Смак заборони - Страница 6

Це були пекучі, повні знемоги та спокуси дні, коли я, 12-річна, почувалася маленькою дорослою жінкою. Хитрою і підступною.

Коли за тиждень до від’їзду попри встановлені обмеження я все-таки змогла поспілкуватися з ним іще раз, мене відразу зачепила нова, трішки агресивна нетерплячість, із якою він пророкував мені похмуре невдоволене майбуття у разі відмови йти запропонованим шляхом. Я солоденько посміхалася й запитувала, що саме він хоче мені показати, які такі нові вправи. І потім, коли ліниво зітхнула й сказала: «Гаразд, хай уже так і буде, спробую прийти» — він призначив мені побачення десь у парку, о першій пополудні. І в моєму мозку виник геніальний план. Проекція можливих подій промчала бойовою колісницею, я помізкувала й мовила: «Ні, давай краще о першій на Капітанському містку». Це такий казковий оглядовий майданчик на межі між маяком і санаторієм, місце досить затишне, але воно чудово оглядається з певного пункту на самому маяку. І потім я дала свою згоду й на мить забарилася, може, навіть і прийшла б, якби не фатальне, вульгарне, мов шансон у шинку, оце схвильоване, надто поквапливе: «Надягни, будь ласка, сукню, ту, рожеву, й без трусиків».

Потім до ліфта, де відбувалася розмова, прийшов тато з нашими речами, коротко попрощався з Йогом і поволік мене за собою, готуватися до вечері.

Поки ми підіймалися, я тріумфально дивилась на своє відображення в дзеркалі, й моє серце стукотіло голосно й часто, подих перехоплювало, й ледь ми вийшли, я чудово зіграним тремтячим голосом боязко звернулася до батька зі словами: «Ти знаєш, ЩО він мені казав?»

Так, тато не був дурнем і, звичайно, здогадувався! Він впав у стан підозрілого мовчання, по тому доволі брутально відіслав мене в кімнату й почав про щось радитися із Цехоцьким, у якого ми наймали помешкання.

Тривожна звістка про моє майбутнє побачення облетіла весь маяк, і навіть зачепила самого начальника. Але ніхто до кінця не вірив.

На пляж мене тоді все-таки пустили — але навіть шлях до вбиральні я проходила під суворим конвоєм. На спілкування з Вірою і Танею лягло страшне табу, і потім, коли непомітно підкралася страшна спекотна сієста й стрілки на годинниках зійшлися в гострий клин, Зінка, що стояла на чатах побіля маяка, примчала до мене, червона, з виряченими очима й заверещала: «Він там!!!». На одну коротку мить, поки десятки турботливих батьківських рук не повели мене геть звідти, я побачила його — чарівно гарного, в майці й шортах. Він лежав на затишній лаві під укриттям з дикого винограду, просто над урвищем, і я в своєму рожевому сарафані, тільки змахнула рукою — і втратила його з поля зору на цілий рік.

Решту часу, а саме півтора дня, ми провели з батьком на тісному, вигнутому амфітеатром пляжі санаторію «Жемчужина», де я, принишкла, вдоволена, писала щось у своєму грубому зошиті, смакуючи терпкий, хвилюючий смак своєї першої жіночої перемоги.

Мені потім розповідали, що замість мене на Капітанський місток прийшла група агресивно налаштованих чоловіків з маяка, які й без того не любили таких, як він, а тут раптом ТАКЕ… Кажуть, у нього були великі неприємності через це побачення. Я стала героєм місяця, мене всі хвалили — ось яка дівчинка розумна, а він-бо, розпусник старий, думав… Але ніхто не знав, про те нове, дивне й страшне томління, що оселилося в моєму радісному серці, про той незрозумілий тягучий біль, який обплів душу. Поїзд ніс мене все далі й далі, просто в розкриті обійми ностальгії та пекучої, терпкої закоханості.

Наступного дня по приїзді додому мене відіслали до літнього табору в Карпатах, я вдало застудилась і половину зміни провела в затишному номері турбази, зовсім сама, тож, схиляючись над письмовим столом, строчила повість під назвою «Гра». Казкові сині гори йшли далеко в безодню світів, ідилічно зеленіла широка «полонина», в повітрі пахло пізнім літом, гірською травою, і подих перехоплювало від цих чудових спогадів. Іноді, глибокої ночі, я прокидалася від того, що мені снилась моя Імрая, і гарячі солодкі сльози котилися по щоках, танучи на моїй тремтячій посмішці. Мені хотілося грати в ці ігри. І я жодного разу, ніколи, ані в житті, ані з екрана телевізора не бачила людини, котра була б настільки гідним партнером для цих ігор, як Альхен. Ну, майже жодного разу не бачила.

