Смерть Верgiлiя - Страница 36

— Знищити мову, знищити всі імена, щоб знову запанувала милість, — прошепотіли вуста його. — Цього хотіла мати… Без мови милість втрачає долю…

— Боги подарували тобі імена, а ти їх богам повернув… Ти поему читай, читай імена, читай…

Ця нова вимога була така наполеглива, що він мало не засміявся; авжеж, йому було смішно: хлопчик не втямив, про що тут ішлося, а може, йому й не дано було втямити.

— Читати? І це теж, щоб заснути, малий виночерпцю?.. Ні, нам ніколи, пора вже збиратися; підійди й поможи мені…

Та хлопчик — він і на цей раз повівся на диво доречно — допомогти йому звестися і не подумав, а позаяк він цього не робив, то вже не лишалося жодного сумніву в тому, що він і права не мав це робити: хай би навіть спинився час, хай би навіть зімкнулося коло і займання злилося водно із згасанням, хай би навіть материнська турбота про дитячу покірність означала турботу про покору в смиренні, хай би навіть усе, що сподіялось, навіки зосталося всього-на-всього замислом, хай би він і ніколи, о, навіть ніколи не навчивсь розмовляти, все одно поводар і товариш за межами першого кола уже не поможе; хлопчиків голос обернувсь на відлуння, яке ще, можливо, й відповідає, та нічого вже не розуміє, бо воно — просто відлуння, довселенське відлуння, що йде із довселенського пробудження; і цей голос був дзеркалом, що світило самозгасанню — завершально-величному, невимовно-жаданому; він був передвісткою нового голосу, який буде словом у безсловесному і поєднає у невимовності ще не сказане з уже не сказаним, у тій невимовності, що сяє в безодні усіх мовних обширів. Цю мову не можна було ані вивчити, ні прочитати, ані почути.

— Прибери згортки, — наказав він.

І хлопчик цього разу послухався — хоч і не дуже охоче, а скоріш розчаровано, по-дитячому вперто і навіть аж ледь-ледь лукаво, бо манускрипти поклав не до скриньки, а просто на стіл. І це теж мало трохи кумедний вигляд. А коли він іще раз, неначе востаннє, придививсь до обличчя малого, до світлих очей, що вже трохи потьмарились, хоч у них ще й проглядало очікування, ці риси знайомі зненацька здалися йому на диво чужими, і він спокійно-поступливо, немов на прощання, додав:

— …Лісанію.

Нетерплячка не відчувалася. На столі тихо, мов павутиння у полум’ї, потріскувала свічка, розливаючи світло — не світло, а лиш відлуння його, довселенське відлуння громохкого світіння, що чекало під зорями, чекало пожертви, чекало пекельного самозгасання; але тут оксамитово-тіняво джеркотів водограй у стіні. І хлопчик, чи то над столом схилившись, чи то стоячи рівно і в такій позі чи то читаючи, чи то з пам’яті, спершу несміливо, потім усе голосніше і голосніше, кулачком відбиваючи такт на столі, заходився декламувати вірші (що це, остання спокуса?) — вірші, сповнені римських імен, і вірші спливали у ніч, у джеркіт нічний водограю:

