Сiм стихiй - Страница 37

І раптом опускається зонд. Посланець з далекої зірки (її майже не видно на тутешньому небі, не кажучи вже про планети, її супутники, — їх-бо вже не роздивитися навіть у найпотужніший телескоп).

Контакт може відбутися. Досить лише механічній руці зачерпнути ґрунт у потрібному місці. Невеличке відхилення, промах — і можливість повідомлення втрачено на тисячоліття, коли не назавжди. Нитка міжпланетного зв’язку буде розірвана: в безмежному всесвіті знайдеться чимало інших об’єктів для дослідження. Що у порівнянні із втраченою назавжди можливістю пауза у століття? Хай навіть через двісті років пробудиться зачарований стихіями світ підводних квітів — і тоді це буде свято для всіх. Проте він ніколи не пробудиться, якщо наш земний зонд не підніме ґрунт з квіткою, якщо механічна рука промахнеться, якщо увагу електронного ока приверне брила граніту, піщаника чи просто глиняний горбок. Тільки рівні, тільки представники близької цивілізації можуть зняти віковічні чари: іншим, навіть значно могутнішим, туди — зась!

Правда, вони дещо можуть: неважко ледь-ледь поправити рух механічної руки, чи не так? Адже це все одно могло статися саме по собі. Випадково. Втручання? Зовсім ні…

— Ну от, — сказала жінка з кораловим намистом, — можливо, так це й сталося тоді.

І вона знову усміхнулася, цього разу трохи лукаво.

А я почав думати про продовження історії.

Стало ясно, як розвивалися події.

Саме тоді вона була нашою гостею, коли тільки так можна висловитися, — непомітною, непримітною, але так і мало бути. З нею був хтось іще. Усі разом спостерігали вони і наш зонд, що прямував до Близнят (ми про нього давно і згадувати перестали). Це ж поворотний пункт! З нього могли започаткуватися наші стосунки з сусідами по галактиці. І ось вони наважилися: незначна корекція — і маніпулятор знайшов камінь, покарбований письменами, і квітку на дві басейну… Збулося. Те ж саме могло статись і саме по собі. І все ж це був дивовижний, як на наші поняття та масштаби, експеримент. Вони вимірювали параметри зонда звідси, із Землі, і одразу ж вводили нові дані, на відстані у десятки світлових років… Важко навіть уявити таке. Ось чому вона лукаво усміхнулася, коли сказала:

— Це неважко: трохи поправити рух механічної руки, правда ж?

Одне це засвідчило мені про їхній рівень та спроможності більше, ніж я засвоїв би з багатотомного трактату. Я уявляв, що це означало, мені забило дух, і я спробував раптом зовсім недоречно виказати своє захоплення. Вона сухо зупинила мене. Тоді з нетерплячки я вигукнув:

— Це неймовірно, ви розкрили мені очі на саму проблему! Але я можу дорікнути вам за суперечність: наша з вами зустріч була контактом! А його ж не повинно бути! Не ті рівні.

— Не повинно… — задумливо сказала вона. — Ви кажете про ту першу зустріч? Коли я побачила, що хлопчик провалився в яму?.. Що ж, ваша правда.

— Але ж ви врятували мене тоді! Як же узгоджується це з проблемою контактів таких неоднакових суспільних угруповань? Як ви це могли зробити, не порушуючи ваших же принципів? Що-що, а саме це пояснити вам не вдасться!

— А як би вчинили ви?

— Я? Чому я?

— А ось чому. Уявіть, що ви витратили багато, дуже багато сили на те, щоб виручити — я не знаходжу більш підходящого слова — іншого, іншу… там, за тридев’ять земель, десь у космосі, Аїру, приміром. Виручити, порятувати — і це коштувало таких зусиль, що й ви, і ваші друзі втомилися смертельно і хтось промовив слово «подвиг». Але поряд — завважте: поряд! — гине людина. Навіть не за два кроки, ні, а зовсім близько. Так близько, що ви майже фізично відчуваєте тепло її простягненої руки. Як ви поведетеся? Пригадаєте теорію? Про інформативність контактів? Ну ж бо?

— Я думаю, що… ні.

— Ну от і все. Я спрощую запитання, а насправді все було дещо складніше. Проте загалом так. Зрозуміло?

— Але потім, згодом, через багато років, я знову побачив вас! Це трапилося на околиці лісу. На вас було зелене пальто. Я пам’ятаю зустріч: червоне й жовте листя, тепла осінь, наш ель… Таке було?

