Снiгова Королева - Страница 29

   Свято було чудове – на землі таких просто не буває. Стіни й стеля великої бальної кімнати були зроблені з товстого прозорого кришталю. Сотні великих мушель – темно-червоних і ясно-зелених – стояли рядами по обидва боки. Блакитні вогники всередині них освітлювали покої, незліченна кількість великих і маленьких риб пропливала повз кришталеві стіни. Їхня луска мінилась пурпуровим, срібним або золотим сяєвом. Залою протікав широкий струмок, де танцювали і співали водяники й русалки. Жодна людина не має такого гарного голосу, як у них. Русалонька співала найчарівніше. Увесь почет аплодував їй долонями й хвостами. На однісіньку мить вона стала щасливою, адже знала, що має найкращий голос на світі. А потім знову подумала про верхній світ і засмутилась. Русалонька не забула ні про прекрасного принца, ні про те, що він має безсмертну душу.

   Тож принцеса потай покинула батьків палац, де всі веселились і співали, й сіла у своєму садочку, засмучена й самотня.

   Крізь товщу води долинули звуки сурми, і русалонька подумала: «Він зараз пропливає наді мною, той, до кого линуть мої бажання, у чиї руки я віддала б щастя всього свого життя. Я ризикну заради нього, заради здобуття безсмертної душі. Й доки мої сестри танцюють у батьковому палаці, я попливу до морської відьми, якої я завжди так боялась. Саме вона зможе мені щось порадити й допомогти».

   І русалонька покинула свій садок і попливла до відьми. Принцеса ніколи раніше тут не бувала: не росли в тій місцині квіти, та й нічого там не було, крім сірої піщаної дороги, що вела до виру, де шалено крутилась вода, затягуючи все у страшенну безодню. Крізь цей чорторий мусила проплисти русалонька, щоб потрапити до володінь морської відьми. А далі дорога пролягала крізь в’язке болото, назване відьмою торф’яниками. Там, посеред чудернацького лісу, стояв її будинок. Усі дерева й квіти в цьому лісі були поліпами – наполовину тваринами і наполовину рослинами. Вони скидалися на змій із сотнями голів, що росли просто із землі. Гілки були, немов довгі липкі руки з пальцями-черв’яками, – здавалось, наче рослина від кореня до верхівки була вкрита рухомими кінцівками. Вони хапали все, що траплялось у морі, й уже не відпускали зі своїх обіймів. Русалонька злякалась, коли це побачила, – її серце так билось від страху, що вона вже подумала, чи не варто повернутися. Але потім вона згадала про принца і про безсмертну душу, якої так прагнула, й до неї повернулась сміливість.

   Русалонька заплела коси, щоб поліпи не змогли її вхопити, схрестила руки на грудях і кинулась уперед. Вона пропливала поміж слизьких рук і пальців бридких поліпів, що з усіх боків тягнулись до неї. Русалонька бачила, як кожна з численних рук тримала міцно, немов залізними кліщами, те, що їй вдалось схопити: білі скелети загиблих у морі людей, які потонули в глибоких водах, скелети сухопутних тварин, весла, керма, уламки кораблів. Навіть маленьку русалоньку, яку вони зловили й задушили, – це налякало морську принцесу найбільше.

   Згодом вона потрапила до болотистої місцини, де в трясовині аж кишіло гаддям, а посеред болота стояв будинок з кісток жертв кораблетрощ. Тут сиділа морська відьма, годуючи з рота жабу так, як люди годують канарок шматочками цукру. Вона називала гадюк своїми маленькими курчатами й дозволяла їм повзати по грудях.

   – Знаю я, чого ти хочеш, – сказала відьма. – Це, звісно, велика дурниця. Але чини, як знаєш. Ти про це дуже пошкодуєш, моя гарненька принцесо! Ти хочеш позбутись свого риб’ячого хвоста й отримати замість нього дві підпорки, такі, як у людей на суходолі, щоб у тебе закохався юний принц і подарував тобі безсмертну душу.

   І відьма зареготала так голосно, що жаби й змії впали на підлогу й лежали там звиваючись.

   – Ти прибула якраз вчасно, – сказала відьма. – Після завтрашнього сходу сонця я не змогла би допомогти тобі раніше як через рік. Я приготую тобі зілля. Завтра перед сходом сонця сядеш на березі й вип’єш його. Твій хвіст зникне й перетвориться на те, що люди називають ногами. Тобі буде страшенно боляче, але всі, хто тебе побачить, скажуть, що ти найвродливіша у світі. Ти будеш ходити зграбно й граційно, але під час кожного кроку тобі здаватиметься, ніби ти ступаєш на гострі ножі й від того стікаєш кров’ю. Якщо ти здатна все це витримати, я тобі допоможу.

