Смак заборони - Страница 63

— Тато теж чудово. Гадаю, що протягом найближчих 30-ти хвилин він про мене не згадає.

— Навіть так? Виходить, ідемо?

— Куди йдемо?

— До мене йдемо, пити коньяк!

— Та ти що! З глузду з’їхав?

— А що? Ось мій дім, — він, сліпуче посміхаючись, кивнув на одне з високих вузьких вікон на другому поверсі.

— Та там же тренажерний зал.

— І збоку моя скромна обитель.

— Я не знаю…

— І взагалі, в мене там є одна книжка, саме те, про що ти мені розповідала, Російський Art Nouveau, подарункове видання. Йдемо?

— Гаразд.

Як і слід було очікувати, ніякої книжки в Макса не було. Кімната виявилася вузькою, з білими стінами й величезним вікном від підлоги до стелі, відчиненим просто в море. Біля вікна стояло незастелене ліжко, з-під якого стирчала дорожня сумка. А на стіні навпроти висіло дзеркало. І все.

Він увійшов слідом за мною й відразу замкнув двері.

— Ну, показуй свої скарби, — я гарно вигнулась, розглядаючи себе в дзеркало. М-да, є на що клюнути.

— Спершу коньяк.

Він налив мені повну чарку.

— Я ніколи в житті не пила коньяку.

Він підійшов зовсім близько, так, що золотаві волосинки на його руці з командирським годинником лоскотали моє передпліччя:

— А з чоловіками? Як із чоловіками? Ти коли-небудь у житті спілкувалася з ними?

Я місячно посміхаючись, пильно дивлячись йому в очі, зробила великий ковток, притисла до губів зап’ястя й нарешті відсапалась:

— І з жінками теж…

— Що — з жінками? У тебе був секс із жінкою?

— Так, приблизно 45 хвилин тому.

Він аж сахнувся. І потім схвально почав говорити щось, на його погляд, жахливо розумне, що стосувалося одностатевої любові. А я граціозно прихилилась до віконної рами й із посмішкою зрілої феміністки дивилася йому просто у вічі. Кумедний недосвідчений молодик… 18 років. І говорити нам нема про що…

— Це ж треба — скільки всякого гарного повз мене проходить. Ну, і я тебе, виходить, навіть не побачу topless?

— Це чому ж? — я швидко розстібнула ліфчик від купальника й кинула йому в обличчя. Все моє тіло фосфорисціювало відбитками Віриних рук і губів.

Макс зовсім розгубився. А я грала. Я сама підійшла до нього, й коли він потягнувся, щоб поцілувати в губи, — я спритно розвернулася в його руках, так, що ми тепер удвох дивилися на своє відображення в дзеркалі.

— Яке в тебе досконале тіло, — говорив він, невідривно дивлячись на нас і цілуючи мене в плече, — дивись, як гарно!

Він провів пальцем по ніжній западинці, що йде вниз до живота — це називається блядська смужечка. Вона є тільки в дуже гарних і жагучих жінок.

Потім він рвучко повернув мене до себе й почав жадібно, пекуче цілувати в губи. Це була четверта людина в моєму житті, з якою я цілувалася в губи. Альхен із його натренованою меткою сухістю був найкращий.

А коли його рука, тремтяча від знемоги, дісталася до нутрощів нижньої частини мого купальника, я спритно перехопила її, трохи відсторонилась і мовила:

— Далі не можна. У мене справи.

— Як?! — ви тільки уявіть фізіономію цього скривдженого пупса!

— Не віриш? Ось, дивися, я тобі зараз ниточку покажу.

Його очі заблищали ще дужче, й ходором заходили ніздрі.

— Ну, гаразд, — я надягла ліфчик, — настав час іти по печиво.

— Ти хоча б телефончик залиш, там, гляди, й зустрінемося.

Я невизначено знизала плечима й сказала, що завтра ще побачимо — тоді й залишу.

Коли я, вкрай задоволена, йшла повз тент із гепардами, несучи пачку турецького печива, татусь ще й досі сидів на своєму матраці з Анною, і, зважаючи на їхню жваву жестикуляцію, бесіда була в самому розпалі. Посміхаючись, я пішла до Віри. Вона встала. Ці її очі…

— Ну, як справи?

— Я не знаю… Напевне, дуже добре, бо до мене всі липнуть. Поки я йшла, люд шиї звертав, начебто я свічуся.

— А ти дійсно світишся, — подав голос Альхен, що сидів у позі лотоса.

Вона взяла мене за руки, притягла до себе (і звідки в ній, на голову нижчій за мене, стільки сили?) обійняла й палко, довго цілувала в губи.

