Снiгова Королева - Страница 35

   – З минулого року нічого не змінилось! Ніякого прогресу! Трояндовий кущ квітне собі, а вперед не рухається!

   Минуло літо, за ним осінь. На трояндовому кущі красувались квіти. Коли ж погода стала вогка й похмура, кущ похилився до землі, а слимак заповз у землю.

   Наступного літа знову розквітнули троянди, і слимак теж виповз зі свого сховку.

   – Ти вже старий, – сказав слимак трояндовому кущеві. – Незабаром ти помреш. Ти вже дав світові те, що міг. Чи важливим був твій внесок? Спірне питання, та я й не маю часу про це думати. Але ось що ясно: ти не зробив ані кроку для внутрішнього розвитку, не спромігся створити щось іще. Ти маєш що сказати на свій захист? Незабаром ти перетворишся на засохлого патичка. Розумієш, про що я?

   – Ти лякаєш мене, – сказав трояндовий кущ. – Я ніколи про це не думав.

   – Та ти взагалі не хотів думати. Чи ти колись задумувався, чому ти цвітеш, і як проходить твоє цвітіння, – чому саме так, а не інакше?

   – Ні, – відповів трояндовий кущ. – Я квітнув із радістю, бо не вмів робити нічого іншого. Сонце світило і зігрівало мене, повітря дарувало свіжість. Я пив чисту росу й дощові краплини. Я дихав і жив! Із землі до мене надходила сила, й повітря живило мене теж. Я завжди відчував щастя, і тому відчував потребу цвісти. Ось таке в мене було життя – я не міг чинити по-іншому.

   – Ти мав дуже легке життя, – зазначив слимак.

   – Авжеж. Я мав усе, що треба було, – сказав трояндовий кущ. – Але ти навіть більш обдарований, ніж я. Ти – одна з тих натур, гострий розум яких вражає світ.

   – Я цього робити не збирався! Що таке світ? Та він – ніщо для мене! Мені цілком вистачає себе самого.

   – Але хіба ми не для того живемо на землі, щоб ділитись усім найкращим із іншими? Віддавати іншим усе, що можемо? Так, в мене є лише троянди. Але ти, так щедро обдарований, що ти дав світові? Що ти йому подаруєш?

   – Що я дав? Що я подарую? Та плювати я хотів на світ. Він нічого не вартий, тож мене не обходить! Якщо хочеш, можеш і далі віддавати свої троянди. Ти ж нічого іншого не вмієш. Хай ліщина приносить горіхи, а корови й вівці дають молоко – кожен із них старається для когось. А я старатимусь для себе. Зараз закриюсь у мушлі, й баста! Світ для мене нічого не означає!

   Слимак заліз у свій будиночок і зачинив дверцята.

   – Це дуже сумно, – промовив трояндовий кущ. – Я не можу замкнутись у собі. Єдине, що я можу, – вирощувати троянди. Потім із них облітають пелюстки, їх підхоплює вітер. Але якось я бачив свою троянду, що лежала в молитовнику господині. А іншу троянду приколола собі на груди молода вродлива дівчина. Ще одну квітку поцілувала дитина, радіючи життю. Усе це тішить мене, наче справжнє благословення. Ось такі мої спогади, моє життя.

   І трояндовий кущ далі квітнув, поки слимак лежав без діла у своєму будиночку й міркував про те, що світ для нього – ніщо.

   Минули роки.

   Не стало слимака, усох трояндовий кущ. Навіть троянда в молитовнику зотліла. Але в садку виросли інші трояндові кущі, й оселились інші слимаки. Вони так само зачинялись у своїх будиночках і сердились на весь світ, бо він їх не обходив.

   Нашу історію можна почати спочатку. І щоразу вона буде такою самою.

Гидке каченя

За містом буяло літо. Золоті поля, зелений овес і високі скирти на луках тішили око. Поміж ними прогулювався на своїх довгих червоних ногах журавель. Він балакав по-єгипетському – цій мові його навчила мама. Пшеничні поля і луки були оточені густими лісами, де ясніли глибокі озера.

   На сонячній галявині поблизу глибокої ріки стояла чепурна старенька ферма. Від будинку аж до самої води росли великі лопухи – такі високі, що під найбільшим могла поміститись дитина у повен зріст. Місце було глухе, наче хащі дрімучого лісу.