   – Так, я впораюся, – сказала морська принцеса тремтячим голосом. Увесь час вона думала лише про принца й безсмертну душу.

   – Але подумай ще раз, – вела далі відьма, – бо коли ти перетворишся на людину, то вже не зможеш знову стати русалкою. Ти ніколи не повернешся до батькового палацу. А якщо ти не зможеш завоювати любов принца, щоб він полюбив тебе всім серцем і дозволив священику з’єднати вас шлюбом, ти не отримаєш безсмертної душі. Наступного ранку після його одруження з іншою дівчиною ти станеш піною на гребенях хвиль.

   – Я зроблю це, – промовила русалонька і стала бліда, як смерть.

   – Але я хочу, щоб ти мені заплатила, – сказала відьма. – І прошу я в тебе не дрібничку. Ти маєш найсолодший голос на світі. Певно, ти сподіваєшся причарувати принца ще й своїм співом. Але свій голос ти мусиш віддати мені – ось така моя ціна за зілля. Адже я маю додати до напою власну кров, щоб він став гострим, як двосічний меч.

 – Та якщо ти забереш мій голос, – запитала русалонька, – що залишиться мені?

   – Твоя врода, зграбна хода, виразні очі. З усім цим ти неодмінно зможеш причарувати чоловіче серце. Ну що, ти вже не така смілива? Віддай мені свій язичок – я відріжу його, щоб отримати платню. А ти натомість матимеш могутнє зілля.

   – Добре, я згодна, – промовила русалонька.

   Відьма поставила казана у піч, щоб зварити чарівне зілля.

   – Чистота – найголовніше, – мовила вона, витираючи посудину вузлом зі змій. Потім уколола собі груди й капнула до варива трохи крові. Пара, що здіймалась над котлом, набула таких жахливих кшталтів, що на них не можна було дивитись без страху. Раз-по-раз відьма кидала до посудини ще якихось складників, і коли зілля почало кипіти, здалося, ніби це гарчить крокодил. Врешті чарівний напій був готовий, і тепер він виглядав як найчистіша вода.

   – Ось маєш, – мовила відьма й відрізала русалчиного язика. Тепер морська принцеса оніміла – вона більш ніколи не змогла б розмовляти чи співати.

   – Якщо поліпи тягнутимуться до тебе, коли ти повертатимешся крізь ліс, – сказала відьма, – бризни на них кількома краплинами зілля, і їхні щупальця розпадуться на тисячі шматочків.

   Але русалоньці не довелось цього робити – поліпи сахалися, насилу почувши запах того зілля.

   Русалонька пройшла крізь ліс, болото й чорторий. Вона побачила, що в бальній залі батькового палацу вже погасли вогні, й гості розійшлися. Але русалонька не ризикнула йти туди, адже тепер вона оніміла, та ще й збиралась навіки покинути рідних – від цього її серденько обливалось кров’ю. Тож вона пробралася у садок, зірвала по квітці з клумби кожної сестри й полинула угору крізь товщу темно-синьої води.

   Сонце ще не зійшло, коли русалонька сіла на мармурових сходах біля принцового палацу. Морська принцеса випила чарівне зілля, і їй здалось, ніби двосічний меч пронизав її ніжне тіло – вона впала в забуття і лежала, як мертва.

   Коли зійшло сонце, вона отямилася – їй ще боліло, але просто перед нею стояв вродливий молодий принц. Він так пильно дивився, що русалонька опустила очі. Вона помітила, що її риб’ячий хвіст зник, і тепер у неї ноги. Але вона була зовсім без одягу, тож сором’язливо загорнулась у довге, густе волосся. Принц запитав, хто вона і як сюди потрапила, але вона тільки кинула на нього м’який засмучений погляд своїх глибоких синіх очей – русалонька більше не могла говорити. Як відьма й попереджала, кожен її крок був настільки болючим, ніби вона ступала по лезах ножів. Але русалонька не переймалася тим. Вона крокувала біля принца, легка, як пір’їнка, і всі дивувалися з того, яка легка і зграбна її хода. Незабаром русалоньку вбрали в дорогий одяг із шовку та батисту; але вона була німа – не могла ні говорити, ні співати.