Мені привидівся хрускіт шийних хребців ошелешеної пляжної публіки.

А потім прийшла Поленька.

— Ти… ти… ти ж цілувалася з Вірою! Так? Я ж бачила, Адо… — вона торохтіла гаряче, захлинаючись словами, смикала мене за руки, йшла так близько, що ми раз у раз наступали одна одній на ноги. Я, захмеліла від коньяку й любові, лише хитро посміхалася.

— Адко… Ти… але я ж бачила… Це ти зумисне? Ви ж по-справжньому… Що у вас там відбувалося?

Я сіла на край теплого пірсу, звісила ноги в киселеву, мірно розколихану гладінь лазурового моря. Вибагливі водорості виконували повільний танок із великою замріяною медузою.

— А все відбулося.

— Що?! Як — усе? Що, те саме? Адко! — вона вся свербіла, жодна частина її тіла не могла всидіти на місці.

— Ну, як би тобі сказати…

— Слухай, від тебе ж спиртним тхне!

— А… так.

— Ну, то розкажи ж! Це з дядьком Сашком?

— Що?

— Ну… ну, все… Ну, ти пила…

— А… Ні, не з ним.

— А Віра? Адко, ну, розкажи, ну, будь ласка! А що дядько Сашко сказав, коли побачив, як ви цілуєтеся?

— Він? Він сказав, що не бачив у житті нічого прекраснішого.

— Так?! Ой… а ти? Що ти думаєш про це думаєш?

— Я думаю? Я думаю, що він… Як це не сумно, найкращий чоловік на землі. Кращих за нього не буває.

— Правда?! — її густі чорні вії здригнулися й завмерли, в очах промайнуло щось таке, що насторожувало, дуже доросле. — Адо, тобто в тебе з ним… Із нею… з ними щось було?

Я спробувала дістати носком воду. Потяглася всім тілом, з’їхала на самий краєчок пірсу, але не вийшло. Гепард стояв нагорі, тримаючись за поруччя. Я помахала йому. Він кивнув.

— Так багато всього було, Полю, що я просто не знаю, з чого почати. Я так заплуталася!

— Адо! Ти ж завтра їдеш! Як же я про все дізнаюся?

І тут до нас безгучно підкралася Танька, ляпнула нам на спини по медузі та блискавкою помчала геть із пірсу. Ми дружно заверещали й погналися за нею, просто під тент. Я рвучко загальмувала перед лежаком із червоним рушником, Танька прослизнула кудись між бетонним парканом і скелею, а замріяна Поля з усією сили налетіла на мене й збила просто на лежак, Вірі під ніс.

Вона здивовано дивилася, як ми борсаємось.

— Ми прилетіли на крилах любові! — з пафосом сказала я, поправляючи купальник.

Прийшов Гепард, сів поряд, із цікавістю розглядаючи наш свіжий дует.

— Ось, — я взяла Поліну за плечі, — з почуттям виконаного обов’язку, передаю із рук у руки.

Ну, а потім заманячіла бабусина панамка, ми, сміючись, кинулися навтьоки, й Поля сама взяла мене за руку, раз у раз оглядаючись на Дядька Сашка, що став іще таємничішим.

Удома було застілля. Обоє Цехоцьких цього дня не працювали й разом із Зінкою склали нам компанію. Це було нестерпно. Мій останній імрайський вечір розсипався, мов пісок, що витікає крізь пальці. Виголошували банальні тости, й татусь із мерзенною посмішкою скаржився на те, яка я дурепа й скільки ще потрібно працювати, щоб виростити з мене людину. Галина підняла келиха й сказала, що головне — це щоб я була щаслива. Це моє дивне самаркандівське щастя. Я стою на балконі в своєму індійському сарі, моє мокре, свіжопомите волосся гладко зачесане назад, я спираюся на дерев’яне поруччя, дивлюся на оксамитове індигове небо з соковитими низькими зірками, теплий вітерець пестить мої оголені плечі, промінь маяка робить своє «Ух-х-х-х!» на занурених у дрімоту кипарисах, на різьбленій веранді Старого Будинку, на лаврових кущах, на моєму лікті й у кутку балкона, а далі — на білому стовпчику огорожі над урвищем, і, вириваючись на волю, летить далеко в чорне з місячними брижами море. У моєму тілі сидить приємна втома, в грудях — солодка знемога. Ніжний біль. Але де ж щастя? Боже… Останній у моєму житті імрайський вечір… І начебто по-справжньому щасливий, а мені так боляче! Я тихенько вийшла на вулицю. Скрекотіли цикади, спекотна ніч дихала. Далекий гавкіт собак, цвіркуни й «Московський біт», що спускається з танцмайданчика ніжною прозорою хвилею: