Слiди на плинфi - Страница 32

Изменить размер шрифта:

I нараз дзенькнула тятива, точнiсiнько, як гусельна струна.

- Ой, мамо, мамо! - Скрикнула служниця i з гуркотом покотилася на щось дерев'яне в човнi.

- О-о-о! - Застогнав розпачливо на днi човна Лях.

Пiвник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нiчого не мiг розiбрати крiзь кумкання болотних крякiв. Їхнiй переполох минув, i вони тепер з подвоєною бадьорiстю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.

При миготливому свiтлi багаття спостерiг - як човен приткнувся носом до кучугури, так i не рухався.

У два голоси на днi човна стогнали i служниця, i Лях. Коли Пiвник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порiшити самого себе третiм настороженим самострiлом, вiн побачив - з берега нечутно спускається у воду його дядько Пiвень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров'ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.

Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить розчинився у чорнiй теплинi ночi.

Та за якийсь час на освiтлену воду виплив човен i посунувся до берега, де в кушах причаївся Пiвник. В найзручнiшому мiсцi, де гатка була пiд ногами, Пiвень щосили погнав човна до берега i майже наполовину випхав його на траву. I зразу ж тишу розiтнув розпачливий зойк.

Над човном виросло бiле тiло дядька Пiвня i зразу ж iз човна пiдвелась служниця iз сокирою i|хотiла бити його сокирою в голову. Та Пiвень ухилився, вивернувся i заломив їй руку за спину i щосили кинув назад у човна. Її голова дзвiнко вдарилась об дерево.

Тим часом Пiвник бачив, як iз носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб вiн його добре бачив - вiн бачив, що щось камешиться i чув звук.

Та перше, нiж Пiвник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там i вдарив Ляха п'ятою. Лях гикнув i затих.

- Принеси вогню i хмизу!

- Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь...

- Швидко! Бо небавом свiтанок!

Тремтячи бiльше вiд страху, анiж вiд холоду, Пiвник побрiв по глибокiй, для нього, водi до острiвця.

- Що там? - Спитав дядько Пiвень, роздмухуючи вогонь бiля човна.

- Печенiг пiдсмажив собi бока i лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить i важко дихає. Гонця корчi крутять: всю траву, куди руки сягають, повидирав...

Ось багаття яскраво спалахнуло, i Пiвник аж затрусився, як побачив служницю на днi човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров'ю скоцюрбилась. Тепер Пiвник побачив, як її дiстала самострiльна пастка. Стрiла протнула їй праву грудь i ще пiд шкiрою застрягла. Дiвка роздерла на собi сорочку, щоб якось звiльнитись вiд наконечника i уламкiв древка. Та не змогла.

У Ляха на губах пiнилась жовта слина i вiн важко дихав, очi в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.

Межи служницею i Ляхом, займаючи бiльше половини човна, лежали два короби i двi цiлi телячi шкiри.

Поки Пiвник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки i служницi, i Ляху, та й позав'язував їм i руки, й ноги сировицею. Пов'язаних кинув на траву. Вивалив короби i телятину трохи осторонь.

У звiльненому човнi перевiз на берег гонця i Гречина, сина перевiзника i печенiга.

Всi четверо були наче п'янi, пускали слину i важко дихали. Пiвень теж їх пов'язав i поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.

- Назирай за ними. Тiльки почнуть повзти - бери i тни отут! - Дядько показав на пiдщелеп'я печенiгу.

Пiвень зганяв човна на острiв i перевiз усе, що там знайшов. I коней перегнав. Десять коней. I самострiли познiмав. I понiс кудись в темряву, туди, де пiдковою стояли високi верби.

"Для чого вiн ставить там? Щоб за нами не погнались?" - подумав Пiвник.

Вранцi, нi, ще в переддення, все зрозумiв. Iншi, полоненi тобто, що потроху починали оклигуватись вiд якогось дурману, чи що, теж зрозумiли.

Пiвень по одному пiдтяг їх до верб i поприв'язував до стовбурiв. I поприпинав їх їхнiми ж линвами i сировицею.

Вiд насторожених у травї самострiлiв до бранцiв протягнув мiцнi жилки.

"I де вiн їх узяв?!"- Очманiло подумав Пiвник.

А Пiвень, стоячи збоку вiд служницi, вже питав:

- Для чого короби їм? Ти знаєш?

Служниця нiчого йому не вiдповiла i вiдвернула голову. Тодi вiн пiдiйшов до Ляха.

- Для чого короби? Чиї вони?!

- Якби ти був лицарем, я б тобi вiдповiв. Але ти пiдступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гiднi воїна! Ти i тiлом i душею раб, холоп, бидло, руська худоба!

- Ляше! Не гнiви мене, не бреши на мене. Я вiльна людина! Якщо я твою голову кину суддям i приведу зведених коней i весь ваш татiвський реманент, - нi княжий, нi церковний суд не визнає мене винним, i боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи - для чого цi короби ти сюди пер? I я тебе зразу ж вiдпущу. Слово даю!

- Рабське слово сили не має! Зрада - зброя рабiв!

- Даю слово - твою полюбовницю звiльню, стрiлу з неї витягну i коня вам найсильнiшого дам. Тодi повiриш?

- Спочатку її звiльни!.. - Прохрипiв Лях.. Служниця подумала, що Пiвень її чи мордуватиме, чи iвалтуватиме, тому вона, як вiн наблизився, плюнула йому в лице. А вiн у вiдповiдь її вдарив по вилицi. I зразу ж блискавично видер iз рани уламки стрiли.

Пiвник стояв поруч i заглядав, як то дядько чинить.

- Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!

- Я й не таке бачив! А ти, а ти... це ти в зеленiм глечику принесла в iстобку отруєний мед.

- Не базiкай! Приведи Кошлатого! - Не обертаючись, наказав дядько Пiвень. - Я тебе вiдпускаю. Можеш навiть їхати за пiдмогою. Тiльки я спочатку поприбиваю до верб!

- Не поїду я нiкуди... Вiдпусти його!

- Нехай вiн скаже - для чого короби!

-- Вiн не скаже...

- Тодi i вiн сконає, як оця поганська личина! - Пiвень широкими кроками рушив до печенiга.

Iшов i зi свистом розсiкав повiтря блакитним лезом меча.

Служниця мовчала.

Ось три кроки до конюха-печенiга. Срiбним променем спалахнув меч. I глухо вдарила стрiла в печенiговi груди,

- Ой матiнко! - Закричала служниця. А Пiвень вже йшов до гiнця i сiк мечем повiтря. Навiть не зиркнувши на мертвого печенiга - стрiла йому серце пробила.

- Не тре, не тре! Я все скажу! - Заголосила служниця. - Це для того, щоб...

- Тихо! Не галасуй! А ти вiдiйди! - Кинув дядько через плече Пiвнику, що йшов слiдом за ним.

Тому Пiвник не чув, що вона шепотiла дядьковi.

Дядько стояв, може на голову нижчий вiд неї, схилив голову на лiве плече, пiдставив угору вухо, наче недочував i все кивав i кивав на її слова.

Оригинальный текст книги читать онлайн бесплатно в онлайн-библиотеке Knigger.com