Сiм стихiй - Страница 51

Я вирішив на свій страх і ризик: туди, швидше…

Вода була спокійна, прозора. За кілометр від берега ще ніщо не наштовхувало на думку про катастрофу. Я вів машину над самим дном. Лише сірий пісок без рослинності, купи каміння та сліди підводних бульдозерів нагадували про те, що кілька місяців тому тут прокладали тунель. Далі, я знав, склепіння його переходило у велетенський підводний зал, де стрічки охолоджувача віддавали тепло. З цього залу чи камери, як його називали, розігріта вода йшла по іншому тунелю в океан.

На її шляху були шлюзи, контрольні стулки, вимірювачі, сигналізатори: все це для того, щоб стежити за температурою кожного кубометра, за коливаннями на соті частки градуса. Артерія несла потік рівнозначний великій річці. Тунель надійно ізолював його від океану — до пори до часу, звичайно.

Поступово розширюючись, артерія перетворювалася на підводний канал, такий широкий, що швидкість води уповільнювалася. Звідси починалася повільна течія. Якби тепло переносилося постійно відкритим струменем — не уникнути б розмиву ґрунту. Окрім того, утворилася б мертва зона, шторми й природні течії виносили б нагріту воду без контролю у будь-якому напрямку, і це порушило б природні умови в усьому районі.

Такий був проект. Поки що тунелі були порожні. У залі встановлювали апаратуру охолоджувача. Під морським дном повільно рухався водяний кріт. За ним інша машина — морський змій — тягнула низькотемпературний трубопровід. Вони майже досягнули мети, коли вода прорвалася до залу теплообмінників. Припускали, що легкий підземний поштовх призвів до резонансу конструкції. Два монтажних кільця, кожне діаметром у добру сотню метрів, розійшлися на якихось три-чотири міліметри. У цей зазор тиск увігнав пружне широке лезо щільної солоної води. Удар припав на основу конструкції, й одне з кілець почало втрачати стійкість. Ґрунт розмило, і в проран утягувалися нові й нові маси води.

Ось і все, про що я дізнався, поки ель ніс мене вперед, туди, де загін морських черепах безпомічно кружляв над спорудою. На моєму екрані було видно, як механічні тварини торкалися лапами дна, спливали, несли в лапах якісь видовжені предмети, падали каменем униз і спливали знову й кружеляли без мети. Ось уже чверть години одне й те ж: незворушний спокійний рух черепах, незграбні курбети, марна метушня.

Я не міг збагнути, що ж там відбувається. Побачив водолаза, він мовби диригував цими безликими створіннями. Потім водолаз зник, і на підводний пагорб виповз бульдозер, покрутився і пропав з кадру. Сіра півсутінь. Заблуканий промінь прожектора. Тіні черепах. Тиша. Тривога.

Дно поступово опускалося. Піді мною був шельф. Ель ішов так низько над ґрунтом, що за ним піднімалася хмарка каламуті. Наполохано сахалися риби. Один раз я потрапив просто у кальмарів. Вони давали мені дорогу знехотя, зайняті якимись своїми справами.

Мене засікли з берега. На екрані я побачив втомлене, зле обличчя Телегіна. Я не одразу впізнав його.

— Повертайтеся! — наказав він. — Ви ввійшли в небезпечну зону.

— Знаю, — м’яко сказав я і вимкнув екран.

Я не хотів, щоб пояснення, яке затягнеться, відволікало його від діла. А повернутися не міг. За кілька хвилин я вивів ель до черепахового стада.

Поблизу все виглядало не так, як на екрані. Море навколо мого еля кипіло. З дна вихоплювалися велетенські бульбашки, це було схоже на виверження. Черепахи підстрибували над вируючим дном. Одна з них зачепилася за ель, і я почув глухе скрипіння її лапи, що бгала обшивку. Я відійшов убік, в ель просочилася вода. Потім за панеллю управління я побачив прозорий тремтливий потічок, він прилипав до стіни й збігав під ноги. Почувся клекіт. «Як у казані, — подумав я. — Де ж це Карін?»

Цієї миті переді мною постала майже фантастична картина. По дну повзла махина бульдозера. Перед машиною виросла гора піску; ось бульдозер видерся на пагорб, і струмені повітря почали розкидати його здобич. Камені розліталися вгору, наче піщинки, і падали за сто метрів від бурхаючого підводного кратера, однак автомат неухильно вів п’ятисоттонну машину просто туди… Вирвалася велетенська срібна хмара, серед повітряних мас мелькали дошки, металеві листи, обривки кабеля.

