Снiгова Королева - Страница 34

   Деревце з радістю чекало наступного вечора. Ялинка думала, що її знову прикрасять іграшками й позолоченими фруктами та запалять вогні.

   «Завтра я не тремтітиму, – вирішила вона. – Я буду тішитися своїм блиском і послухаю казку про Шалама-Балама знову, а може, й про Іведе-Аведе». Так ялинка у задумі простояла цілісіньку ніч.

   Зранку прийшли служниці та покоївка. «Зараз, – думала ялинка, – вони знову прикрашатимуть мене». Але вони витягнули її з кімнати й потягли сходами на горище, а там кинули на підлогу, в темний куток, куди не доходило денне світло, і покинули на самоті. «Що це означає? – думала ялинка. – Що я тут робитиму? Тут нічого не чути».

   Тепер ялинка мала вдосталь часу на роздуми, адже минали дні та ночі, а за нею не приходили. Якщо хтось і зазирав на горище, то тільки для того, щоб покласти коробки у куток. Тож ялинка тепер була цілком схована від світу – раніше такого ніколи не траплялось. «Зараз зима, – думала ялинка. – Земля тверда й покрита снігом, тому люди не можуть посадити мене. Перечекаю тут, аж настане весна. Усі тут такі добрі до мене! Звісно, мені хотілося б, щоб тут було не так темно й самотньо. Аби ж тут був хоча б один зайчик, на якого я могла би поглянути. У лісі було так приємно, коли землю вкривав сніг і повз мене пробігали зайці, навіть коли вони перестрибували через мене, хоча я цього тоді й не любила. Ох! Як тут самотньо!»

   І раптом почувся писк. Це була маленька мишка, вона обережно повзла до ялинки. Потім з’явилась ще одна. Вони обидві понюхали ялинку і залізли між її гілки.

   – Так холодно, – сказала маленька мишка. – Нам буде тут значно затишніше, правда ж, старенька ялинко?

   – Я не стара, – промовила ялинка. – Є ба гато значно старших за мене.

   – А звідки ти? І що ти знаєш? – запитала миша, бо була дуже допитлива. – Чи бачила ти найгарніші місця на світі? Чи можеш нам про них розказати? Чи була ти у коморі, де на полицях лежить сир, а зі стелі звисає окіст? Туди ми заходимо худими, а звідти виходимо повними.

   – Я нічого не знаю про це місце, – відповіла ялинка. – Але я знаю ліс, де світить сонце й співають пташки.

   І ялинка розповіла мишам про свою молодість. Вони ще такого не чули на своєму віку. Миші слухали дуже уважно, а потім сказали:

   – Ти стільки всього бачила! Мабуть, ти була дуже щаслива.

   – Щаслива! – вигукнула ялинка. І коли вона обдумала все, що їм розповіла, то сказала: – Ох, так! Все ж таки то були щасливі дні.

   А коли ялинка розказала про вечір перед Різдвом, коли її прикрашали ласощами й вогниками, миші сказали:

   – Ти була тоді по-справжньому щаслива, стара ялинко!

   – Я не стара, – відповіла ялинка. – Я прийшла з лісу тільки цієї зими і виросла не так давно.

   – Ти так гарно розказуєш! – сказали мишки.

   Наступної ночі вони привели ще четверо інших мишей, щоб послухати історії, які розповідала ялинка. Чим більше вона розповідала, тим більше згадувала.

   – Це були щасливі дні. Може, вони ще колись повернуться. Шалам-Балам упав зі сходів, та все одно одружився з принцесою. Може, і я колись отримаю принца.

   І ялинка згадувала струнку березу – дерево, що росло в лісі й здавалось ялинці справжнім принцом.

   – А хто такий Шалам-Балам? – запитували миші. І ялинка розповіла їм казку, бо запам’ятала її слово в слово. Мишкам так сподобалось, що вони були готові стрибати аж до верхівки дерева.

   Наступної ночі прийшло багато мишей, а в неділю – навіть двійко пацюків. Але вони сказали, що історія нецікава. Це дуже засмутило мишей, тепер і їм вона подобалась значно менше.

   – А ще щось ти знаєш? – запитали пацюки.

   – Тільки одну казку, – відповіла ялинка. – Я чула її у найщасливіший вечір свого життя. Правда, тоді я не усвідомлювала свого щастя.