Ніч наступила, ніч наступає… Хлопчиків голос робився усе тихішим, тихішим, а невдовзі і зовсім змовк. Чи живуть ще ці вірші? Чи живуть вони й поза цим голосом? Чи вже й вони зовсім щезли, щоб не порушити його гаданий сон? Либонь, він і справді заснув, не помітивши навіть, що хлопчик тим часом пішов. Очей не розплющуючи, так ніби вже сама спроба переконатися була б недоречна, він — мов той Еней, гість, що здивовано слухав, — чекав, чи той голос не пролунає знов; але голос мовчав. Одначе останні рядки ще бриніли у вухах, бриніли й бриніли, воднораз усе дужче і дужче міняючись — міняючись чи, правильніше сказати, ущільнюючись до чогось такого, що поставало майже відчутним образом, тільки образом поза звичайною образністю, достоту, як ото пройма вікна, осяяна місяцем: образ її хоч і мрів іще під зімкненими повіками, однак формою й світлом уже сливе перелився у звуки; це був відзвук у слуху, відблиск у зорі, те й те невідчутно-чуттєве, і те й те спліталися в єдність, що була вже за межами зору і слуху, досяжна лише для чуття, і в неї вливалися, навдивовижу близькі їй і також навдивовижу поєднані, голос і усмішка хлопчика, немов задля того, щоб там зберегтися навік. Чи не надумав Сатурн забрати назад імена, що їх сам-таки й дав? Краєвиди поезії, краєвиди землі, краєвиди душі втрачали свої імена, і що довше він, очей не розплющуючи, лежав у цьому сатурнівсько-давньому просторі, що глибше проймався і переймався цим невідчутно-чуттєвим видінням, що ревніш намагавсь осягнути його відчуттям і чуттям, авжеж, що палкіше бажав, щоб це видіння знов обернулося на цілковиту реальність, що нетерплячіше ждав, щоб хлопчик вернувся й читав йому вірші і далі, то дужче йому водночас хотілося, щоб усе це пощезло, бо спокуса, що від хлопчика йшла і позбавляла страждань, не лише його не відпускала, не лише бриніла для нього передвісткою і передлунням чогось завершального, але й ставала йому на шляху до завершального голосу, не лише відчиняла для нього браму до чогось неозоро-безкрайого, але й замурувала її. Чи там не ховався і той шепітливо-величний, м’яко-гримотливий, доброзичливо-владний, той близько-далекий і невловимий вселенський голос, що його чув він, хоч і не міг почути? Глибше, аніж земне все, хоч іще і в земному, схована та могила, яка породжує голос, гробниця початку, простір джерельний кінця, що початки народжує, глибоко під усім чутним і видимим сховане місце, де зібрано всі голоси, де всі вони разом, місце, звідки вони виходять і куди знов переходять, місце, де їх не чути й де їх поєднує щонайнечутніше із суголось нечутних; це — їхнє спільне звучання, а отже, і сам той, напевне, єдиний, наймогутніший голос, що охоплює всі голоси, всі, крім свого власного. Що охоплює ціле життя й усе ж залишається поза життям… Чи був це вже голос самого вмирання? Невже таки він? Це був голос чи щось приховане, ще більше, ніж голос? Він вслухався в нечутне, вслухавсь з усіх сил свого тіла й душі, на які лишень здатна була його воля, але над морями мовчання, над краєвидом прихованим первісного звуку, що танув у первіснім початку й у первіснім кінці, під німотно-лункими небесами первісного пізнання витав, забуттям обійнятий і забуття обіймаючи, лише видихнутий подих, ніжна-преніжна роса, що осіла від подиху безбарвно-дзвінких лугів прозоровости, від подиху німотно-дзвінких її піль; образ хлопчачого голосу, тільки він ще й лишився, тільки він ще й скидав покров, хоч і сам вже ховався за ним, земний відголос, уже й не слово, вже й не вірш, вже й не барва і не безбарвність, вже й не прозірність, а лише усмішка, образ колишнього, образ усмішки. Імена? Вірші? Що то було — якась поема, «Енеїда»? Зникаючи, воно ще раз промайнуло у імені (Еней?), так мовби в ньому збереглося передчуття великого і милосердого наказу, назавжди втраченого; та вже нічого не можна було відшукати: все прожите, все створене, буття проминуще з усім, що в ньому було, — все розпливлося, усе спливло, все — як вода змила, його пам’ять, завжди у пошуках, не знаходила ані років, ані днів, ані часу, в ній він не знаходив нічого знайомого, він вслухався у спогади й чув лише хаос склянистих звуків, що, хоч і земні ще, випали вже із земного часу, зосталися без земних спогадів, чув хаос форм, пронизаний гарячково-склянистим брязкотом, хаос, що постав із невчасности й розпростерся в невчасності, і що глибше пам’ять його поринала у пошуки «Енеїди», то швидше вона розчинялася, пісня за піснею, не лишаючи жодного сліду в лункому мереживі сяєва. Що це — повернення до початків поеми? Зникло все, що було варте спогаду; все, що він оспівав у поемі — мандри морські і сонячний берег, війна і брязкіт зброї, долі богів і мінливі шляхи зірок, це й ще багато чого, що описано і не описано, — все відпало, поема відкинула, скинула це, як негодящу одіж, і повернулася до неприкритої наготи свого переднародження, до лункої невидимости, що з неї постає вся поезія; чиста форма знов прийняла «Енеїду», і поема віднайшла себе в ній, ніби власне відлуння, мов та душа, що в мушлі своїй кришталевій власну гідність оспівує. Усе зайве відкинуто, а проте воно лишилося і набуло витривалости у непроминущій формі, і чистота береже її від забуття, й навіть найпослідущо-тлінному надає вона властивости вічного. Поеми і мови уже не було, але спільна душа їхня й далі жила, не покидаючи кришталевого дзеркала самої себе, душа людини відмерла, канувши на самісіньке дно безпам’ятства, та мова душі її лишилася жити, не покидаючи співучої ясности форми своєї; душа і мова, відділені одна від одної, та все ж переплетені одна з одною, віддзеркалюючи одна одну, — хіба це дзеркальне сяєво йшло до них не з тієї безодні бездонної, в якій — і все завершення, й усе вороття? Хіба їх обох, роз’єднаних, кожна сама по собі, — хіба їх не поєднав у собі той голос вітчизни, що знову і знову трощить всі межі й, лунаючи у позамежжі, обіцяє мету, і пораду, й підтримку, і втіху? О, голос колишнього, яке настає і минає, голос колисанковий, ніжний, що лунав колись, теплом своїм укриваючи і світ розкриваючи, зоряний голос колисанкової ночі, тиха наспівна єдність!