Снiгова Королева - Страница 28

   Було вже пізно, а русалонька досі не могла відвести очей від корабля. Кольорові ліхтарики вже погасли, більше не запускали феєрверків й не стріляли з гармат, тільки море стало неспокійним. А русалонька знай зазирала до вікна каюти, піднімаючись і опускаючись на хвилях. Згодом екіпаж напнув вітрила, і величний корабель поплив до берега. Але хвилі ставали все більшими, важкі хмари затягнули небо, сяйнули блискавки. Наближався шторм. Моряки напнули ще більше вітрил, і корабель помчав по бурхливому морю. Хвилі були завбільшки як гори, вони здіймались вище, ніж щогли. Але судно пливло поміж ними, наче лебідь. Для русалоньки все це було веселою забавою; але не для моряків. Врешті корабель затріщав, і палуба розкололася. Грот-щогла зламалася, корабель нахилився, і вода полилась усередину. Тепер русалоньці стало ясно, що екіпаж у небезпеці; навіть їй самій доводилося бути обачною, щоб уникати уламків, розкиданих по воді. Зненацька стало темно, хоч в око стрель, але новий спалах блискавки освітив усе довкола, і маленька морська принцеса побачила всіх, хто був на борту, – тільки не принца. Востаннє вона бачила його, коли корабель розколовся – принц тонув у морі. Русалонька навіть зраділа цьому, вона подумала, що тепер він буде з нею.

 А потім згадала, що люди не можуть жити під водою, тож коли принц потрапить до палацу її батька, він буде вже мертвий. А він не мав померти. Русалонька заходилася кружляти поміж уламків корабля, що плавали на поверхні моря, забувши про те, що вони можуть завдати їй шкоди. Вона пірнала у воду, піднімалась і опускалась разом із хвилями, поки не знайшла юного принца, який вибився із сил у боротьбі зі стихією. Він знесилився, очі були заплющені. Звісно, він загинув би, якби русалонька не прийшла на допомогу. Вона підняла його голову над водою і попливла.

   Над ранок шторм ущух; від корабля не лишилося й трісочки. Зійшло сонце, і його промені повернули рум’янець на принцові щоки; але очі його й досі були заплющені. Русалонька поцілувала високе чисте чоло й пригладила вогке волосся. Принц нагадав їй мармурову статую в її маленькому саду, і вона поцілувала його ще раз, понад усе прагнучи, щоб він жив.

   Раптом на виднокраї з’явилась земля. Русалонька побачила високі блакитні гори, вкриті снігом, – здавалось, ніби на них сіли відпочити зграї лебедів. На узбережжі росли величні зелені ліси, а поблизу стояла велика будівля – церква чи монастир, – русалонька достеменно не знала. У садку росли помаранчі й цитрини, а перед дверима стояли високі пальми. Тут була маленька бухта – спокійна, але дуже глибока. Русалонька підпливла до берега і поклала юнака на осонні, подбавши, щоб голова була вище, ніж тіло.

   З великої будівлі долинув звук дзвонів, і в садок вийшло кілька молодих дівчат. Русалонька мерщій відпливла від берега й заховалася за скелями, що стирчали з води. Довго чекати не довелось – незабаром юнака помітила одна з дівчат. Вона спершу злякалась, але потім покликала людей, і дуже скоро принц отямився і всміхнувся дівчатам. Але русалоньці його усмішки не дісталось – він навіть не знав, хто порятував його. Це дуже засмутило морську принцесу, вона пірнула в море і повернулась до батькового палацу.

   Русалонька завжди була мовчазна й замислена, але зараз ще дужче замкнулася. Сестри розпитували, що цікавого вона бачила під час перших відвідин білого світу, але вона нічого не розповіла. Багато разів плавала вона туди, де залишила принца. Вона бачила, як дозрівали фрукти в садку, доки їх не зірвали; спостерігала, як танув сніг на вершинах гір. Але жодного разу їй не вдалось помітити принца, тож кожного разу русалонька поверталася додому сумною. Її єдиною втіхою було сидіти у своєму садочку і обіймати мармурову статую, що була схожа на принца. Русалонька покинула доглядати за квітами. Вони здичавіли й росли, як доведеться, – випускали довгі пагони, обвивались довкола дерев, – і врешті садок її став темним і похмурим.