За хвилину я побачив, як бульдозер хитнувся, його плоский ніс трохи задерся, завмер і раптом пішов, пішов… вище… вище… Машина перевернулася. Гусениці все ще шалено крутилися, наче незнане чудовисько боронилося від ворогів, але це було лише безпомічне борсання. Тривожно замиготіли його червоні очі. Підпливли дві черепахи. Спробували трохи підняти махину. Марно. Їм не вдалося навіть зворухнути його масивне тіло.

Кілька хвилин черепахи кружляли навколо — повільно й безладно. Потім рушили геть. Це було найкраще з того, що вони могли зробити.

Наче зачарований, дивився я на цей страшний шарварок. Зрідка то тут, то там пробігали промені прожекторів, їх світло вихоплювало з брудно-сірої води механічні лапи черепах, їх панцирі, що тьмаво відсвічували, їх ношу-прямокутні бетонні блоки, за якими вони віддалік від мене опускалися на дно. Там стояв гуркіт. Це скидали з транспортера бетон просто в воду.

Один раз я з подивом помітив поряд смугасту рибину. Вона потрапила в промінь прожектора і заметлялася, втрачаючи рівновагу. На її боці я побачив біло-рожеву подряпину. Риба попала під фонтан бульбашок, її підхопило, перевернуло й пожбурило вгору.

За сто метрів від мого еля з’явився водолаз. Він був у легкому сріблястому костюмі, що знімає тиск. Рукави його оснащені штучними м’язами, проте, незважаючи на це, людина виглядала стрункою, навіть граціозною серед усіх незграбних створінь, підвладних її волі. Я повільно наближався до неї. Це був Карін. Він якось по-чудернацьки замахав руками. Я не зрозумів його. Ель плив де нього. І нараз піді мною почало підніматися дно. На моїх очах виростав пагорб.

Біля підніжжя його стояв Карін і махав руками, ніби намагаючись відіпхнути мене разом з елем.

А я ніяк не міг дотямити, чого ж він від мене хоче. Я був радий, що він живий-здоровий. Мене гойднуло. Я вже здогадався, проте запізно. Якби я увімкнув екран раніше… З вершини пагорба зірвалися гуркітливі струмені повітря. Ель нахилився. Мене викинуло з сидіння, і я покотився до дверцят.

За склом сіра імла, перемежована спалахами прожекторів. Велетенські бульбашки лускалися й вирували, наче в окропі. Обшивка дрижала. Я тримався за ручку і чекав того головного удару, який повинен був неминуче статися, тільки-но ель опиниться над самою вершиною пагорба. І він стався. Ель підскочив угору одразу метрів на двадцять. Я покотився по боковій стінці кабіни, бо ель перевернуло й зім’яло. Між краями дверцят і обшивкою утворилася широка щілина, в яку ринув потік води.

Я ще здивувався, що машину не так уже й швидко заповнювала вода, і що сам я поки що цілий… Ель був некерований. Я став його полоненим. Надія на автоматику згасла одразу ж: по-перше, машина цього класу споруджувалася за найбільш спрощеними схемами, по-друге, ситуація була надто складна. Навіть мені зараз було не під силу розібратися, що робити, якби раптом я виявився спроможним управляти: лягати на ґрунт під захист неповоротких, проте надійних черепах, що якось уже, мабуть, з гріхом пополам визволили б мене, чи підніматися, чи спливати.

Я віддавав перевагу останньому: навряд чи мені пощастило б своєчасно надіти водолазний костюм, ель швидко наповнився б, і тоді мені кінець, незважаючи на зусилля черепах.

Ель помалу спливав, і тиск поступово падав, і я міг би вибратися з кабіни сам, без сторонньої допомоги, якби вдалося досягнути п’ятнадцятиметрової глибини. Мені навіть не знадобився б костюм.

Якимось дивом я підтягнув тіло до панелі управління. Мене знову пожбурило в куток, та все ж після другої спроби я дістав до ручки. Дав повний хід. Ель спливав. Двигун ще працював. Глибина щосекунди зменшувалася, проте й кабіну дедалі швидше наповнювала вода. Я звівся і ледве втримував рівновагу. Машиною кидало й крутило, наче у вирі. Вода, що заповнила кабіну, демпфірувала поштовхи, і поки що я тримався. Тепер я, мабуть, не зміг би навіть знайти рятувальний костюм, не те, щоб надіти його.