Скiфська чаша - Страница 58

Зовсім розгнівавшись, Тетяна сховалася в кущах смородини й не помітила, як біля дачі зупинилося таксі. Устимчика побачила вже тоді, коли той прямував між крислатих яблунь до ганку — високий, стрункий, у гарно пошитому світлому костюмі.

Вибігла назустріч, розгублено посміхаючись. Врятувала тітка. Підібравши поли квітчастого шовкового халата, легко збігла з веранди, заметушилася біля хлопця:

— Ось ви який! Тетяночка розповідала нам. Дуже приємно…

Федір стояв у затінку під яблунею й відчував, що червоніє.

Ця моложава вродлива жінка з цигаркою між пальцями, на яких виблискували коштовні персні, знітила Устимчика. Побачивши цікаві погляди двох літніх чоловіків, він, лаючи в думці себе, розгубився зовсім і незграбно вклонився жінці й чоловікам. Вклоняючись, відчув, що в нього якось недоладно теліпаються руки, захотілося сховати їх — він поліз у кишеню за хусточкою, озирнувся й зустрівся очима з Тетяною.

Дівчина стояла за два кроки. Устимчик подав їй руку і, лише в останню мить побачивши, що в ній затиснута хусточка, почервонів ще більше, навіть спітнів.

Коли б Федір знав, що цей, здавалося б, ганебний початок насправді найкраща рекомендація для Тетяниного батька, він, зрештою, десь би сфальшивив. Але Устимчик ніяк не міг побороти розгубленість і якийсь напівсвідомий страх.

Як далеко було це знайомство від уявлюваної ним сцени, коли він, дотепний і вихований, невимушено тисне руку батькові, відразу ошелешує його й своїми манерами, й знаннями.

Під допитливим поглядом сивої людини Устимчик якось дістався до запропонованого крісла, поступово опанував себе і, вгледівши підбадьорюючу посмішку Тетяни, посміхнувся й сам.

Антону Володимировичу Устимчик сподобався. За словами Тетяни, її знайомий — сучасна молода людина, і Гавриленко побоювався: раптом з’явиться один з хрещатицьких гультіпак. А воно прийшло вайлувате, розчервоніле, спітніле, і Антін Володимирович, згадавши себе в такому віці, розчулився й пройнявся симпатією до хлопця. Та зрозумівши, що тому не завадило б оговтатися, повів далі розмову з старим знайомим. Тим більше, що розмова цікавила його й саме зараз у нього виникла інтересна думка.

— Ти пам’ятаєш свого першого начальника, Тихоне? — запитав у гостя. — Коли я прийшов на завод, майстер помітив, що тремчу перед ним, відкликав убік та й питає: “Ти знаєш, хлопче, для чого ми робили революцію?” “Знаю”, — відказую, “Знати — то, певно, знаєш, — посміхається у вуса, — та ще не збагнув до кінця. Боїшся мене?” “Боюсь”, — кажу. “Ось у цьому й заковика, — веде далі. — Як ти мене називаєш? Товариш майстер! Товариш, розумієш? Товариш директор, товариш начальник… Спочатку— товариш! І революцію робили ми, щоб не було суворого начальницького погляду: я, мовляв, особа, а ти щось дрібне…” — Антін Володимирович помовчав трохи. — А дехто забув про це. їй-богу, забув. Хоч він не начальник, а товариш начальник. Розумієш, Тихоне?

Гість з області запалив цигарку. В глибині душі він не поділяв думки Антона Володимировича, навпаки, додержувався зовсім протилежної, вважаючи, що підлеглий повинен лише виконувати вказівки згори й не лізти, куди не слід.

У себе в області Тихін Филимонович не зносив заперечень, любив і нагримати частенько, й обірвати промовця на зборах, і потримати в приймальні відвідувачів. Але ж Антін Володимирович — це думка згори, а Тихін Филимонович звик не перечити в таких випадках. І хоча вони зараз працювали в різних системах і Антін Володимирович не міг впливати на службове становище свого давнього співробітника, Тихін Филимонович схвально кивнув.

— Чудова думка, — сказав тонким голосом. — Але як її провести в життя? Скільки в нас ще підлабузників, які тільки й роблять, що дивляться начальству у вічі. І готові виконати будь-яку його забаганку. Пам’ятаю, був колись по війні у мене в районі такий голова колгоспу. Важкі часи, проблема харчування; самі знаєте, стояла гостро, ось він і почав відгодовувати свиней районному начальству. До смішного доходило. Колись відправляв у райцентр кабанчиків, то, щоб не дай боже, завгосп не переплутав, позначив власноручно на кожній свині фарбою: на найбільшій “Панченко” — другу своєму з райземвідділу, на трохи меншій “Довгич” — його заступникові… Весь райцентр реготав, коли вивантажували тих персональних свиней.

