Скiфська чаша - Страница 7

Агал відчув, що хміль ударив йому в голову, й рішуче відсунув чашу. Йому доводилось бачити п’яних греків, які не пам’ятали навіть, як захмеліли. Вино підступне, воно веселить, але й робить буйним, навіть зовсім дурним, а ніхто й ніколи не мусить побачити його таким, тим більше сьогодні…

Учта була в розпалі, вино лилося рікою. Пили, їли, базікали, хвалилися кіньми, овечими отарами, мисливськими подвигами й перемогами над ворогом.

Зійшов місяць, і косі тіні від кибиток потягнулися в степ. Агал узяв Савію за руку, і вони зникли непомітно, всі вже забули про них і не бачили нічого навкруги.

Савія сквапно піднялася сходами до кибитки, подала руку Агалові, але той постояв ще трохи, милуючись місячним світлом і мерехтливими вогнями смолоскипів. Нарешті пішов за Савією, але не побачив дівчини. Зазирнув усередину кибитки — сліпушки тьмяно освітлювали її, Савія тримала щось у витягнутій руці, Агал ступив до неї і побачив, що дівчина розглядає себе в гладко відшліфованому спижевому дзеркальці. Почула Агалові кроки, відкинула дзеркальце й стояла, опустивши руки, очікуючи.

Агал обійняв Савію. Вона затремтіла й палко притиснулася до нього…

Вже тиждень, як вони переправились через Гіпаніс і просувалися на північний схід до великих Борисфенових каменів.

Агал ніколи не був там, але Савія позаторік бачила камені й казала, що, певно, нема нічого на світі страшнішого, ніж ревуча вода, яка кидається на пороги, намагаючись прибрати їх зі свого шляху, проте так і не може подолати.

Старі люди розповідали, що колись дуже давно бог Папайос розгнівався на Борисфен і вирішив перепинити його одвічний плин до Понту Евксинського. Знайшов у високих Західних горах величезні кам’яні брили й кинув їх у річку, вона запінилася й розлилася степом, Борисфен довго борсався, кидаючись на кам’яну стіну, а вельбучний бог Папайос сидів на березі й реготав з нього. Але зрештою Борисфен все ж пробив проходи між кам’яними брилами, розштовхав їх і знову поніс свої води до моря.

Проте й досі не вщухає боротьба води й каменю. Папайос поклявся, що не прибере брили, поки непокірний Борисфен не попросить помилування, однак уперта вода ніколи й ні в кого не просила пощади, котить і котить свої води над порогами, стираючи їх, реве, лаючи Папайоса і зневажаючи його.

Кибитки посувалися степом повільно, там, де трава була краща, зупинялися на день чи два, але таких зупинок ставало все менше, було спекотно, степ вигорів, і коні та худоба ледь знаходили собі їжу.

Агал полюбляв вставати рано, коли небо тільки світлішало й зорі ще сяяли на ньому. В такі години легко дихалося й скупа ранішня роса холодила ноги.

Хлопець різко свиснув, підкликаючи буланого жеребця. Коня підгодовували зерном, і він рідко коли відходив далеко від кибитки, визнавав в Агалові господаря і з радістю виконував його забаганки. Мало не одразу Агал почув у відповідь іржання — жеребець біг швидко, й грива розвівалася на вітру.

Агал загнуздав коня, кинув на нього легку повстяну попону, мало не простягнувся на теплій спині, і жеребець поніс його легкою риссю степом, туди, де край неба світлішав і з-за обрію незабаром повинно було викотитися сонце

Проминули табун. Коні ліниво паслися на пожухлій траві, а пастух, побачивши Агала, наблизився і, зіскочивши з низькорослої кобили, поштиво вклонився.

— Як справи? — запитав його Агал, просто так, щоб запитати щось, бо пастух дивився на нього уважно і явно хотів щось повідомити.

— Вночі вовки напали на коней, — сказав пастух.

Новина не була надзвичайною, степові вовки часто нападали на скіфські табуни й череди, і люди вели з ними жорстоку боротьбу.

— Ну й що? — поцікавився Агал.

— Загризли лоша.

— А ти? — запитав Агал суворо.

— Було темно, з лука не вцілиш…

— Це не виправдання.

— Знаю.

— А якщо знаєш, то…

Пастух повернувся, схопив щось темне, що звисало з кінського крупа, кинув Агалові під ноги. Буланий захрипів і став дибки. Агал приборкав жеребця, нахилився, розглядаючи вовчу шкуру.

— Як ти його? — поцікавився.

