Сiм стихiй - Страница 23

«Дорогий Глібе! Настав час написати Вам — і я пишу. Зовсім не для того, аби розповісти про себе — головне Ви вже знаєте, про решту здогадуєтесь.

Намір написати Вам виник тоді, коли я уявила Вашу майбутню статтю про проект «Берег Сонця». Адже Ви хочете написати її? Ще б пак, що може бути цікавішим і важливішим? Я знаю, багато хто вважає так само, і знаю також ось що: Ви мовчатимете доти, доки не збагнете подій по-своєму, не обміркуєте їх до найменших деталей. А тоді напишете. Неодмінно напишете.

Однак спробуйте на хвилину замислитись: чому ж це на жодній, яку можна огледіти, околиці галактики не діє така космічна машина? І як це жодній з мислячих істот, про яких на вашій планеті написано так багато творів з гіпотезами та фантастичними теоріями, не спало на думку всерйоз удатися до таких дослідів? Цікаво було б узнати вашу відповідь. А може, таку зоряну станцію важко помітити здалеку? І лише в цьому річ?

Ні, Глібе. Був час, наші астрономи стежили за зірками, і від їхніх приладів не сховалося б світло, упольоване розумом. Повірте, Глібе, вони знали свою справу. Ми не прагнули вийти в космос, ми не поспішали: місця було цілком досить. Наш шлях склався інакше: хвилі та промені давали нам знання, ми читали книгу зірок, ми на дотик відчували подих туманностей і галактик, і ми багато дізналися про життя. (Ваша правда: це загадкова стихія).

І тоді сталося те лихо, про яке Вам розповіли письмена на камені. Ми не дісталися б своєчасно до іншого сонця та іншої планети. У нас було обмаль часу. І тоді ми облаштували собі схованку в озері, що залишилося на нашій планеті. Ми наперед подбали про нове помешкання… ми самі його створили й оберігали. Ви знаєте: ми готувалися до тисячолітнього сну з моторошної казки. Що ми могли вдіяти?..

Ах, як це було б здорово: спрямувати ваш промінь у сузір’я Близнят і відібрати у нашого надто яскравого сонця проміння саме стільки, скільки потрібно, щоб повернути планеті життя! Усіх, хто там лишився (їх мільйони!), вирятувати з підводної в’язниці. Пізніми вечорами я іноді замислювалася над цим. І мрія переносила мене раптом туди, до них. Потім я здригалась — і пробуджувалася. Це було тяжке, болісне пробудження. Коли б Ви знали, як хотілося повірити у мрію! Я казала собі: вони зроблять це, у них конус, тунель, по якому можна відводити промені світла, наче воду з озера. І потім думала й пригадувала… тих, хто там. Але сон закінчувався. Ви хочете оволодіти енергією зорі, управляти нею? Зважте: сонце світило вже тоді, коли й планет не було. Хіба дано проникнути у той давній час, коли не було ні нас самих, ні навіть тверді, яка нас утримує? Оволодіти енергією сонця — це означає частково погасити його. Погодьтеся, це схоже на те, коли б змінити зоряну структуру галактики. Для того, щоб наважитися на таке, треба знати значно більше, ніж ми, або ж зовсім нічого не знати про всесвіт.

Проте життя, розум швидко змінюють усе, до чого доторкаються. Трави і квіти застелили долини, і стовбури підвели зелені голови навстріч світилу. Далі первісну синяву джунглів і роздолля тайги заступають інші відтінки — жовтіють ниви, чорніє рілля, смарагдові вруна зустрічають спечне літо. Постали міста, здійнявши сліпі перископи башт. Бузкові шосе прокреслили межиріччя. Бетон і залізо нестримно наступають на ліси й навіть на океан. І ось, коли здається, що планету охоплено сталевим кільцем, яке безжально стискається, вростає углиб і вшир, починається нове перетворення. Бетонні лещата розмикаються. Знову зелене царство, і співи птахів, і жеботіння струмків принаймні у заповідниках, що розростаються. Знайдено наосліп, навпомацки витоки життя. Сірувата пухирчаста маса дає дедалі більше того, що раніше називали хлібом. Дає енергію і рідкісні метали, необхідні для колоній зовсім інших, крихітних тілець. (Тут я відклав листа. У кімнаті було поночі, на столі помалу сходилися дві тьмаві плями. Межа слабкого світла й тіні прокреслила сторінки посередині. Лист був написаний поспіхом, електропером, деінде літери пропущено. Видалося: запалю світло — і він щезне, розвіється. Ні, вже не буду… Спочатку дочитаю.)

І доти, доки джерела живого й неживого не зіллються, — ось тоді-бо складні прилади зможуть рости, наче гриби. Самі по собі, мовби без жодного втручання зокола, виникають досі незнані конструкції, греблі, літальні апарати дивовижного виду, самі гени, звільнені від вроджених обов’язків вічно бути супутниками тілу, саме ці невловні частинки розуму і буття (зрештою теж синтезовані) дають початок ланцюжкові метаморфоз.

Усі щаблі такого сходження вже були очевидними для нас. Покинути б нам планету на такому кораблі! Майже живому, зітканому, сплетеному міріадами незримих помічників. У тілі його тисячі струн-нервів, і чутливі космічні вуха вловлюють потоки часток і хвиль, що їх надсилають і надсилають зірки.

