Синя книжечка - Страница 8
- Ще кличтеси на яку днинку, аби-сте службу наймили та й обідець зробили. Або дайтеси на відпуст Івана Сучавського; кажуть, що багато помагає.
- Ой, вже я си покликала і на днинку, і на Зарваницьку матір божу, і кличуси на Івана Сучавського.
- Може, кажу, бог вам поможе, як здастеси на него. Най вам бог дасть якнайліпше.
І Їлаш пішов.
Романиха сіла коло корови і пильнувала її, аби не згибла. Давала їй, що мала найліпше, але вона не хотіла нічого їсти. Лиш дивилася на бабу і жалю їй завдавала.
- Маленька, маленька, що тебе болить? Не лишєй стару бабу без лижки молока. Потіш ні хоть трошки.
І гладила корову по чолі і попід горло, і голосила над нею.
- Де, де я годна стєгнутиси на другу?! Ані пушок зложити, ані гли прімкнути вже-м не годна; де мені на старість за корову дбати?
Корова дрожала, а Романиха її накрила своїм кожухом і чипіла над нею, розгорнена, на морозі. Сама дзвонила зубами, але не відступала.
- А може, це за гріхи так мене бог карає? Бо не раз я через тебе, небого, нагрішила! Десь межі трошки підпасла, десь гарбузик урвала, десь пасиночок уломила. Але я ніколи нікому молока не жєлувала. Десь дитина занеможе, десь жінка у злогах, а я йду з горнєтком та й несу молочка. Та й сирця я роздавала людем до кулешки. Господи, не карай ні тєжко - бідну одову. Нічо вже чужого не порунтаю, лиш даруй ми корову!
Отак до пізньої ночі Романиха голосила над коровою. Кропила її свяченою водою, але ніщо не помагало. Вона розтягла ноги на цілу стаєнку і гонила боками, аж рикала. Баба гладила, обіймала, приговорювала, але таки нічого не могла вдіяти.
Місяць освічував стаєнку через двері, і баба виділа кожний рух корови. Вона врешті піднялася. Ледво держалася на ногах. Розглядалася по стаєнці, як би прощалася з кожним кутом.
Потім упала на солому і розтяглася як струнва. Романиха приклякла коло неї і шурувала її віхтем. Сама не знала, що з нею діється. Потім корова зарикала голосно і почала бити ногами. Романисі зробилося горячо, жовто в очах, і, закервавлена, впала. Корова била ногами і роздирала бабу на кавалки.
Обі боролися зі смертю.
НОВИНА
У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у ріці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася. Відколи Грициха вмерла, то він бідував. Не міг собі дати ради з дітьми без жінки. Ніхто за нього не хотів піти заміж, бо коби-то лишень діти, але то ще й біда і нестатки. Мучився Гриць цілі два роки сам із дрібними дітьми. Ніхто за нього не знав, як він жиє, що діє, хіба найближчі сусіди. Оповідали вони, що Гриць цілу зиму майже не палив у хаті, а зимував разом із дівчатами на печі.
А тепер усе село про нього заговорило.
То прийшов він вечором додому та й застав дівчата на печі.
- Дєдю, ми хочемо їсти, - сказала старша, Гандзуня.
- То їжте мене, а що ж я дам вам їсти? Аді, є хліб, та й начинєйтеси!
Та й дав їм кусень хліба, а вони, як щенята коло голої кістки, коло того хліба заходилися.
- Начинила вас та й лишила на мою голову, бодай ї земля вікінула! А чума десь ходить, бодай голову зломила, а до вас не поверне. Цеї хати і чума збояла би си!
Дівчата не слухали татової бесіди, бо таке було щоднини і щогодини, і вони привикли. Їли хліб на печі, і дивитися на них було страшно і жаль. Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили би так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла би з вітром, як пір'я. Та й тепер, як вони їли сухий хліб, то здавалося, що кістки в лиці потріскають.
