Синя книжечка - Страница 3
- Андрійку, синку, лиш по ногах, лиш по ногах, най вам хлібець по жидах не розносить! Так бийте, аби-сте ноги поломили. На каліку то ще заробимо, але на ніяка ми не годні наробити!
Вона говорила до своїх хлопців, що стояли з бучками і несміло дивилися на тата. Адрійко мав, може, десять років, а Іванко з вісім. Вони не сміли приступити і бити тата.
- Бий, Андрійку, я буду тримати за руки. Лиш по ногах, лиш по ногах!
І вдарила Леся по лиці. Він поправив її ще ліпше, аж кров потекла. Тепер хлопці підбігли і почали валити бучками по ногах.
- Ліпше, синку. Уваліть му ноги, як псові, аби тєгав за собов!
І плювала кров'ю, і синіла, але тримала за руки.
Хлопці вже зважилися, і підбігали, як щенюки, і били по ногах, і відбігали, і знов били. Майже бавилися, майже сміялися.
З коршми вибігло кілька людей.
- Мой, та же цего ще ніхто не видів, відколи світ! Аді, як б'ють, ще цицка коло рота не обісхла. Покаяніє на увесь мир!
Хлопці били як скажені, а Лесь і Лесиха стояли закаменілі, покервавлені і не рушалися з місця.
- Мой-ня, хлопці, таже ви пірветеси коло дєді...
- Було брати довші буки, аби-сте ліпше доцєгали...
- Бийте по голові дєдю, у розум, у тімнє...
Отак викрикував якийсь п'яний з-перед коршми.
Лесь кинув мішок на землю і став як дурний. Він такого нападу ніколи не сподівався і не знав, що робити. Врешті ляг на землю і скинув киптар.
- Андрійку, та й ти, Іванку, йдіть тепер бийте, я ані кинуси. Ви ще малі, та вам тежко підбігати. Гай, бийте...
Хлопці стояли подалік і дивно дивилися на тата. Поволеньки покидали бучки і дивилися на маму.
- Та чому їх не заставляєш, аби били, аді-м ліг - бийте!
Лесиха заревіла на все село.
- Що я, люди, винна? Я б'юси по ланах з дітьми на сухім хлібці, та що я уторгаю, то він все до коршми віносить. Я, люди, не можу нічо заробити через него, бо не можу хати лишити. Таже він лишив нас без драночки у хаті. Що залямить, та й до жидів за горівку несе. Я не годна наробити і на діти, і на жидів. Най си діє, що хоче, але я вже не годна...
- Таж бийте, і пальцем не кину!
- Най тебе, чоловіче, бог піб'є, де ти нам вік пустив марне і діти осиротив! Та ти нас тілько набивси, що ми ніколи з синців не віходимо, як воли з ярма. Таже я не можу горшечка у хаті затримати, бо все вібиваєш. А кілько я з дітьми ночувала на морозі, а кілько ти лишень вікон набивси? Нічо ти не кажу, най ті бог скарає за мене та й за діти! Ото-м собі долю в бога вімолила... Люди, люди, не дивуйтеси, бо не знаєте.
Взяла мішок на плечі та й поволіклася додому з дітьми, як пришиблена курка.
Лесь лежав на землі і не рушився.
- Але піду до кременалу, на вічний кременал піду. Раз! Такого ніхто не чув та й не буде чути. Таке вістрою, що земля здрігнеси!
І лежав, і свистав завзято.
Лесиха повиносила все з хати до сусідів. На ніч лягла з дітьми спати в городі, у бур'янах. Боялася п'яного Леся, що вночі прийде. Дітям постелила мішок і накрила кожухом. Сама чипіла над ними у сердачині.
- Діти, діти, що мемо робити? Тото-м вам постелила сегодні на увесь вік! І пімрете, та слави не збудетеси! Не годна я цего за вас відмолити...
І плакала, і наслухала, чи Лесь не вертає.
