Сивий Капiтан - Страница 15

Блискавична думка майнула в голові детектива: шкода, що він не розпорядився поставити артилерійські гармати ближче до цієї галявини, щоб вони одразу могли накрити своїм вогнем «Люцифер». Ну, все одно, з лісу він не вийде, в цьому можна бути цілком певним! Треба віддати по радіо наказ, щоб замасковані гармати негайно відкривали вогонь, щойно «Люцифер» з’явиться перед ними. Час розмов минув, треба діяти, рішуче і безжально знищити цю немов начинену таємницями машину й її божевільного Капітана!

Мігель Хуанес великими кроками попростував назад, до свого всюдихода, щоб негайно ж передати по радіо новий наказ. Але не встиг він дійти до машини, як почув збентежений вигук Хосе Френко:

— Він рухається, пане Хуанес! Рухається!

Детектив озирнувся. Так, «Люцифер» повільно рушив з місця. Куди Сивий Капітан хоче скерувати його? А, байдуже, адже на першій-ліпшій дорозі, що веде з лісу, його чекають націлені гармати.

В цей час заторохтіли часті постріли. То, виконуючи попередні накази, солдати, озброєні важкими кулеметами, зблизька обстрілювали «Люцифер», намагаючись влучити насамперед у гумові його балони.

Кулі, не долітаючи до «Люцифера», падали в траву. Автомобіль Сивого Капітана залишався непошкодженим. Він неквапливо рухався по галявині, потроху повертаючи. Куди?..

Холодне шаленство поступово охоплювало Мігеля Хуанеса.

— Гаразд! — тупнув він ногою. — Ти сам обрав собі долю, божевільний чоловіче! Іди, йди назустріч смерті!

І, не гаючи ані хвилини, особливо уповноважений поліції нахилився до мікрофона радіостанції й наказав обслузі артилерійських гармат відкрити нищівний вогонь, як тільки вона побачить сіро-зелений автомобіль.

Тим часом «Люцифер» устиг зробити по галявині майже півколо, скеровуючи свій неквапливий рух до однієї з доріг, яка була немов продовженням тієї, що нею приїхав сюди всюдихід Мігеля Хуанеса. Вона також тягнулася вздовж неширокої просіки.

— Що то за дорога? — спитав Хуанес шофера. — Куди вона веде?

Шофер знизав плечима:

— До пустелі Хоравенте. Отак, крізь ліс, прямо до скель.

— Проїжджа?

— Така, як і та, що нею ми їхали. Подекуди дві машини не роз’їдуться, — пояснив шофер.

— Він наче знає, що всі інші шляхи перетято, — зауважив ззаду Хосе Френко. — І вибрав оцей.

— А що це йому допоможе? — люто огризнувся Хуанес. — Адже він все одно опиниться над урвищем. Хіба ми цього не врахували?

— Так-то воно так, пане Хуанес, але все ж таки краще було б нам… — почав був несміливо Хосе Френко. Проте детектив одразу обірвав його:

— Не скигліть, Френко! Він не може вислизнути! А скажіть, — спитав він шофера, — звернути до моря там можна?

— Ні, — відповів шофер.

— А з урвища над морем можна з’їхати?

— Ні, там шлях обривається. До моря можна спуститися тільки пішохідними стежками.

— Чуєте, Френко? Саме так, як ми й передбачали. Ну, друже, — звернувся знов Хуанес до шофера, — давайте слідом за ним. І не відставати! Я хочу бути поблизу, коли Сивий Капітан спиниться.

«Люцифер» уже встиг вийти на просіку і, збільшуючи швидкість, віддалявся від галявини.

— Вперед! — гукнув Хуанес.

Всюдихід рушив. Він легко перетяв галявину і помчав слідом за «Люцифером».

— Більше газу! — нервово наказав Хуанес. — Здається, він тікає від нас!

Шофер натиснув на педаль. Справді, «Люцифер» уже зникав за поворотом.

— Швидше, швидше! — не вгавав Хуанес. — Скільки тут до пустелі?

— Кілометрів двадцять, не більше. Але далі дорога не така пряма. Чимало поворотів…

— То й краще. Нам легше подолати їх, ніж йому.

Мігель Хуанес відкинувся на спинку сидіння. Потужний двигун всюдихода переможно загув, наче радіючи з того, що йому дають можливість показати себе. Тремтяча стрілка спідометра повільно, але впевнено посувалася праворуч: сімдесят… вісімдесят… дев’яносто кілометрів на годину… уже близько ста…

— Ось він!

