Снiгова Королева - Страница 31

   Врешті принц поцілував свою прекрасну молоду дружину, а вона погладила його чорне волосся, й молодята рука до руки пішли спочивати до розкішного намету. Поступово на борту корабля стихли веселощі. Тільки стерновий не спав, бо мусив стояти біля штурвала.

   Русалонька зіперлась своїми білими руками на борт корабля, й вдивлялась у небокрай, очікуючи на перший проблиск ранку, перший світанковий промінь, що принесе їй смерть. Раптом морська принцеса побачила, як її сестри піднімаються з глибини – вони так сама зблідли, як і русалонька. Але тепер їхнє довге чудове волосся не розвівалось на вітрі – його обрізали.

   – Ми віддали своє волосся відьмі, – сказали вони, – і вона не дасть тобі загинути. Відьма дала нам ніж – ось він, поглянь, який гострий. До сходу сонця ти мусиш пронизати ним серце принца. Коли його тепла кров заструменіє твоїми ногами, вони знову зіллються воєдино й стануть риб’ячим хвостом. Ти знову будеш русалонькою, повернешся до нас і проживеш триста щасливих років перед тим, як померти й стати морською піною. Але поспішай: до сходу сонця мусить померти він або ти. Наша старенька бабуся так за тобою побивається, що її сиве волосся випадає від смутку. Вбий принца й повертайся: хіба ж ти не бачиш, що вже розвиднюється? За кілька хвилин зійде сонце, й ти загинеш.

   Сестри сумно зітхнули й поринули в море.

   Русалонька відхилила малинову завісу до намету, й побачила, що молода дружина притулила свою голову до грудей принца.

   Морська діва схилилась, щоб поцілувати чоло свого обранця, потім подивилась на небо, де рожеві барви ставали все яскравішими. Русалонька поглянула на гострий ніж і знову перевела погляд на принца. То й крізь сон прошепотів ім’я своєї дружини – вона одна володіла його думками.

   Ніж затремтів у руці русалоньки, і вона пожбурила його в море. Там, де він упав, збурунилась червона вода, – бризнули краплини, що скидалися на кров.

   Русалонька востаннє поглянула на принца і кинулась у море, щоб її тіло розчинилось у шумовинні.

   Зійшло сонце, його теплі промені впали на холодну морську піну, що залишилась після русалоньки, – бідолашна навіть не відчула, як помирає. Вона бачила яскраве сонце, і довкола неї кружляли сотні дивовижних прозорих створінь. Крізь них русалонька бачила білі вітрила на кораблі та хмари на небі. Русалонька раптом зрозуміла, що має таке саме тіло, як і вони, й підіймається вище й вище понад морською піною.

   – Де я? – спитала вона, і ніяка земна музика не змогла б зрівнятись з її голосом.

   – У дочок повітря, – відповіли їй. – Русалка не має безсмертної душі, але може заслужити її завдяки коханню. А дочки повітря, хоча вони теж не мають безсмертних душ, можуть здобути їх завдяки добрим вчинкам. Ми летимо до теплих країв, щоб остудити суховій, що несе людям моровицю. Ми беремо із собою пахощі квітів, щоб нести відчуття здоров’я й оновлення. І через триста років зусиль, спрямованих на добро, ми можемо отримати безсмертні душі. Ти , бідолашна русалонько, робила все від щирого серця: страждала, терпіла, прагла до кращого завдяки своїм добрим вчинкам. І тепер, якщо ти триста років робитимеш те саме, що й раніш, то здобудеш безсмертну душу.

   Русалонька підняла свої сповнені вдячністю очі до сонця й вперше в житті відчула, як вони наповнюються слізьми. На судні, де вона покинула принца, вже здійнявся галас. Вона бачила, як принц із дружиною шукають зниклу дівчину.

   Вони із сумом вдивлялись у перламутрову морську піну, ніби знали, що вона кинулась у воду. Русалонька крадькома поцілувала чоло молодої дружини, обняла принца, а потім полинула в небо з дочками повітря.

   – І через триста років ми потрапимо до царства небесного, – промовила русалонька.