Замість відповіді пастух підняв довгого батога з зашитим у кінці каменем.

— Наздогнав і… — Він змахнув батогом — справді грізна зброя в умілих руках.

— Молодець, — похвалив Агал. — Як звати?

— Вовраном.

— Я не забуду тебе.

— Випробуй мене, — попросився пастух. — Ніхто краще за мене не стріляє з лука.

— Добре.

Вовран стягнув з голови повстяну шапку.

— Я вірно служитиму тобі.

Агал зиркнув на пастуха й зрозумів, що той каже щиро.

— Завтра знайди мене, — наказав.

Він відпустив вудила, й буланий одразу пішов учвал — далі від страшного вовчого запаху.

Степ лежав рівний, лише де-не-де з неглибокими вибалками. Небо на сході почервонішало, зорі зблідли, й легкий свіжий вітерець дув в обличчя. Агал притримав жеребця, випростався й сидів вільно, ритмічно похитуючись і пильно вдивляючись у степ. Скіпур казав, що курган за третім вибалком ліворуч… Він уже проминув вибалок, а могилі, все не було…

Нарешті побачив горбок на обрії, а може, не горбок, а хмарка опустилася край неба?..

Зовсім поруч засквирив якийсь степовий птах, закугикав пронизливо, буланий невдоволено скосував туди, і туг Агал побачив курган зовсім близько: височів над степом справді, як низька хмарка, й трави та бур’яни хилиталися під ранішнім вітром на його вершині.

Агал повільно об’їхав курган, що підіймався над степом зухвало, наче й не був творінням людських рук, а народився разом з вибалками, озерцями та річечками, які пересихали в літню спеку. Скіпур казав, що під ним лежав його прадід, може, саме той, що заманював війська царя Дарія в степові безмежжя, доки вороги самі не зрозуміли марноту своїх сподівань. Знесилених персів скіфи били, як хотіли, поки вороже військо не побігло з припонтійських степів. Сам пихатий цар Дарій втік одним з перших, так і не збагнувши причини поразки свого найчисленнішого в світі, раніше непереможного війська.

А що тут незрозумілого? Хіба можна перемогти степ звірів, які живуть у ньому, птахів? А скіфи також частин., степу, отже, і могила, насипана ними, одвічна — без неї і кам’яної баби на щополку не уявити степу, як не уявити його без вічних скіфських димних багать, кінських табунів і рипучих кибиток.

Агал зіскочив з коня й повільно піднявся на вершину кургану. Сонце вже вийшло з-за обрію, висіло над степом, здавалося, нижче від нього. Звідси відкривався такий простір, що Агалові раптом забракло повітря, він відчув, що стоїть у самісінькому центрі землі, що зараз він вищий за всіх, може, рівний з богами. Варто поворухнути руками, і злетить у прохолодне прозоре ранішнє небо. Тіло справді стало легким, немов розчинилося в повітрі, лише тепер Агал зрозумів, для чого його предки насипали у рівному степу такі високі могили. Що може бути краще, ніж вдивлятися з висоти в степову широчінь, перемовлятися з ковилою, типчаком і тонконогом, усіма степовими травами, які дають життя цьому безмежжю?..

Оце відчуття своєї осібності було настільки сильним, що Агал нарешті вперше в житті усвідомив, що таке справжнє безсмертя. Не те, що дають боги, — до того загадкового іншого світу старі відходять буденно, разом із кіньми, худобою, слугами, під тужливі вигуки нащадків та підданих. Але той, хто може усвідомити й душею збагнути степову тишу, почути голос трави й злаків, розчинитися в степу, в його гірких пахощах, той нарешті спізнає справжнє щастя і зрозуміє, що таке вічність.

Бо вічність не в мінливій і короткій людській пам’яті, вічність у землі й повітрі, сонячних променях і дощах, які дають життя, і він, Агал, існуватиме, доки гріє сонце й росте типчак, доки вітер гойдає ковилу на могилі, доки стоїть і вдивляється в минуле й прийдешнє кам’яна баба. Навіть вона, така несхожа на живі мармурові статуї грецьких богів, видалася Агалові чудовою — зрештою, все гарне, що витворюють розумні людські руки.

Внизу заіржав його буланий кінь. Він видався Агалові зовсім маленьким, як усе в безкрайому просторі, крім його самого й могили, але іржання повернуло його до дійсності, і Агал простягнувся на траві, яку вже трохи висушило сонце, — м’яке степове ложе, котре заколисує і дітей, і зморшкуватих пастухів.