Слiди СС - Страница 21

Сьогодні вранці він запізнився на снідання і, не чекаючи запитання Анрі, пояснив:

— Зараз маємо час, можете не поспішати і спокійно пити свою каву.

— Колись ви доконаєте мене, — буркотливо почав Анрі. — Я не бачу сенсу у ваших ресторанних мандрах. Як на мене…

— Ви не комісар поліції, а журналіст, Анрі, — відмахнувся Бонне, — і це накладає відбиток на склад вашого характеру. Та, смію вас запевнити, у нашій справі зайва поспішливість…

— Я чув це від усіх знайомих поліцейських, і кожен казав це, наче відкриваючи Америку.

— Хочете підкреслити, що я — не першовідкривач? — не образився Бонне. — Але ж вам буде важко довести, що всі ми змовились.

— Нема правил без винятку, а в нашому випадку оперативність і настирливість мають особливе значення.

— Таке я чув від усіх зацікавлених у розкритті злочину. Не думали ж ви, що я візьму службового пса і розшукуватиму злочинців по запаху?

— Люсьєн, милий, — жалібно мовив Анрі, — пообіцяйте мені прискорити пошуки.

Збоку це прохання виглядало наївним, навіть комічним, і Сергій не втримався від посмішки, Бонне по-змовницьки підморгнув йому. Вони розуміли один одного мало не з погляду, і їхня взаємна симпатія все зростала.

Дубровському подобався відкритий характер комісара і його прямодушність; дещо бентежила прямолінійність та обмеженість Бонне у справах, не зв'язаних із службовими обов'язками, та гарно було те, що Люсьєн мав голову на плечах, а це, як відомо, притаманно не кожному поліцейському комісарові. Крім того, був він людиною чесною, на котру можна покластися у важку хвилину, і, безумовно, хороброю.

— Я вже пояснював вам, Анрі, — мовив Бонне, — що ми перебуваємо в суверенній країні, і справа розшуку злочинців — прерогатива марокканської поліції. Я допомагаю їй за погодженням з міністром внутрішніх справ. Лише допомагаю! — засміявся. — Ну, а ви вже допомагаєте мені.

— Чи не забагато помічників? — запитав Дубровський.

— Хіба ж у цьому справа… — скрушно похитав головою Бонне. — Коли б я зараз зустрів цього Ангеля, зміг би лише розкланятись із ним. Треба раніше довести його злочин — тепер він тільки посміється з нас. Жоден прокурор не дасть вам ордера на його арешт.

— Відомий воєнний злочинець, — знизав плечима Дубровський. — На його совісті тисячі жертв…

— Якого нема в списках воєнних злочинців. До того ж, вам уже казали, що Інтерпол не займається такими злочинами.

— Вбити одну людину — злочин карний, він підлягає нашій компетенції. Вбити сотні тисяч…

Бонне замахав руками.

— У. мене є інструкції, Серж, і я не маю права переступити їх.

— Що робитимемо сьогодні? — обірвав суперечку Анрі.

— Кельнер, три мартіні!..

Ця своєрідна відповідь Бонне розсердила Анрі. Зібгав серветку, відкинув роздратовано.

— Легше за все прохолоджуватись у залі з кондиційованим повітрям… — почав на високому тоні.

Комісар не дозволив йому зірватися:

— Трохи зачекаємо на одну людину. Можливо, мені подзвонять…

— Ну, добре… — одразу здався Анрі, та закінчив усе ж буркотливо: — Я не питиму мартіні, Люсьєн, коктейль гарячить мене, а тут і без того жарко.

— А кондиційоване повітря?

— Знущаєтесь?

— Поновлюю рівновагу. Не хочу, щоб рахунок був на вашу користь.

— Скажіть, Люсьєн, вас колись пошивали у дурні?

— Гол у мої ворота?

— А ви впевнені, що все зробили правильно?

Бонне замислився.

— Поки що ми не зробили жодного невірного кроку, — одповів впевнено Бонне. — Але ж ми тільки почали гру і розіграли досить відомий дебют. Комбінації попереду, і ніхто не гарантований від помилки.

— Які ж кроки ви зробили?

Комісар глянув на годинник.

— Ви можете потерпіти ще хвилин двадцять?

— Тільки двадцять? Хіба ви вже натрапили на слід? — загорівся Савіль.

— Не знаю. В прямому розумінні цього слова, мабуть, ні…

— У нас в таких випадках кажуть: не лізь поперед батька в пекло, — втрутився Дубровський.