   – Нам ця казка здається поганенькою, – сказали пацюки. – А чи знаєш ти якусь історію про шинку, або про сало в коморі?

   – Ні, – відповіла ялинка.

   – Ну, й на цьому спасибі, – сказали пацюки й подалися геть.

   Мишки теж після цього розбіглись, а ялинка зітхнула і сказала:

   – Мені було дуже приємно, коли довкола мене сиділи веселі мишки й слухали мої розповіді. Зараз і це минуло. Добре, чекатиму, коли хтось прийде і забере мене з цього місця.

   Але чи станеться це колись? Так, одного ранку прийшли люди, щоб прибрати на горищі. Вони витягли ящики, дістали ялинку з кутка й грубо шпурнули її на підлогу. Тоді слуги витягнули її на сходи.

   – Життя починається знову! – сказала ялинка, насолоджуючись сонячними променями й свіжим повітрям.

   Її потягнули сходами вниз і знесли у двір. Ялинка не мала часу на роздуми, вона тільки могла роздивлятись – довкола було так багато всього! У саду все цвіло. Запахущі троянди звисали через невисоку огорожу. Квітнули липи. Ластівки кружляли тут і там і щебетали:

   – Цвінь, цвінь, цвінь, ось іде мій друг!

   Втім, це вони казали не про ялинку.

   «Ось тепер я заживу!» – вирішило деревце, радісно розпростуючи свої гілки. Та лишенько! Вони засохли й пожовкли. Тепер ялинка лежала в кутку поміж бур’яну й кропиви. Зірка, зроблена із золотого паперу, досі стриміла на верхівці деревця й сяяла під променями сонця.

   У дворі бавилось двійко веселих дітлахів – тих самих, що радісно танцювали довкола ялинки на Різдво. Молодший побачив золоту зірку, підбіг і зірвав її з ялинки.

 – Дивись, які галузки стирчать на цій страшній старій ялинці! – сказав хлопчик і заходився топтати їх. А ялинка дивилась на свіжі яскраві квіти у садку, потім поглянула на себе, й гірко пошкодувала, що не лишилась у темному закутку горища. Вона думала про свою молодість у лісі, про веселий вечір напередодні Різдва, про маленьких мишок, які слухали казку про Шалама-Балама.

   – Усе минуло! – промовила стара ялинка. – Треба було тішитись усім, що я мала, а зараз уже пізно!

   Потім прийшов служник і порубав дерево на шматки – вийшла велика в’язка дров. Дрова підкидали у вогонь, що палав під казанком, і вони яскраво спалахували. А ялинка так важко зітхала, що кожен стогін скидався на постріл.

   Діти перестали гратися, підбігли й сіли біля вогню. Вони дивились і вигукували:

   – Паф! Паф!

   З кожним пострілом, що був зітханням ялинки, дерево згадувало літній день у лісі, а ще вечір перед Різдвом, а ще «Шалама-Балама», єдину казку, яку довелось почути. Врешті все скінчилось. Хлопчики знову побігли гратись у садок, молодший причепив собі на груди золоту зірку, яка прикрашала ялинку в найщасливіший вечір її життя. Тепер усе було в минулому, й життя ялинки скінчилось. Та й наша історія добігла до кінця, – бо ж усі історії рано чи пізно закінчуються.

Слимак і трояндовий кущ

 Сад був оточений живою огорожею з ліщини. За огорожею розкинулись поля й луки, де паслись корови й вівці. Посеред саду пишно квітнув трояндовий кущ, а під ним сидів слимак.

   – Заждіть-но, ще прийде мій час, – казав він. – Я подарую світові навіть більше, ніж ці троянди, чи горіхи, чи молоко, яке дають корови та вівці.

   – Я чекаю від тебе чогось по-справжньому великого, – сказав трояндовий кущ. – А дозволь поцікавитись: коли саме це станеться?

   – Я нікуди не поспішаю, – сказав слимак. – Це ти підганяєш час. А недарма кажуть: скорий поспіх – всім на посміх!

   Цілий рік слимак лежав на одному місці, на осонні під трояндовим кущем, що квітнув трояндами – свіжими й прекрасними, як завжди. Слимак наполовину виповз зі своєї мушлі, випростав свої ріжки, потім утягнув їх назад.