Скiфська чаша - Страница 67

— Від поглядів до діла…

— І не кажіть, я знаю людей, буває все.

— Гадаєте, міг піти на злочин?

— Я цього не казав.

— Але натякнули.

— Просто колись випадково почув розмову.

— Між ними?

— Знаєте, якось незручно. Розмова не для чужих вух. І я випадково…

— Ви не уявляєте, як це важливо!

— Ну, якщо так… Чесно кажу, зовсім випадково… Загуменний он у тому будинку мешкав, — вказав на садибу мало не навпроти. — Повертаються вони увечері, в кіно ходили, зупинилися на вулиці, за два кроки, а я під деревом сидів. Ну, й почув… Він каже: не віддам тебе нікому, це нічого, що заміжня, бачу, чоловіка не дуже любиш, а більше за мене ніхто не кохатиме. — Кучковський відсунув охололу яєчню, вів далі зневажливо: — Ось так і каже, людина доросла, розумна, а дурниці меле. Як хлопчисько… Потім зовсім розпалився. Без тебе, мовляв, нема життя. Ну, й слова всякі, як і належить у таких випадках. Збоку аж неприємно слухати. Мовляв, як подумаю, що до чоловіка повертаєшся, задушив би власними руками. Теж мені, новоявлений Отелло з’явився. Достойний чоловік, учитель, і такі слова…

— Так і сказав, що задушив би? — перепитав Хаблак. — Ви точно чули?

— Для чого мав би вигадувати?

— Коли відбулась ця розмова?

— Як коли? Вночі, темно вже було…

— Якого числа?

— Знаєте, тут на курорті всі числа переплутались.

— Задовго до від’їзду Загорулько?

— А-а, ось ви про що! Ні, за день чи два. Певно, за день. Наступного вечора я проводжав їх. В одному вагоні їхали “Євпаторія — Київ”, цей вагон у Сімферополі до поїзда чіпляють.

— І як Загуменний?..

— Коли? Тоді вночі чи в поїзді?

— І там, і там.

— Тоді вночі Галина Петрівна тільки посміялася з нього. Я б образився, а з Загуменного — як з гуся вода. Перед від’їздом веселий був.

— Це коли ви прощалися?

— Квіти на вокзалі купив. І пляшку шампанського. Ми цю пляшку в купе розпили. Від’їзну, так би мовити.

— От що, Георгію Івановичу, напишіть все, що розповіли. З подробицями.

— Може, поясните, чому виникла така потреба? Хаблак повагався трохи, проте вирішив не критися. Зрештою, в цьому не було необхідності.

— Двадцятого липня Галину Петрівну знайдено вбитою на дніпрових схилах у Києві, — пояснив. — Злочинець задушив її.

Кучковський випустив виделку, обличчя в нього витягнулось і потемнішало.

— От воно що… — прошепотів. — Невже рука піднялася?

Хаблак зробив невизначений жест.

— Поки що ніхто не може твердити…

— Він погрожував їй!

— От ви й напишіть про це. Про все, що бачили й чули.

Кучковський важко підвівся й тут же знову сів.

— Не віриться, — сказав глухо. — Таку жінку! Але ж Загуменний закохався в неї…

Хаблак дістав з кишені ручку.

— Папір маєте?

Кучковський безнадійно махнув рукою й пішов по папір.

Він писав, а Хаблак думав. Здається, вони натрапили на слід. Зараз він дізнається в паспортному столі адресу Загуменного. Той мешкав у двадцять шостому номері, мусив прописатися, отже, адресу його в Євпаторії зафіксовано. Не біда, коли й ні. Вже завтра вони матимуть змогу знайти його в Києві, так, завтра, бо сьогодні вечірнім рейсом треба повернутися. В Євпаторії зроблено все, що треба.

Зовні Загуменний нагадував трохи вже підтоптаного, але все ще сильного й здорового лева. В чуприні сивина, та волосся густе, ціла грива. Риси обличчя крупні, немов вирубані розмашистими ударами сокири. Кошлаті брови нависли над глибоко посадженими очима, прикривають їх, — іноді навіть важко вловити, сміються вони чи серйозні. Обличчя в глибоких, наче борозни, зморшках, проте, певно, вони були і замолоду у Валерія Павловича й виникли як наслідок звички мружити очі й міцно стискати губи.

Одягнутий Загуменний у колись модний, але вже трохи потертий костюм з дорогої матерії. Свіжа, добре випрасувана сорочка, акуратно зав’язана краватка. Сидить, опустивши голову, дивиться на співробітника спідлоба, постукуючи великими пальцями по коліну. Либонь, нервує, бо пальці ледь-ледь тремтять. Інший би не помітив цього, та в Хаблака око досвідчене.