Небо дрожало разом зі звіздами. Одна впала з неба. Лесиха перехрестилася.
МАМИН СИНОК
В суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:
- Ба, не знав, де бахур подівси? Десь воно ландає, десь воно нишпорить по дворі, як курка. Ану, ци би ти єго вдержєла у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.
За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура...
- Ото, в тебе також розум?? Не наженеш хлопця до хати, але коло себе тримаєш на студені. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, що аж!
- Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чєсати, та й гулить тебе,- сказав і зареготався Михайло.
- Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Таже дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дєді, бо дєдя дурний, але ходи до хати, а я тебе зчешу та й дам булку та й яблуко. Ая!
- Коли ви не дасте.
- Ходи, ходи, бігме, дам.
Та й взяла за руку, та й повела до хати.
- Я тебе файно вімию, вічєшу, а завтра підеш зо мнов до церкови. Мама таку файну сорочечку і поясок дасть. Всі будуть дивитиси та й муть казати: аді, який Андрійко красний!
- А яблуко дасте, ма?
- Дам, дам, богато.
- А булку?
- Та й булку...
- А до церкви озмете?
- Озму, озму...
- То чешіть.
І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки - води спадали поза ковнір, і Андрійко ледви витримував, аби не плакати.
- Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімиє! Личко буде як папірчєк, а волосе таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!
- Коли-бо кусає...
- Мама геть вічєше, нічо не буде кусати. Так легонько буде, що ей, де!
- А як вічєшете та й дасте булку та й яблуко, то пустите надвір?
- А що ж, уберу тебе, та й підеш геть далеко, геть, геть...
- Добре, я піду до вуйниного Івана.
Мама Андрійка вимила, та й взяла на коліна, та й чесала.
- Ма, а коло дєді є кіт, та й таких миший ловить та й душить.
- Бо миші зерно трубять та шкоду робля...
- Нащо шкоду?
- Аби не було що молотити та й молоти.
- А що ж вони їде?
- Таже зерно...
- Як?
- Е, з тобов не договорив би си... Треба, аби ті дєдя увечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосе.
- По-парубоцьки, ма?
- Аякже, таже ти у мене парубок.
- Та й видиш, що вже, а ти не хочеш ніколи давати чєсатиси. Ану-ко подивиси в дзеркало, як, файно?
Андрійко виглядав як скупаний, волосся спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала йому яблуко і булку, він сховав у пазуху.
- Я хочу до вуйни.
- Уперед з'їж яблуко, та потім підеш, бо хлопці відоймуть.
- Я не покажу. Хочу до вуйни.
- То йди про мене.
Вбрала його в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.
- А дивиси, аби-с упав, а то буду бити...
Сіла в хаті шити.
- Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чєсанє.
І мама всміхнулася і шила далі.
- Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й геть очинашу береси. Такий старогрецький, а такий пустєк , що хату догори ногами здоймає. Так не раз допече, що мус бити. Якби не бив, то нічо би з него не було.
Підняла голову, глянула у вікно.
- Це вже вполудне, а Міхайло ще не входить полуднувати. А бахура нема. Десь, певне, чипить на снігу та й ме кашлати...
Вечором сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та варила вечерю.
- Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.
- Коли я не хочу.
- А ти чий - дєдів чи мамин? - питав Михайло.
- Дєдів...
- А кого меш бити?
- Маму.
- А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти мене бити!
- Дєдя тобі купить богато яблук, бо ти дєдів.
- Ой, ци ни пес дєдя тобі купить? Ти би ніколи не видів нічо.
- Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на коні?
Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.
- Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.
Андрій опинився коло печі і збирав пінку.
- Мо, Андрі, а ти що купиш мамі?
- Червоні чоботи.
- А дєдиві?
- Дєдиві нічо не хочу.
- Файний синок мамин. Михайло взяв його знов на коліна.
- Ти як називаєшси?
- Андрій Косминка.
- А хто ти є?