   Згодом вона розповіла про все одній із сестер. Отак про таємницю її дізнались інші сестри, а потім ще кілька русалок, які розповіли про все тільки найближчим подругам. І от з’ясувалось, що одна з русалок знала, ким був принц. Вона бачила свято на кораблі, й розповіла, звідки принц прибув і де стоїть його палац.

   – Мерщій, сестрице! – покликали морські принцеси русалоньку. Вони взялися за руки і піднялись на поверхню, а потім попливли до яскравого жовтого кам’яного палацу з мармуровими східцями. Одні сходи вели просто до моря. Дахи були прикрашені позолоченими куполами, а поміж колонами стояли прегарні мармурові статуї. Крізь прозорі високі вікна з дорогими шовковими гардинами видніли пишні покої. Стіни прикрашали чудові картини й гобелени. У центрі найбільшого покою стояв фонтан – його струмені били аж у скляний купол, крізь який світило сонце, осяваючи рослини, що росли довкола фонтану.

   Тепер русалонька знала, де живе прекрасний принц. Вона провела багато вечорів і ночей у воді біля палацу – підпливала до берега значно ближче, ніж інші. Якось вона навіть запливла у вузенький канал під мармуровий балкон, що висів на водою. Вона дивилась на юного принца, а він думав, що тішиться самотністю.

   Морська принцеса багато разів спостерігала, як її обранець катається на прогулянковому човні, з музикою і прапорами, що майоріли на вітрі. Вона визирала із очерету, й коли вітер підхоплював її сріблясту вуаль, здавалось, ніби лебідь розправляє крила.

   Багато ночей, коли рибалки, освітлюючи собі шлях смолоскипами, вирушали в море, русалонька слухала їхні оповідки про шляхетні вчинки принца й раділа, що врятувала його життя, коли він ледве не загинув у морській безо дні. Вона згадувала, як притуляла його голову до своїх грудей, і як щиро цілувала його. А він не здогадувався про це і навіть не міг мріяти про русалоньку. Вона ж усе більше захоплювалась людьми й прагнула жити серед них, адже їхній світ здавався їй більшим за власний. Вони могли плавати морем на кораблях, підійматись у гори, що височіли понад хмарами; землі, якими володіли вони, їхні ліси та поля тягнулися, скільки сягало її око.

   Русалонька мала стільки запитань, що на них не могли відповісти її сестри, тож вона звернулася до бабусі, яка знала все про верхній світ, який вона мудро називала Земля-Над-Морем.

   – А якщо люди не тонуть, – запитувала русалонька, – то вони можуть жити вічно? Вони ніколи не помирають, як ми тут, у морі?

   – О ні, – відповідала бабуся, – вони теж мусять помирати, а вік їм відміряний ще коротший, ніж нам. Ми, буває, живемо по триста років, і коли ми прощаємось із життям, то стаємо піною морською. Нам не потрібні могили, ми не маємо безсмертної душі й ніколи не воскреснемо, ми – як морські водорості: якщо їх зрізати, вони більше не ростимуть. А люди мають безсмертні душі, що живуть навіть тоді, коли їхні тіла стають порохом. Їхні душі летять угору, до зірок.

   – Чому ж у мене нема безсмертної душі? – сумно запитала русалонька. – Я б віддала усі свої сотні років за один лиш день людського існування.

   – Не думай про це, – сказала бабуся. – Ми щасливіші, ніж люди, та й живемо краще.

   – Тож коли я помру, то перетворюсь на морську піну й ніколи більше не почую голосу хвиль, не побачу ні квітів, ні сонця? Чи ж є спосіб здобути безсмертну душу?

   – Ні, – відповіла бабуся. – Хіба якийсь чоловік полюбить тебе понад усе на світі, а священик покладе його правицю в твою руку і чоловік пообіцяє тобі бути вірним назавжди, – тоді його душа увійде до твого тіла й ти станеш людиною. Він подарує тобі душу, не втративши власної душі. Але забудь про це – такого ніколи не буде. Риб’ячий хвіст у нас вважається дуже гарним, а на землі думають, що він огидний. Вони думають, що для того, аби бути вродливим, треба мати дві стійкі підпори, які вони називають ногами.

   Русалонька зітхнула й сумно подивилась на свій риб’ячий хвіст.

   – Краще жити у щасті, – втішила її бабуся, – протягом відведених нам трьох сотень років. Повір, це досить-таки довго. А потім можна й відпочити… До речі, сьогодні ми влаштовуємо пишний бал!