   – Може, навіть і швидше, – прошепотіла одна з її супутниць. – Невидимі, ми можемо заходити до людських осель, де є діти. І кожного дня, коли ми знаходимо чемну дитину, що приносить втіху батькам і заслуговує на їхню любов, наш термін випробування скорочується. Дитина не знає, що ми літаємо кімнатою, а ми посміхаємось, адже термін скоротився на цілий рік. Але коли ми бачимо неслухняну або розлючену дитину, то проливаємо сльози, сумуючи. І кожна сльозина додає ще один день до часу нашого випробування!

Летюча скриня

 Жив якось один купець – такий багатий, що міг би цілу вулицю вимостити золотом, та ще й лишилося б на невеличкий провулок. Але він грошей не тринькав – кожен витрачений ним шилінг приносив згодом крону. Так він і робив, поки не помер. Увесь його статок успадкував син. Жив він на широку ногу. Щовечора їздив на бали-маскаради, робив паперових зміїв із грошових банкнот, а замість камінчиків жбурляв у воду золоті монети.

   І незабаром від багатства не лишилось нічого – зостався бідолаха у капцях, старому халаті, а в кишені було чотири шеляги. Усі друзі тепер відвернулись від нього – їм було соромно з’являтись з ним на вулицях. А один добре вихований приятель прислав йому стару скриню і записку до неї: «Пакуйся!»

   – Аби ж то, – промовив на це бідолаха, – легко казати «Пакуйся!», а в мене й пакувати нема чого.

   Тож він сів у скриню сам. Це була дивовижна скриня. Варто було натиснути на її замок, як вона злітала. Син купця закрив віко, натиснув на замок – і скриня вилетіла через димар просто попід хмари! Але дно загрозливо рипіло, тож він боявся, що скриня розлетиться на друзки.

   На щастя, купецький син безпечно долетів у скрині аж до Туреччини. Він сховав скриню в лісі й подався до міста. Клопоту з одягом він не мав, адже всі турки вбираються в халати й капці. На вулиці йому трапилась няня з дитиною.

   – Агов, турецька нянько, – гукнув він, – а що це за палац видніє за містом?

   – Там живе донька султана, – відповіли йому. – Було пророцтво, що вона зазнає нещастя через свого коханого. Тож тепер нікому не дозволяють її бачити – лише султан і його дружина навідують принцесу.

   – Дякую, – сказав купецький син.

   Він повернувся до лісу, сів у скриню, злетів на дах палацу й заліз крізь вікно до покоїв принцеси. Дівчина спала. Вона була настільки вродлива, що купецький син не зміг стриматися і поцілував її. Від поцілунку принцеса прокинулась і спочатку дуже злякалась. Але хлопець розказав їй, що він – турецький янгол, який прийшов, щоб побачити її. І принцеса заспокоїлась. Купецький син сів побіля неї і розповідав їй усяку всячину. Він казав, що її очі схожі на два лісові озерця, де думки плавають, як маленькі русалоньки, а чоло нагадує засніжену гору. А ще він розказав їй про лелеку, що приносить гарненьких діток із далеких країв. Це були чудесні історії. Тож коли він запропонував принцесі руку й серце, вона погодилася вийти за нього заміж.

   – Але ти мусиш прийти в суботу, – промовила вона. – Мої батьки завітають сюди на чай. Вони пишатимуться тим, що я виходжу заміж. Придумай і для них кілька чудесних історій. Моя матінка обожнює щось мудре й повчальне. А от батечко полюбляє веселі оповідки.

   – Добре, – відповів купецький син. – Можеш бути певна: я не принесу жодного весільного подарунка, крім казки!

   І вони попрощались. Принцеса дала нареченому шаблю, прикрашену золотими монетами. Саме їх йому й бракувало.

   Купецький син полетів до міста, купив собі новий халат. А тоді повернувся до лісу, щоб вигадувати казки – це було не так то й легко, адже він мусив устигнути до суботи. На щастя, із завданням він упорався, тож у суботу подався в гості до принцеси. Султан, його дружина й цілий почет завітали на чай до принцеси. Купецького сина прийняли з великою повагою.

   – Ти розкажеш нам щось цікаве? – запитала мати принцеси. – Якусь повчальну історію з глибоким сенсом.