Слiди СС - Страница 6

Кларенс щиро вірив, що бог чує його і давно придивляється до нього. Все це робило малого Грейта трохи несхожим на ровесників: він рідко коли брав участь у шкільних бешкетах, старанно вчився, дивився вчителям у вічі, що викликало глузування однокласників. Та Кларенс не зважав на це — він мав бога в душі, і бог знав його. Що у порівнянні з цим хлоп'яча дружба! Мимоволі він починав зверхньо дивитися на однокашників, і це ще більше розділяло їх: мало хто прощає зверхнє ставлення до себе, особливо в такому віці.

Юний Грейт мав лише одного друга. Джек мешкав по сусідству, він ішов на клас попереду, його батьки також були квакерами, і Кларенс, позбавлений дитячого товариства, тягнувся до Джека, визнаючи його авторитет мало не в усьому.

Того дня Кларенс, як звичайно після школи, підняв дошку в паркані, що відокремлював їхню садибу від Джекової, покликав фокстер'єра і тихенько свиснув. Як правило, Джек свистів у відповідь — він міг бути десь зовсім поруч, у саду чи на дворі, де допомагав батькові поратися по господарству. Кларенс свиснув ще раз, але так і не почувши відповіді, рушив поміж високими смородиновими кущами до будинку. І відразу мало не наштовхнувся на Джека.

— Я кликав тебе… — і осікся, зустрівшись із Джековим поглядом.

Так на нього дивилися вперше, Кларенс ще встиг подумати, як це погано, коли ось так буравлять тебе очі — аж душа стискається, стає маленькою і нікчемною. Він зробив крок до товариша й повторив:

— Я кликав тебе, Джек. Але ти, певно, не почув…

Він усе ще не вірив, що Джек отак може дивитися на нього, і був певен, що той усміхнеться, як завжди, і вони підуть до озера. Навіть витяг із кишені металеву коробочку з-під цукерок, покалатав нею.

— Ось, — мовив якось жалісно, — вранці я накопав черв'яків…

Джек ступив уперед. Кларенсові здалося, що той зацікавився черв'яками, і простягнув коробочку, та Джек раптом розмахнувся і вдарив його по щоці. Це було так неймовірно і так несподівано, що Кларенс не відсахнувся, лише випустив коробочку, і вона, розкрившись, покотилась по доріжці. Черв'яки повипадали, а вони з Джеком збиралися рибалити — Кларенсові стало шкода черв'яків, яких він так довго шукав. Та наступної миті побачив, що Джек знову підняв руку — і щока горіла, — затулився і запитав жалібно:

— За що?

— І він ще питає: за що? — з ненавистю вигукнув Джек. — Геть звідси! І коли я ще побачу твого поганого носа…

Він ступив до Кларенса. Фокстер'єр вищирився і загарчав.

— Святенник підлий!.. — витиснув крізь зуби Джек. — І всі ви такі… — Він повернувся і пішов поміж смородиновими кущами. Кларенс хотів догнати його, та стримався і лише запитав:

— Що трапилося, Джек? Хлопець зупинився.

— Що сталося? І він ще питає… Запитай у свого татуся… — і зник за кущами.

Кларенс стояв і дивився, як карлючаться на жовтому піску доріжки червоні черв'яки. «Запитай у татуся…» Але ж його батько завжди жив у злагоді з Джековим: вони разом ходили у молитовний дом, і Кларенс чув, що Джеків батько колись допоміг Грейтам стати на ноги.

Кларенс підняв дошку й проліз на. своє подвір'я.

Батько з'явився разом з дідом перед самісінькою вечерею. Кларенс вибіг їм назустріч, але батько, який завжди голубив його, лише машинально скуйовдив йому чуприну й наказав:

— Залиш нас, сину…

Певно, вони посварилися, бо дід розчервонівся, а батько мав винуватий вигляд.

Дід не вийшов до вечері, сиділи за столом утрьох — батько, мати й Кларенс. Перед вечерею дід завжди читав молитву, а сьогодні його замінив батько. Він молився довго, видно, забув, що їжа охолоне, почав мало не пошепки, та поступово голос його зміцнів, слова лилися плавно й щиро, а іноді навіть натхненно:

— Спраглі! Йдіть усі до вод, навіть і ви, у яких нема срібла, йдіть, купуйте без срібла і без платні за вино і молоко…

За вечерею батько вів із матір'ю нудну розмову про господарство, Кларенсові так і не вдалося запитати про Джека. Та батько зрозумів це, він завжди наче читав його думки. Повечерявши, сам запитав, що сталося. Почувши Кларенсову розповідь, розсердився.