Розмова вже з чверть години майже ні про що. То Дробаха запитає якусь дрібницю, то Устимчик. Сидять, ніби їх не цікавлять відповіді і вони запитують лише тому, що якось треба підтримати бесіду: мовляв, і цей виклик у міліцію, і дрібні запитання — формальність чистої води, ще одне-два, так, для порядку і — пробачте за те, що потурбували…

— Сподіваюсь, — раптом не витримав Загуменний, — ви викликали мене зовсім не для того, щоб дізнатися про дрібниці мого побуту. Чи не так?

— Приємно розмовляти з розумною людиною, — розцвів посмішкою Хаблак. — Та все ж запитуватимемо ми. Отже, як вам відпочивалося? Де проводили відпустку?

— В Євпаторії.

— Коли повернулися?

— Кілька днів тому.

— Точніше.

— Це має принципове значення?

— Я ж попереджав: запитуватимемо ми.

— Двадцятого липня. Та для чого це вам?

— Ми ж з вами домовились…

— Пробачте, але я не відповідатиму на жодне запитання, поки ви не припините цю гру в кота й мишку. Я хочу знати конкретно й точно, чого від мене треба.

— Бач, який нетерплячий, — втрутився Устимчик. — Всьому свій час.

— Можна було б і ввічливіше, — глянув на нього Загуменний. — Я завжди вірив, що в міліції працюють культурні люди.

— Сподіваюсь, не зневіритесь, — сказав Дробаха. Він докірливо скосив око на Устимчика й вів далі рівно, м’яко: — Справа в тому, Валерію Павловичу, що ми просили б вас допомогти нам в одній справі: ви знайомі з Галиною Петрівною Загорулько?

Жодний м’яз не ворухнувся на обличчі Загуменного. Відповідь була точною й твердою:

— Так.

— Де ж ви з нею познайомились?

— В Євпаторії. Під час моєї нинішньої відпустки.

— Чи не могли б ви розповісти нам про стосунки з нею?

— Власне, чого ви хочете?

— Як познайомились, коли. Може, вона вам або ви їй подобались?

— Яке це має значення?

— Іноді в житті все так переплітається, що й міліцію цікавлять такі речі.

— Гаразд. Я розповім вам усе чесно. Лише з умовою, щоб це не вийшло звідси. Я нічого не боюсь, але їй, може, будуть неприємності. Так от, Галина Петрівна мені сподобалась, я навіть сказав їй про це. Більше того, запропонував руку й серце, знаючи, що вона заміжня. Одержав відкоша. На жаль… Ось і все.

— Приїхали до Києва разом з нею?

— Так. Радів, що бачу її, і сумував, що востаннє.

— Хто зустрічав її на вокзалі?

— Ніхто. Тут ми попрощались. Галина Петрівна хотіла, щоб я пішов. Сама лишилась на вокзалі, щоб закомпостувати квиток. Більше ми не зустрічалися.

— І ви поїхали додому?

— Так. Тролейбусом.

— Коли повернулись, нікого не зустріли з сусідів, знайомих?

— Може, когось і зустрів, зараз не пригадую.

— А потім де були цього дня?

— Ніде. На душі важко, провалявся на дивані до вечора.

— І нікуди не виходили? Ні з ким не зустрічалися?

— Ні. Але для чого все це вам?

— А може, кинемо придурюватись? — запитав Устимчик. — Може, все ж говоритимемо правду?

Загуменний здивовано звів брови:

— Які у вас є підстави брати під сумнів правдивість моїх слів?

Хаблак поклав перед Загуменним фотографію, зроблену на місці злочину.

— Впізнаєте?

Загуменний взяв фото, уважно роздивився, відклав.

— По-моєму, ця фотографія повинна більше цікавити вас, — сказав спокійно. — Це ж по вашій лінії.

— По вашій також! — посміхнувся Устимчик.

— Жартуєте… Я криміналістикою ніколи не займався.

— І гвалтуванням також?

— Я попрошу вас!..

— І я попрошу… То ви категорично твердите, що не знаєте цієї жінки?

— Дозвольте… — Загуменний ще раз узяв фото, уважно роздивився. Раптом обличчя його скривилося, пальці затремтіли, випустивши знімок. — Не може бути… Галина Петрівна? Вона?

Хаблак кивнув. Дробаха уважно стежив за кожним рухом Загуменного. Устимчик дивився на нього переможним поглядом.