— Можливо. Але ми говорили лише про контакти. Ви знаєте, скільки потрібно енергії, щоб зробити ель невидимим? Не ваш, а наш ель?.. Він не повинен заважати: крізь нього мають бути видні дерева, кущі, багровий ліс на задньому плані тощо. А для цього потрібно випромінювати фотони так, щоб виходило нове зображення, щоб весь ель перетворився на об’ємний екран. Вписався у місцевість, у пейзаж. Перетворився на велике декоративне панно. І коли повз нас мчить терраплан чи геліостат, чи будь-який інший екіпаж, ми повинні управляти світінням цього велетенського панно так, щоб з різних точок воно сприймалося за щось інше — за купи дерев, наприклад. А якщо нас спостерігають із двох різних точок? Важке завдання. Виснажливе.

— І тому я бачив ваші кораблі вночі у тайзі?

— Можливо.

— Вони летіли у напрямку Берега Сонця. Там здійснюється… проект, ви знаєте…

— Знаю. Дивний проект. Він нагадує мені вашу легенду про Прометея. Ви хочете оволодіти зоряним вогнем. Але що ви знаєте про самі зірки? Про їх надра? Майже нічого.

— Ми знаємо, що зірки — джерело енергії. Ми справді ближчі до тієї цивілізації, що розгадала загадку генів, до біоцивілізації. Ми лише трохи збочили: тепер ми поклоняємося зіркам, Сонцю, природному реактору. Ми хочемо зберегти простори планети вільними від термоядерних станцій — хай квітують сади. Ми зробимо океан легенями і серцем планети.

— Ну що ж, можливо, це ваш шлях… Але хто знає, що чекає і на нас, і на вас у майбутньому? Зірки… якби ви могли собі уявити, скільки таємниць іще приховано від вас і навіть від нас. Наш пошук дає неймовірні знахідки… Але тепер мені час. Я повернулася до вас, аби виправити помилку… ту, давню помилку, в якій я все ж не можу нікого звинуватити. Я не можу відібрати у вас спогадів, але хай те, що сталося, буде видаватися вам сном. Повірте, у нас немає іншого виходу. Прощайте!

Я спробував затримати її. Але вона спокійно підвелася із стільця і пішла. Я залишився один і кілька хвилин розмірковував про цю подію, і в голові мені чомусь паморочилось. З незвичайною ясністю виникали зненацька уривки, фраз, я ніби ще сперечався і далі переконував її. Все було марно: якась невидима робота відбувалася в моєму мозку. Але я вже спав.

Рано-вранці сіре віття тополь хиталося від вітру, наче тіні. І було прохолодно від розчиненого навстіж вікна. Я встав з постелі. Легке запаморочення в голові — і я одразу ж пригадав ніч; я умився, одягнувся, вийшов на вулицю, пройшов близько кілометра по безлюдній вулиці, повернув до моря. Біля двох скель кружляли вітри. Під світанковими полотнищами хмар плинув по морю корабель. Я сів на камінь, зморшкуватий валун, і бездумно стежив за кораблем… Чи, бува, не гармоніст, витворений у моїй уяві, навіяв дивні марення про космос?

Я рішуче підвівся і швидко пішов додому. Щоб розібратися в усьому, потрібен був час. Піднявшись по сходинках, зайшов до кімнати, де була вона. Підійшов до вікна, доторкнувся до спинки стільця, на якому вона сиділа вночі… Праворуч на підвіконні я помітив червону горошину. Я обережно стиснув її пальцями. Вона була тверда, прохолодна, блискуча. Намистинка. Все, що вона лишила мені на пам’ять.

На набережній серед строкато вдягнених людей мене наздогнав Енно. Я відчув, як його рука стиснула моє плече, і тієї ж миті пролунав густий приємний голос:

— Ось де ми ховаємося!

— Радий тебе бачити, Енно. Тисячу років…

Він одразу ж кудись потягнув мене, а я не заперечував, проте й корився без захвату, просто переставляв ноги, дивуючись із очевидного, з того, чого не заперечиш: він був ще молодий. Майже ровесник. «Та ні, — подумалося, — тепер уже я старший за нього».

Він заштовхнув мене у свій ель («найпрудкіша машина на світі»), і ми злетіли, я не встиг навіть оком змигнути.

— Прощайся з берегом, — добродушно прогув він.

— Ти з глузду з’їхав — у мене робота!