Кельнер приніс мартіні. Бонне підняв бокал так, що коктейль заграв у сонячних променях.

— Красиво, — зітхнув. Відставив бокал, не ковтнувши. — Ви запитали, — нахилився до Савіля, — чи пошивали мене колись у дурні? Звичайно, пошивали. Для того й існує поліція, щоб пошиватися у дурні. Якби цього не було, ми б за рік переловили всіх, ну, не всіх, а більшість громил і гангстерів. Тоді б Інтерпол перетворився на контору по боротьбі з кишеньковими злодіями. Ми вдосконалюємо свої методи, нам відповідають зовсім несподіваними ходами — гангстерські корпорації зараз так озброєні і мають таку техніку, що… — Бонне не закінчив і відпив половину свого мартіні. — Я вже не кажу, що діють там люди відчайдушні, але й з головою — хитрі й настирливі. Ви знаєте, на яку суму щороку тільки в Сполучених Штатах продають наркотиків? — запитав несподівано.

Відповів Дубровський:

— Десь я читав: на триста чи чотириста мільйонів доларів.

— За неповними даними. Візьміть півмільярда, не помилитесь. Стихійне лихо… Більше половини всіх справ, які ведуть мої колеги по Інтерполу, припадає на торгівлю наркотиками. Світова проблема — і тут нам підставляють ніжку кожного дня. А ви питаєте, чи пошивали мене у дурні? Колись мені довелося брати участь у великій операції. Ми точно знали, що наркотики транспортуються через Ліван. Підняли на ноги митних чиновників, агенти поліції перевіряли всі вантажі, що вам сказати, різали навіть шини автомобілів — і нічого. Потім вдалося встановити деяку закономірність: наркотики з'являлися на ринку після того, як через ліванський кордон проходили каравани верблюдів. Довелося обшукати і погоничів, і пасажирів, буквально обнюхувати кожного верблюда, а це процедура не з приємних. Поки вашому покірному слузі не стукнуло в голову просвітити цих тупих тварин рентгеном. Коротше, у шлунку першого ж верблюда ми знайшли два контейнери з опіумом — такі загострені з одного боку металеві капсули. Гангстери примушували верблюдів ковтати їх. Кожна тварина цього каравану несла у шлунку приблизно по кілограму наркотиків, а кілограм героїну в Америці — це тридцять п'ять тисяч доларів. То була, — коротко реготнув, — одна з найуспішніших наших операцій: ми перерізали артерію, по якій наркотики з Китаю і Таїланду транспортувалися до Європи та Америки. До речі, Китай і Таїланд — одні з найбільших постачальників опіуму. Офіційно там заборонені курильні, переслідується все, що пов'язане з вирощуванням опіумного маку. Але наша секція, котра бореться з розповсюджувачами наркотиків, має дані, що у Північному Таїланді, наприклад, більшість селян під час сівби опіумного маку переселяється в гори. Десять-п'ятнадцять днів потрібно їм, щоб дістатися до основних полів цієї культури. Потім повертаються додому й чекають, коли настане час знімати врожай.

— Але ж ви казали, що це заборонено законом, — озвався Анрі.

— Власті дивляться на це крізь пальці, дещо перепадає і їм. На цьому бізнесі наживаються всі, починаючи з селян і кінчаючи поліцейськими. Сільському поліцейському невигідно перешкоджати сіянню опіумного маку, на цьому він нічого не заробить, мак сам по собі ще не опій. Потім, коли сировину з сіл переправлятимуть у Бангкок, поліцаї соватимуть свого носа всюди: розпаковуватимуть тюки з бавовною, розрізатимуть апельсини, розламуватимуть дахи автобусів, простукуватимуть дверцята й крила автомобілів. Тепер почався їхній час — за виявлені наркотики непогано платять.

— Якщо так солідно поставлена боротьба з торгівлею наркотиками, то як опіум усе ж потрапляє до нас? — здивувався Анрі.

— Все роблять гроші, — не задумуючись відповів Дубровський.

— Так, — ствердив Бонне, — колосальні проценти, які наживають спекулянти опіумом. Простий розрахунок: в Китаї за кілограм сировини платять лише шістдесят доларів, а у Гонконзі вже п'ятсот. В Європі після переробки в таємних лабораторіях кілограм героїну оцінюється приблизно в п'ять тисяч доларів. І так до тридцяти п'яти тисяч в Америці.

— Справді пекельний бізнес! — зауважив Сергій, який з цікавістю слухав розповідь Бонне. — І навряд чи колись вам вдасться прикрити його.