Ми не змогли цього зробити, ми запізнилися. Назавжди. Навічно. Безглузда випадковість: у системі подвійних зірок планета втратила свою орбіту, її захопила інша — гарячіша від сонця… Можливо, сталося це внаслідок проведених дослідів із концентратом гравітації? І ми зіштовхнули цей невидимий камінь з гори, що котився, котився униз та й зупинився біля підніжжя вулкана. Ніхто не знає цього напевне.

Ви впевнені, що втручання у життя зірки минеться без наслідків для майбутнього чи хоча б для сучасності?

Буде здійснено вчинок, який важко прогнозувати і передбачити. Зокола це має досить незвичайний вигляд: раптом зірка помітно втрачає частину свого блиску. Хай дуже ненадовго. Проміння її збирається в конус, що тьмяно світиться, видовжується до невидимої точки. А далі? Ви змінили всесвіт, ви подали про себе звістку всім, у кого є прилади і засоби спостереження.

Тепер ви здогадуєтеся, що не самотні у космосі. Проте я дізналася про вас тільки тут. Отже… виникає безліч гіпотез: перед вами безконечність, десь у чорних порожнинах плавають перлинно-рожеві кулі, диски, величезні, як ваші древні дирижаблі. Що це? Найпростіше вбачати у цьому символічний зв’язок часу і простору. Ви ще не можете відповісти на це запитання, так само, як не могли зробити це ми. Однак уже хочете пригасити зірку.

Річ не в тій незначній частині тепла й світла, що її ви заберете у сонця (яке однаково належить усім), а в іншому: почавши змінювати світ, ви не зможете зупинитись. Завершивши фундамент, ви зведете стіни. Спорудивши дім, ви почнете вибудовувати місто. А потім візьметеся прокладати шляхи, будувати нові міста — у космосі. І в одному з них зірка стане вуличним ліхтарем. В іншому місті — інша зірка… Я недаремно нагадала Вам про те, як швидко розум змінює все, до чого торкається. Мабуть, є межа впливу на майбутнє. Ви можете знищити ліс, річку, затоку, навіть планету чи її супутник. І від цього залежить лише локальне, ваше власне майбутнє. Час загоює майже будь-які рани, завдані планеті та її найближчій околиці. Дія, творення сприяють цьому. Встановлюється своєрідна рівновага. Динамічна рівновага між природою і людиною: умовою її є безперервна діяльність. Припиніть її — і сади заростуть бур’янами, річки загинуть від навали синьо-зелених водоростей, під містами у тундрі відтане вічна мерзлота і будинки розваляться, мікроорганізми, що дають метали, розсіються з реакторів по планеті і знищать її дотла. Ви повинні безперервно підтримувати цю рівновагу, дбати про неї, не покладаючи рук.

Те ж саме може статись у космосі. Ви будете змушені постійно змінювати його. Один раз розпочавши, не можна зупинитися. Що це означатиме?

Ми зупинилися колись упритул біля цього рубежу. Ви теж наблизилися до нього. Це нова, дивовижна межа можливостей. Досі все, на що ви були здатні, ви зробили. Будь-який проект видавався вам здійсненним або ж нездійсненним тільки за однієї умови: стане сили та засобів чи ні? Я думаю, це перша фаза розвитку будь-якої цивілізації. Можна все або майже все. А все, що можна, рано чи пізно здійснюється.

Друга фаза зовсім інша… Звершується не все, що можна осилити. Щось має зупинити вас. Примусити замислитися. Можливо, варто пильніше поглянути на себе, ще раз зважити свої успіхи? І вже щонайпильніше придивитися до чорних, що видаються вам геть позбавленими життя, порожнин? Розум — це теж стихія. Він складніший, дужчий і загадковіший за всі стихії, про які ви, Глібе, іноді згадували на «Гондвані».

Давні істини про контакти для вас, напевне, не новина. Загалом кажучи, контакти неможливі. І все ж, хоч як це дивно, вони, мабуть, не така вже й рідкість. І тут є межі дозволеного, або, як я люблю казати, межі пружності. Я за пластичні контакти: тоді ви вільні просто викреслити їх з пам’яті, коли потрібно. Контакти не лишають слідів, в іншому випадку вони будуть означати втручання в чуже життя. Наслідки передбачити неможливо. Як неможливо створити комп’ютер, що підмінював би собою життя, суспільство, людей (включаючи й тих, хто його створив чи наділив програмою і бажанням навчатись).

І мій лист до Вас був би неповним, якби я не додала те ж саме й щодо освоєння енергії зірок. Адже це освоєння неминуче означає і контакт принаймні з одного боку. (Я добре пам’ятаю Вас, Глібе. Скажу щиро: нелегко відмовитися від вибачень за випадок на «Гондвані». Легше вважати, що зовсім нічого й не сталося. Загинув кібер, ото й тільки. Добре, що Ви журналіст: можна вигадати і для себе й для інших будь-яку історію. Мій лист до Вас — приклад пластичних контактів. Адже його можна написати й самому. Або порвати. Або геть-чисто забути. Або розповісти про нього — все одно не повірять.)