   У затишній місцині на гнізді сиділа качка. Вона спостерігала за тим, як вилуплювались її каченята. Чекання стомлювало, бо крихітки не поспішали вилазити зі шкаралупок, а гості навідувались рідко. Іншим качкам значно більше подобалось плавати, ніж балакати з нею. Зрештою одна шкаралупка тріснула, а за нею й друга. З кожної вилізло пискля, що задирало голівку й кумедно кричало. «Кря, кря», – відповідала мати, й каченята теж крякали, як могли, та розбрідались навсібіч, щоб понишпорити поміж великих зелених лопухів. Їхня мати дозволяла їм блукати там скільки заманеться, бо знала, що зелений колір корисний для очей.

   – Який великий світ! – казали каченята. Довкола було значно просторіше, ніж усередині яєчної шкаралупки.

   – Невже ви думаєте, що це вже весь світ? – запитувала в них мати. – Заждіть, ви ще город побачите. Він простягнувся ген-ген, аж до священикового поля. Сама я ніколи не ризикувала мандрувати так далеко. Ви всі вже вилупились? – вела качка далі, піднімаючись із гнізда. – Е ні, бачу, що найбільше яйце досі ціле. Цікаво, скільки ще чекати? Я вже стомилась, – і вона знову опустилась на гніздо.

   – Ну, як тут у вас справи? – запитала стара качка, що прийшла в гості.

   – Одненький ще не вилупився, – відповіла качка-мати. – Яйце ще не тріснуло. Але ви тільки погляньте на інших! Хіба вам доводилось бачити гарніших каченят? Вони – просто викапаний татко! Шкода, що він такий черствий. Жодного разу не приходив, бодай щоб поглянути на дітей!

   – Дай-но я подивлюсь на яйце, яке досі не тріснуло, – сказала стара качка. – Певно, це яйце індички. Одного разу мені довелось висиджувати кілька таких яєць. І після всіх моїх турбот і клопотів малеча боялась лізти у воду! Я крякала, намагалась їх переконати, та все дарма. Ану, погляну на це яйце. Звісно, воно від індички! Послухай моєї поради: лиши його там, де воно лежить, і ліпше вчи інших дітей плавати.

   – Думаю, я ще трошки посиджу на ньому, – сказала качка. – Я сиділа вже так довго, що кілька днів погоди не зроблять.

   – Ну, як знаєш, – відказала стара качка й подалася у своїх справах.

   Зрештою велике яйце тріснуло, і з нього вибралось маля. Воно було дуже велике й негарне. Качка пильно подивилася на нього й вигукнула:

   – Яке ж воно велике й зовсім не схоже на інших! Цікаво, може, й справді це мале індича?

   Незабаром дізнаємось, ось щойно підемо до води. Воно муситиме залізти у воду, хай навіть мені доведеться самій його туди штовхнути!

   Наступний день видався просто чудовий. Мама-качка повела свій виводок униз, до води, й сама стрибнула в ставок.

   – Кря, кря! – крикнула вона, й один за одним маленькі каченята пострибали слідом.

   Вода накрила їх з головою, але вони миттю випірнули й досить легко попливли, легко загрібаючи попід собою лапками. Гидке каченя також пливло разом із усіма.

   – Ох, – сказала мати, – це не індича. Воно так спритно рухає лапками і так рівненько тримається! Це – моє рідне дитя. І не настільки воно вже й гидке, коли як слід придивитись. Кря, кря! Діти, ходімо зі мною! Я збираюсь узяти вас до поважного товариства, щоб представити всім мешканцям пташиного двору. Мусите триматись ближче до мене, щоб вас ніхто не затоптав. А більше за всіх стережіться кота!

   Вони подались на пташиний двір, де якраз була колотнеча – всі змагалися за голову вугра, яка зрештою дісталась котові.

   – Бачите, діти, що діється у світі, – сказала мама-качка. – А тепер ходіть, гарненько переставляючи лапки, й покажіть мені, якими чемними ви можете бути. Ви мусите гарно вклонитися старій качці, яка сидить он там. Вона найблагородніша серед усіх, бо іспанка за походженням. Крім того, вона дуже заможна. Бачите, до її лапки прив’язана червона шматинка. Це знак особливого статусу – велика честь для качки. Вона показує, що її бояться загубити. Кожен мусить її упізнати: і людина, й тварина. А тепер ходімо, й не загинайте лапки. Добре виховане каченя широко розставляє лапки, точнісінько, як його мамця з татком, ось так. Зараз зігніть шийки і скажіть: «Кря!»