, щосили побігло з болота. Воно мчало полями й луками, поки не почалась буря. Під струменями води рухатись було дуже важко.
Надвечір каченя дісталося до перехнябленої маленької хатини, яка, здавалось, ось-ось завалиться і досі стоїть лише тому, що не може вирішити, котра зі стін має впасти першою. Буря знай шаленіла, і каченя не мало сили йти далі. Воно сіло біля хатини і помітило, що двері зачинені нещільно – одна завіса відірвалася. Знизу утворилась щілина, досить велика, щоб воно змогло протиснутись. Тож каченя мерщій туди залізло – так воно знайшло собі притулок на ніч. У хатині мешкали старенька жінка, кіт і курка. Кіт був у великому пошанівку – господиня називала його «Мій синочок». Він вмів вигинати спину, мурчати і навіть викрешувати іскри зі своєї хутряної шубки, якщо хтось гладив його проти шерсті. Курка мала дуже короткі лапи, тож її називали «Курка-коротконіжка». Вона добре несла яйця, й господиня любила її, немовби власну дитину.
Уранці вони знайшли дивного приблуду – кіт почав нявчати, а курка кудкудакати.
– Що тут за галас? – сказала старенька, озираючись по кімнаті. Але вона була короткозора. Тож, коли вона побачила каченя, то подумала, що це вгодована качка, що відбилась від своєї господи й заблукала.
– Оце так удача! – вигукнула жінка. – Сподіваюсь, це не качур. Добре було би, якби качка несла нам яйця. Заждемо й побачимо.
Так каченяті дозволили залишитися в домі. Він пробув там три тижні, а яєць не було. Кіт поводився, як господар, а курка – як господиня. Вони завжди казали: «Ми і решта світу», – адже були переконані, що вони є половиною світу, причому кращою половиною. Каченя вважало, що може бути й інша думка з цього приводу, але курка не бажала слухати цих дурниць.
– Ти вмієш нести яйця? – спитала вона.
– Ні, – відповіло каченя.
– То будь ласкавий, притримай свого язика.
– А чи можеш ти вигинати спину, мурчати або викрешувати іскри? – спитав кіт.
– Ні.
– То мовчи й не перебивай, коли говорять розумніші за тебе.
Тож каченя похнюплено сиділо в куточку, аж крізь відчинені двері почало світити сонце. Воно відчуло, що дуже скучило за плаванням, і розказало про це курці.
– Що за нісенітниці! – обурилася курка. – Тобі просто нема чим зайнятись, от і лізуть у голову різні дурниці. Якби ти міг мурчати або нестися, все це минуло би.
– Але ж плавати так приємно! – заперечило каченя. – Вода так освіжає, коли ти пірнаєш на дно.
– Приємно, авжеж! – обурилась курка. – Ти , певно, геть здуріло! Спитай кота, він найрозумніша тварина серед усіх, кого я знаю, – спитай його, що він думає про плавання або пірнання. Я вже не кажу про те, що сама думаю! Або спитай господиню – вона вже жінка у літах, і на світі нема нікого розумнішого за неї. Думаєш, вона любить плавати, або ж відчувати, як вода змикається у неї над головою?
– Ви не розумієте мене, – сказало каченя.
– Ми тебе не розуміємо? А хто, цікаво б знати, взагалі розуміє тебе? Ти що, вважаєш себе розумнішим за кота чи нашу господиню? Я вже мовчу за себе. Не вигадуй дурниць, дитино, і подякуй долі за везіння, що тебе тут прийняли. Хіба ж ти не живеш у теплі, в оточенні, від якого можна навчитись чогось корисного? Треба менше плескати язиком, бо твоє товариство не надто приємне. Повір мені, я бажаю тобі тільки добра. Правда гірка, але я тобі кажу її з приязні. Раджу тобі навчись нести яйця або мурчати – так швидко, як тільки зможеш.