Шукайте жiнку - Страница 5

— Не з’їсти їм Івана, — похитав головою Синиця. — Існує ще академік — секретар відділення, ще різні інстанції, там розберуться…

— Академік-секретар працює приблизно в одному напрямі з Іваном, — заперечив Арсен. — Ти не знаєш Гніда-ша? Він має бути на недосяжній височині. Решта там, десь унизу, як мурашник… Фон для одного недосяжного. А книги якогось Некрича — дехто навіть почав казати про це відкрито — кращі за творіння самого метра… Що вчинити в такому разі? Пам’ятаєте, як Гнідаш їв Паливоду? Не міг примиритися з існуванням двох сонць на небосхилі. І довів бідака до інфаркту, з’їв і облизнувся.

— Якась у тебе манера, — поморщився Синиця, — малювати все чорною фарбою…

— А життя голубе, — простягнув Арсен руки до неба, — світле, й сонце над усіма нами! Й кожен одержує частку його тепла. Соціалістичного сонця, бо над нашою країною воно світить зовсім по-іншому, це там виникають засухи й стихійні лиха: так їм і треба, проклятим капіталістам, хан спізнають, почім фунт лиха.

— Не блазнюй, — попросив Некрич.

— Я б із задоволенням помовчав, але ж тетерієш, коли бачиш, як хвацько почали в нас перебудовуватися. Є такий кандидат наук Павлюк. Два роки не міг здати планову роботу — тепер підвів базу: мовляв, нутром відчував зміни, не міг працювати по-старому, лише зараз його осінили геніальні думки. Тому й вимагає для завершення теми ще три роки. Розумієте, п’ять чи шість років ні за що одержуватиме кандидатську зарплату, та й ще базікатиме на всіх перехрестях про справді партійний підхід до науки. І за це базікання тишком-нишком візьме у держави близько двадцяти тисяч… Я вас питаю, чи можливе це при проклятому капіталізмі? От для кого насправді світить наше соціалістичне сонце!

— Павлюка я збирався звільнити, — пояснив Некрич.

Арсен урочисто склав дулю.

— Тепер — ось!.. Він — один з головних “перебудовувачів”, його захищатимуть Вов і профспілка, Вов відзначив Павлюка на зборах, як приклад чесного підходу до дорученої справи, а Пав люк з компанією (ти ж знаєш, яка там компанія!) зараз за нього голову на плаху покладуть.

Некрич спалахнув:

— Звільню або піду з інституту сам!

— Вони тільки й чекають цього. Підеш, а Вов з Павлюком справлять по тобі тризну. Ще й танцюватимуть на поминках.

— Але є ще президент, — втрутився Синиця. — Невже там не розберуться?

— І всюди останнє й найавторитетніше слово Гнідаша…

Некрич простягнувся на піску, підклавши долоні під голову. Засміявся безжурно.

— І все владнається, — мовив, — не може не владнатися, бо все у світі підпорядковане вищій справедливості. А сьогодні справді чудовий день… — Він згадав Софію, яка порядкує на терасі, і що він зараз побачить її — геть інститутські чвари, Вовові інтриги, Гнідашеві ревнощі. Певно, Арсен перебільшив, а він, зрештою, у відпустці й має право ще два тижні не забивати собі голову ні наукою, ні псевдонауковою веремією. Хай живуть квітуючий сад з бджолиним гудінням, розкута думка й гарні, вродливі жінки!

Некрич повільно підвівся і ступив крок до річки, раптово відчувши обпалюючу щедрість сонця. Цієї миті воно світило тільки для нього — Іван Михайлович зачаровано покрутив головою, ступив ще крок і впав у прозору воду, жадібно усвідомивши, що нема нічого кращого за її холоднувату ніжність. Він поплив, викидаючи руки над водою, до протилежного берега, пірнув і повернув назад, ще раз пірнув, набравши повні легені повітря, але довго під водою не втримався, ліг горілиць, примружився від сонця, нараз чомусь відчувши, що воно справді тільки його, соціалістичне, і нема ніякої гіперболи та іронії в Арсенових словах. Від цього зробилося легко й радісно — Некрич виліз на берег і побачив, що сходами від дачі до Десни спускається Софія. Зупинилася посередині, наче засоромившись роздягнутих чоловіків, заплескала долонями, вимагаючи уваги…

— До столу! — наказала. — Одягайтеся і швидше до столу, бо самовар кипить і все готове…

Посеред столу червоніли помідори, а над ними височіла пляшка вірменського коньяку. Некрич пив мало й переважно сухе вино, полюбляв терпке “каберне”, та сьогодні йому смакував і коньяк, він почаркувався зі всіма, а наостанку з Софією, впіймав її лукавий погляд і випив з задоволенням.