— Не звертай уваги! То біс вселився у Джека. — Трохи подумав і визнав за потрібне пояснити: — Я вимушений був придбати їхню крамницю. Розумієш, її все одно придбав би хтось, то чому не ми?

Кларенс відчув непевність у батьковій відповіді, ба навіть якусь запобігливість, хотів розпитати, чому саме сусіди продали крамницю, та батько швидко підвівся і пішов на другий поверх до бібліотеки, де вечорами мав звичку писати листи. За кілька хвилин звідти почулися голоси, Кларенс зрозумів, що батько розмовляє з дідом. Якийсь біс підштовхнув його, і він тихо піднявся на другий поверх. То був, мабуть, його перший свідомий негарний вчинок, та не міг перебороти себе — став за дверима і витяг шию, аби краще чути.

Дід, говорив роздратовано:

— І замість того, щоби простягти йому руку допомоги, ти добив його…

— Не все одно, хто б купив крамничку?

— Облиш! Не лицемір сам перед собою. Ти підставив йому ніжку, а варто було поручитися, щоби векселі не опротестували…

— Але ж наша фірма не займається благодійністю…

— Хто допоміг тобі придбати наш магазин?

— Стівенсон також заробив на цьому.

— Не бреши хоча б мені! — мало не закричав дід. — Ти обплутав Стівенсона як павук, ти поманив його перспективою великих грошей і спритно затягнув зашморг, коли він всунув туди голову. Хоча б подумав, що він твій сусіда, твій ближній і що твій християнський обов'язок не топити, а витягти його. Так заповідав Христос!

— Я завжди молив бога за ближніх своїх, — перервав батько, — і ніхто не скаже, що я поганий християнин. Я підтримував і підтримуватиму братів у Христі…

— І зараз пожертвуєш общині три чи п'ять процентів від того, що заробив на Стівенсоні! — мовив дід із гіркотою. — А втім, я не можу розмовляти з тобою і жити з тобою під одним дахом, мені соромно, що виховав такого… такого… — Заскрипів стілець, і Кларенс швидко, навшпиньках, аби ніхто не почув, збіг униз.

Того вечора він довго не міг заснути. Перед очима стояло натхненне обличчя батька, коли той молився за вечерею — Кларенс вірив, що батько був щирий: каявся, замолював свій гріх, але ж ще не пізно було повернути Стівенсонам їхню крамницю? І все ж батько волів краще поступитися совістю, ніж доларами. Відтоді Кларенс був упевнений, що батько зрадив Стівенсона, та він у зробив це в ім'я своєї родини, насамперед, майбутнього його, Кларенса, і йому важко було засудити батька.

Але яке слово кинув батькові у вічі дід?

Кларенс не почув того слова, та чомусь у свідомості засіло: Іуда!

Він часто думав опісля над змістом цього слова. Віра в бога з того дня в нього похитнулася, вірніше, він продовжував молитися, як і раніше, і в глибині душі все ж вірив у Всевишнього, але щиро згадував його лише в хвилини смутку й розпачу. Божі заповіді здавалися йому тепер трохи наївними, бо все будувалося на цьому світі на зраді й підкупі — людство даремно паплюжило Іуду, воно робило це лише для того, щоби самому виглядати трохи чистішим, щоби хоча на словах відмежуватися від первісного зрадника…

Грейт потягнувся у ліжку й подумав, що, мабуть, це сниться йому, та дід стояв над ним немов живий, він міг би доторкнутись до старого, погладити по обличчю. Полковник простягнув руку, хотів щось сказати, та слова не виходили з нього, він ковтав їх, це було болісно, та особливо нестерпним було те, що дід уже не дивився на нього, обличчя його скривила гримаса болю, схопився за серце і вигукнув з розпачем:

— Іуда!

Це слово хвисьнуло Грейта, обпекло, він завертівся в ліжку.

— Ну й що ж! — раптом озлився. — Вам просто заздрісно, і ви прокляли Іуду!.. А може, він не гірший за багатьох?..

Грейт уявив собі Іуду і раптом відчув, що це — він, Грейт; чомусь зробилося щімко, але нічого не міг вдіяти — скинув ковдру і метався на ліжку. Та сон не відпускав його, мучив і одночасно тішив; знав, що це сон, але не міг та й не хотів прокинутись…