Далеко попереду, там, де, здавалося, дерева починали рідшати, показалися знайомі обриси «Люцифера». Але тільки показалися. Відстань між обома автомобілями не зменшувалась. Сивий Капітан підтримував, очевидно, таку саму швидкість, що й всюдихід Мігеля Хуанеса. Дивно: як міг він на такій карколомній швидкості маневрувати важким і незграбним «Люцифером», долаючи всі ці повороти? Адже Мігель Хуанес бачив, як напружено тримає кермо його шофер, відчував, як час від часу шоферові доводиться пригальмовувати на крутих поворотах, щоб всюдихід не занесло, не вдарило об якесь дерево край дороги…

— Ще газу! — коротко наказав Хуанес.

Стрілка спідометра наблизилася до ста десяти. На лобі шофера виступили крупні краплини поту.

Раптом Мігель Хуанес помітив, що відстань між двома автомобілями наче зменшилася. Так, так, Сивий Капітан зменшував швидкість! Ага, це — кінець лісу. Починається пустеля!

— Шукає повороту, щоб не опинитися над урвищем, — промовив збуджено Хосе Френко.

— Не вийде, не вийде, — злорадно відповів Хуанес. — Тепер перед ним тільки один шлях, до моря. Так? — злорадно повернувся він до шофера. Той мовчки кивнув головою, не зводячи очей з дороги.

Так, звернути було нікуди, це не потребувало доказів.

Дрімучий ліс Фонтіверос залишився позаду. Дорога вибігла в пустелю Хоравенте — велике кам’янисте плато, на якому наче рукою невідомих гігантів були накидані брили і скелі. Вони нагромаджувалися де-не-де цілими горами, стирчали там і тут окремими гострими стрімчаками. Це був величезний природний заповідник скель та бескидів, створений в незапам’ятні часи примхливими і сліпими стихіями. Жодного дерева, жодного куща: все випалене спекою, від якої тріскалося каміння. І серед цих скель та бескидів звивалася вузенька, така ж сама кам’яна дорога, що була прокладена тут дуже давно, ще за часів середньовіччя, від великого замку, який височів над урвищем на березі моря, до лісу Фонтіверос і далі в глиб країни. Давно вже від того замку лишилися самі руїни, але дорога, збудована руками тисяч невільників, все ще існувала, хоч і не вела вже нікуди. Вона звивалася серед скель, обходячи бескиди, час від часу звужуючись так, що й справді не можна було б роз’їхатися двом машинам. І таки справді, ця дорога не мала від лісу Фонтіверос і до самого урвища над берегом моря жодного відгалуження: та й для чого вони були б тут, у цьому мертвому краю, в цій спаленій південним сонцем кам’яній пустелі, де не лишилося нічого живого?..

Мабуть, Сивий Капітан не знав, що ця мертва дорога не зможе привести його нікуди, крім нової пастки, ще безнадійнішої, ніж та, яку він зоставив за собою в середині лісу Фонтіверос? Але, так чи інакше, Сивий Капітан скерував свою машину в безвихідь…

Дивно було тільки одне: «Люцифер» навіть на цій звивистій і вкрай небезпечній дорозі, що крутилася гадюкою поміж скель і стрімчаків, не лише не зменшував швидкості, а, навпаки, ще збільшував її. Подеколи великий сіро-зелений корпус його зовсім зникав між скелями, бо всюдихід Хуанеса не встигав підтримувати однакову відстань. І коли б не певність, що з цієї пекельної, наче вигаданої кимсь дороги немає куди звернути, Хуанес мав би підстави нервувати: адже досить було б опинитися по інший бік якогось кам’янистого пасма, щоб одразу уникнути погоні.

По зблідлому обличчю шофера всюдихода раз у раз збігали краплини поту — і він не мав часу витирати їх, бо всю його увагу відбирав небезпечний шлях, по якому йому наказано було розвивати якнайбільшу швидкість. А шофер добре знав, що таке наказ всевладної поліції! І він вів машину далі й далі, час від часу шепочучи пересохлими губами слова якоїсь напівзабутої молитви…

— Ей, ти там! Легше! Треба краще тримати кермо, бо так можна й кісток не зібрати! — раптом скрикнув Мігель Хуанес, бо саме цієї миті пролунало огидне сухе рипіння: всюдихід черкнув заднім крилом об скелю, що виступала на повороті. Пригальмувавши, шофер витер піт з чола.