Клавдія принесла вазочку із щойно зрізаними гіацинтами, поставила посеред столу, і Некрич раптом зустрівся із здивовано-розчуленим Арсеновим поглядом: справді, стіл одразу набрав урочисто-святкового вигляду. Гіацинти були різнокольорові — жовтий, фіолетовий і темно-бордовий з синіми візерунками, однакові за формою і водночас зовсім різні, химерні, наче вродливі й примхливі жінки. Некрич мимоволі порівняв фіолетову квітку з Софією: наче й програє у порівнянні з іншими, барвистішими, але сповнена власної гідності, колір глибокий, величний, недарма ж колись венеціанські вельможі полюбляли фіолетові мантії з оксамиту.

Арсен потягнувся до пляшки, та Синиця перехопив його руку, зауваживши, що сьогодні повертатися до міста. Але Некрич, скосувавши очі на Софію, запропонував:

— А чого вертатися? Переночуєте в мене — весь другий поверх вільний, три кімнати…

Побачив, як Софія перезирнулася з Ларисою — та ледь помітно схвально кивнула, Синиця спробував заперечити, посилаючись на якісь невідкладні справи, та Лариса докорила: траву бачить лише у міських скверах, і мали рацію ті, хто колись упосліджував кібернетику…

Чоловіки перезирнулися й зареготали весело, Лариса не зрозуміла, що ж тут смішного: Пилип, здається, вже трохи звихнувся на своїх програмах. Але Некрич пояснив, що вона влучила просто в яблучко — Пилип справді академічний сухар, ведмідь, який усе підминає під себе і обламує живі паростки думки.

Лариса заперечливо замахала руками, та чоловіки чомусь зареготали знову й налили собі й жінкам по келиху гарного грузинського сухого вина — випити чомусь захотілося всім, і Некрич подумав: все ж легке вино, незважаючи на лайливі слова на його адресу, іноді не те що потрібне, просто необхідне — недарма ж його виготовляли ще у сивій давнині, воно розганяє кров, збуджує людину й надає їй впевненості. Звичайно, на короткий час, проте хто думає про вічність чи зазирає навіть у завтрашній день, коли стіл заставлений смачними наїдками, виблискує на сонці срібний самовар, промовляють до душі чарівні гіацинти, а поруч сидять не менш чарівні, веселі й неймовірно вродливі жінки?

Софія прокинулася рано. Енергійна гімнастика, потім холодний душ — довго стояла під пружними цівками, з насолодою відчуваючи, яким молодим робиться тіло. Не одягаючись, вийшла до передпокою, зупинилася перед трюмо, уважно розглядаючи своє відображення. Такі п’ятихвилинні вранішні оглядини стали своєрідною традицією — Софія попестила долонями щоки, пучками розгладила ледь помітні зморшки під очима, сумно подумавши: не зникають, хоч вона перепробувала з десяток найрізноманітніших кремів, рекламованих західними фірмами як абсолютно надійний засіб боротьби із старінням шкіри, різні шоколадні, кокосові, навіть виготовлені з трояндового масла, вони коштували не менше, ніж гарна сукня, та чи можна звертати увагу на ціну, коли йдеться про власну красу?

“Моє багатство” — подумала Софія і помасувала плечі, живіт, пружний, втягнутий, а не обвислий як мало не у всіх жінок її віку. А стегна взагалі наче у двадцятирічної…

Софія подумала: Аріадни не буде ще з тиждень, подалася до якогось пансіонату в Карпатах, вилежується десь на березі гірської річки у бікіні.

Софія уявила й себе в бікіні й вирішила, що це не таке вже й відразливе видовище — поки що може конкурувати з Арочкою. Пусте, що понад двадцять років різниці, вона ще дасть фору вісімнадцятирічним дурепочкам. З насолодою потягнулася, гойднувши стегнами. Подумала: наче справжня шльондра з Хрещатика… Але ця думка не засмутила. Зрештою, всі жінки трохи шльондри і, певно, краще бути привабливою шльондрою, ніж замученою, висохлою чи, навпаки, схожою на корову, обвішаною авоськами, засмоктаною дітьми та ледачим чоловіком невдахою.