Гриць глянув на них із лави і погадав: «Мерці» - і напудився так, що аж його піт обсипав. Чогось йому так стало, як коли би йому хто тяжкий камінь поклав на груди. Дівчата глемедали хліб, а він припав до землі і молився, але щось його тягнуло все глядіти на них і гадати: «Мерці!»
Через кілька день Гриць боявся сидіти в хаті, все ходив по сусідах, а вони казали, що він дуже журився. Почорнів, і очі запали всередину так, що майже не дивилися на світ, лиш на той камінь, що давив груди.
Одного вечора прийшов Гриць до хати, зварив дітям бараболі, посолив та й кинув на піч, аби їли. Як попоїли, то він сказав:
- Злізайте з печі та підемо десь у гості.
Дівчата злізли з печі. Гриць натягнув на них драночки, взяв меншу, Доцьку, на руки, а Гандзуню за руку та й вийшов із ними. Йшов довго лугами та став на горі. У місячнім світлі розстелилася на долині ріка, як велика струя живого срібла. Гриць здригнувся, бо блискуча ріка заморозила його, а той камінь на грудях став іще тяжчий. Задихався і ледви міг нести маленьку Доцьку.
Спускалися в долину до ріки. Гриць стреготав зубами, аж гомін лугом розходився, і чув на грудях довгий огневий пас, що його пік у серце і в голову. Над самою рікою не міг поволі йти, але побіг і лишив Гандзуню. Вона бігла за ним. Гриць борзенько взяв Доцьку і з усієї сили кинув у воду.
Йому стало легше, і він заговорив скоро:
- Скажу панам, що не було ніякої ради: ані їсти що, ані в хаті затопити, ані віпрати, ані голову змити, ані ніц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницу!
Коло нього стояла Гандзуня і говорила так само скоро:
- Дєдику, не топіть мене, не топіть, не топіть!
- Та як си просиш, то не буду, але тобі би ліпше, а мені однако пацити, ци за одну, ци за дві. Будеш бідити змалку, а потім підеш у мамки жидам та й знов меш бідити. Як собі хочеш.
- Не топіть мене, не топіть!..
- Ні, ні, не буду, але Доці вже ліпше буде, як тобі. То вертайси до села, а я йду мелдуватиси. Аді, оцев стежечков йди, геть, геть аж угору, а там прийдеш до першої хати, та й увійди, та й кажи, що так і так, дєдя хотіли мене утопити, але я си віпросила та й прийшла, аби-сте мене переночували. А завтра, кажи, може би, ви мене де наймили до дитини бавити. Гай, іди, бо то ніч.
І Гандзуня пішла.
- Гандзю, Гандзю, а на тобі бучок, бо як ті пес надибає, та й роздере, а з бучком май безпечніше.
Гандзя взяла бучок і пішла лугами.
Гриць закочував штани, аби перейти ріку, бо туда була дорога до міста. Вступив уже у воду по кістки та й задеревів.
- Мнєоца і сина і світого духа амінь. Очинаш іжи єс на небесі і на землі...
Вернувся і пішов до моста.
ПОРТРЕТ
Як коли би голуб над його головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало...
Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова його хиталася, як галузка від вітру,- раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали - не хотіли нічого держатися.
- Моці нема ні жодної... загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важить...
Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, як би дрочилася. Та цибух розігрався - все вимикався з губів.
Як осінній листок на рвучій воді.
Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
- Вічна пам'ять, господи помилуй, та й ямка, та й гур-гур! Та й по всім...
Червоні промені сонця вбігли через вікно, як на ратунок, аби зв'язати всі сили докупи.
Портрет і фортеп'ян зачервонілися. Глянув на них і цілий заделькотів, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледве видержував.
- Далеко-далеко... Одна-однісінька... Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку... Яка пещена була...
Старече знесилення термосило ним, як би конче хотіло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
Ймився за поруччя і дивився, як той, що топиться, та хвилям не дається.
Дивився на чорний, довгий фортеп'ян.
- Я, татку, буду на цім грати, як з львом бавитися. Доведу його до встеклості, і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або погладжу його по голові, і він ляже мені під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватися, що вона свого льва під ноги взяла...