Слiди СС - Страница 105
Завтра він повернеться у Швейцарію, і почнеться усталене життя — кава вечорами в клубі, репетиції й вистави, суперечки про мистецтво… Середнє існування напівжебрака від мистецтва. Але, подумав раптом із жахом, він уже не зможе примиритися з таким життям, він уже відчув’ у руках гроші, багато грошей, він зріднився з ними, й відповідно змінилися його погляди та смаки. Певно, він нагадує зараз збанкрутілого мільйонера. Так, збанкрутілого, бо грошей в нього ледь вистачить на квиток до Берна.
Гюнтер витяг хусточку, обтер спітніле чоло. Обмацав газету, витяг з кишені. Він один довідався про смерть Рудольфа Зікса, зрештою, яке це має значення, лише він знає, що групенфюрер поніс у могилу таємницю шифру — Шліхтінг і Пфердменгес не догадуються ні про що, й буде справедливо, коли вони фінансують його — скажімо, по десять тисяч марок. Більше навряд чи дадуть, але ж і не дати не можуть: він пояснить, що ці гроші йому потрібні для підкупу однієї людини, без допомоги якої важко буде увійти в довір’я особи, котра знає шифр.
Посмішка пом’якшила загострені риси обличчя Гюнтера: двадцять тисяч не так вже й погано, звичайно, не мільйон і не п’ять, та все ж якийсь трамплін для людини з розумом. А чого-чого, розуму в нього вистачить. Розуму, настирливості й ділового сприту.
Посміхнувся ще раз. Можна навіть написати Шліхтінгу й полковнику розписки, та нехай лише спробують повернути свої жалюгідні двадцять тисяч! Він натякне Гюнтеру Велленбергу — люмпен-інтелігенту втрачати, власне, нема чого, а от шановним панам… Якщо ліві газети почнуть розплутувати цей клубок…
Гюнтер засміявся. Інспектор здивовано зиркнув на нього, й хлопець одразу зробив пісне обличчя.
Потім інспектор пішов. Гюнтер ліг на диван — захотілося спати, сон змагав його, Гюнтер крутився, та все ж заснув.
Він лежав з підкладеною під щоку долонею і раптом побачив темне зоряне небо — таке темне небо й такі яскраві зорі можна бачити лише уві сні. Зорі мерехтіли, і Гюнтерові було тривожно, передчував — зараз щось трапиться, і не знав — що саме…
Та нараз промінь, білий і тонкий, як лезо, прорізав зоряне небо й загубився десь у нескінченному просторі.
Мало не одразу на промені з’явилися дві постаті — вони йшли, взявшись за руки, наче їх міг розлучити хтось, спочатку нерішуче, буцімто вчились ходити по канату, та з кожним метром їхні кроки ставали впевненіші, вони йшли і не звертали уваги ні на зорі, ні на промінь, дивились одне на одного, і в цьому безмежному світі для них не існувало нічого, крім них самих і їхнього кохання.
Аннет посміхалась Карлові — біла троянда на зеленій стеблині… — і ямочка на її щоці рухалась, а очі випромінювали синє світло…
Вони йшли, розмовляли про щось, мовчали, сміялися, знову розмовляли й знову мовчали. І їм було гарно, бо найголовніше — знайти одне одного, знаючи, що завжди буде радісним і потиск руки, й посмішка, й поцілунок, і просто ненароком сказане слово, а вони знали, що так буде вічно, бо промінь вів їх у вічність і дорога їхня не мала кінця.
1970 р.