— Ха-ха-ха! — розсміявся Антін Володимирович. — Персональну свиню, кажеш, підклав начальству!

Тихін Филимонович також сміявся — тонко, підсвистуючи й трясучи повними рожевими щоками; сміявся, знаючи, що завідуючим райземвідділом, який одержав тоді досить вгодованого кабанця, був не якийсь міфічний Панченко, а він — Тихін Филимонович Ковальчук. І що навіть регіт райцентру не завадив йому спокійно з’їсти цього кабанця. Правда, потім були неприємності, проте якось минулося.

Устимчик прислухався з цікавістю. Він уже опанував себе і, вловивши настрій хазяїна, раптом сказав голосно:

— Може, й смішно це. Але ж не так смішно, як… — затнувся на мить, — ганебно!

Сказав і сам злякався своїх слів. Скоса глянув на Тетяниного батька. Той дивився допитливо й, здається, сердито. Нараз очі його посвітлішали.

— Ганебно, кажете? — перепитав. — Але ж це навіть слабо сказано. І звідки в нас такі беруться? Слимак, підлабузник, нікчема! — Підвівся, почав міряти веранду широкими кроками. — Я б таких судив. Зібрав би людей — судіть по щирості, і вирок ваш остаточний і оскарженню не підлягає. Як ви гадаєте, юначе?

Федір сказав напівжартома, ухиляючись від прямої відповіді:

— Я ж працівник міліції. Суди нам і так набридли.

— Авжеж. Тетяна казала… Робота у вас справді цікава й, на жаль, поки що необхідна. — Антін Володимирович підсів до Устимчика. Від його вивчаючого погляду Федорові стало ніяково, захотілося сховатися глибше в крісло. — Ви розкажете про неї? Ні-ні, не зараз… Тепер будемо обідати. Бо Тихін вже, певно, мене проклинає. Так? — обернувся до гостя. — У тебе ж апетит завжди вовчий — позаздрити можна!

За столом Устимчик розмовляв мало, відбуваючись короткими репліками. Дивився закоханими очима на Тетяну, проте в душі віддавав перевагу тітці: правда, вже за сорок, але чудово вбереглася…

Після обіду Тетяна влаштувала так, що батько сів з Ти-хоном Филимоновичем за шахи, а вони побігли до річки. У густому верболозі гаряче притиснулась до Федора, прошепотіла:

— Любий мій! Як чудово сьогодні…

Устимчик сів на теплий пісок, пригорнув дівчину до себе. Ніби зненацька запитав:

— А батько? Як ти вважаєш?

— Ти йому сподобався.

— Гадаєш?

— Переконана.

Федорові й самому здалося, що він справив враження на Тетяниного батька. Він посміхнувся і задоволено розлігся на піску, покусуючи гірку вербову гілочку.

Усе складалося чудово. Сидір Семенович прибіг додому радісний і схвильований. У передпокої ущипнув Любу — родичку дружини, яка заочно вчилася в технікумі й перебувала в них фактично на становищі хатньої робітниці.

Люба зойкнула й пообіцяла розповісти про все дружині Сидора Семеновича, але той не звернув на це уваги.

Взагалі, Сидір Семенович поводив себе трохи дивно для поважної людини, що встигла вже відпустити черево й завоювати міцне службове становище: підтанцьовував, наспівував під ніс щось веселе, а обличчя так і випромінювало радість.

Люба, яка звикла бачити Сидора Семеновича здебільшого зосередженим і навіть похмурим, здивовано знизала плечима.

— І що з вами сталося? — запитала. А потім висунула сміливе припущення: — Може, премію одержали?

— Е-е, премія! Що премія! — затанцював Сидір Семенович, намагаючись обняти Любу. Ця міцно збита вродлива дівчина з невеличкими грудьми, що гостро стирчали з-під бавовняної сукні, завжди хвилювала його.

— Збожеволіли ви, чи що?.. — прошепотіла Люба, відштовхуючи Сидора Семеновича, і голосно гукнула: — Тітко Галю, йдіть-но сюди!

Та Сидір Семенович не хотів, щоб дружина побачила його залицяння до Люби. Миттю прослизнувши до кімнати, він схопив стілець і закружляв навколо столу, наспівуючи якийсь швидкий вальс.