За чотири місяці по тому трапилася ще одна історія, не менш хвилююча:

Восени мене послали в сумовитий жовтневий Артек.

Тоді я вже серйозно жила Альхеном, моїм Гепардом, і коли опинилася знову в тій самій Імраї, за декілька десятків кілометрів від того місця, замість бальзамічного порятунку, мене скрутив новий біль. Мені було 12 років, я була замріяним дівчатком, яке розгубилося й відразу люто зненавиділо весь загін (і це було взаємно). І там, серед охололих пальм і олеандрів, що давно відцвіли, трапилось дещо, й воно стало подією № 2 та вже остаточно й безповоротно порушило стандартний плин мого подальшого життя.

У пам’яті дотепер постають трішки затуманені обриси напівтемної кімнати з дивно гарними картинками на потворних цератових шпалерах. Востаннє я бачила її трохи більш як рік тому. Пам’ятаю, ходила тоді в стані якогось легкого піднесення, суміжного з відчуттям сексуального збудження, як ТОГО самого дня. Я начебто зачула його. Почуття бридкої ворожості піднялося в мені й по тому було змите божевільною зацікавленістю. Вожаті вирішили, що в мене проблеми з психікою, і він, схожий на Кристофера Ламберта, нагородив мене слизьким поглядом. Він бринькав нам на гітарі — таким самим моральним виродкам, як і я. Він ставив «Енігму» і Жана Мішеля Жарра та занурював нас у транс, а потім ми сідали в коло й ділилися враженнями.

Отже, зараз будемо відновлювати цю кімнату. Лампу накрито цим жлобським, радянським скляним абажуром. Жовтавим, схожим на кухоль для пива, у грубих ромбах. Вікна там не було. Тобто, воно було, але із заскленої веранди зробили окремий кабінет, і для цього забили високий отвір якоюсь дошкою. На саму дошку було наклеєно різні папірці, паршивенькі пастки для підлітків — усілякі там тести, гороскопи, цікаві картинки. Стільці. Одні якісь готельні, страшні й тверді… Жах — фанера й бордова тканина; інші теж страшні, але вже не готельні й не такі нові, якісь дерматинові, стояли ліворуч, а нові — праворуч. У голові так і крутилося: «Готельна справа — справа права». Маячня. Біля одних дверей із фотографією Горбачова в сімейних трусах — низенький журнальний столик. З ним також пов’язані якісь неприємні спогади… Не могла я почуватися там як удома.

Всі ці вогкі готельні асоціації…

На столику два чи три магнітофони — необхідне для психзанять стереообладнання. Що ж іще? Уся стіна в якихось картинках і фотографіях, у вирізках із журналів. І, підлещу самій собі, піддаючись натискові того незначного відсотка теперішньої реальності, напишу: мій портрет, фотографія, найбільш вдала з усіх, де я, полонена смутком і тугою, майже дитина ще, хлюпаючись у щемких мелодіях drive/driven, позую перед паскудним об’єктивом фотокамери, налаштовуючись на чуттєву позу, кочуся в цілковите Нікуди.

Я тоді не думала ні про майбутнє, ані, тим більше, про минуле. Я провалилася в adoreau. Він у захваті кричав:

— Чудово! Блискуче! Це просто фантастика!

А я не відповідала на цілком щирі вигуки навіть посмішкою. Поринала в якесь небуття. Це приголомшливе відчуття нереальності… Я начебто бігла цими холодними осінніми пляжами, крізь тужливі ранні сутінки дивилася на свою Імраю і скиглила від того, що adoreau тут нема, — аж поки зненацька не напоролася просто на нього.

І як зараз пам’ятаю себе: як заходжу до напівтемної кімнати після занять. Як безгучно причиняю за собою двері. Це приємне клацання… Він бачить мене, посміхається. Я теж посміхаюся. Ця мерзенна посмішка, яку вимучую щовечора у ванній, розглядаючи себе в дзеркалі. Мені начебто не до лиця посмішка. Але я вичавила цю гримасу, в якій божевільний романтик побачив щось і…

— Бачиш, це справжня, без жодного понту форма протесту. По-звірячому, правда? — я вказую пальцем на яскраво-рожевий шнурок, що перетинає моє чоло на давньослов’янський лад.