Шукайте жiнку - Страница 45

Некрич якось урочисто підвівся й простягнув Салієві руку. Володимир Борисович потиснув її міцно, віддано дивлячись Некричу у вічі. Знав: тепер директор не дасть його на поталу, й Павлюк навряд чи голосуватиме за виключення з партії.

Некрич встав і сказав:

— А тепер, Володимире Борисовичу, давайте поміркуємо, як достойно вийти із становища, яке склалося. Щиро вірю, ви потрапили в пастку, але, певно, довести це нічим не зможете.

— Не зможу, — визнав Салій, — протокол і свідки…

Некрич помовчав і вирішив:

— Треба якось локалізувати справу. Аби не дійшло до суду.

— Уранці я подзвонив знайомому полковникові міліції, й мене, бачите, випустили…

Некрич покрутив головою.

— Найгірше, що в райкомі вже знають про вашу пригоду. Коротше, до суду, сподіваюсь, не дійде. У крайньому разі, візьмемо вас на поруки. Певно, парт-бюро захоче переобрати вас…

— Павлюк сказав, що ставитиме питання про виключення з партії…

— Я голосуватиму проти, — твердо заявив Некрич. — І вживу всіх заходів, щоб залишити вас в інституті.

“А мені поки більш нічого й не потрібно”, — подумав Салій і сказав:

— Ви не пожалкуєте за цим.

— Піди в кіно чи просто погуляй, — наказала Арочці Софія Гнатівна. — А я тим часом проведу переговори з твоїм хахалем.

— Ну, що ти, мамуню, — удавано образилася Аріадна. — Який же він хахаль?

Софія Гнатівна тільки зміряла дочку нищівним поглядом. Звичайно, й вона в доччині роки була небезгрішною. Але коли уявляла Арочку в обіймах шмаркатих хлопчаків чи проноз на зразок Копота, серце скипало люттю. Одна справа — вона, у неї часто не було іншого виходу, не було ні статків, ні пристойного оточення. Нарешті, не було мудрої і люблячої матері, яка б вчасно напоумила, захистила, коротше, не було нічого, н то вона зуміла чогось досягти в житті й не пішла по руках.

— І що ти знайшла в тому Моні? — пробуркотіла Софія Гнатівна вже примирливо.

Хіба можна довго сердитися на дочку? Та ще коли вона дивиться так жалібно?

— Так уже сталося, — пояснила Арочка ухильно.

— Наперед будь обережнішою.

— Буду.

Софія Гнатівна ляснула дочку нижче талії.

— У кінотеатрах іде “Людина з бульвару Капуцинів”…

— Біжу…

Софія Гнатівна постояла біля вікна, спостерігаючи, як дочка перетинає вулицю. Справжня королева, вся у матір, Рачковим тут і не пахне. До речі, про Рачкова. Слід поміняти його квартиру й цю на трикімнатну. Буде її весільний подарунок молодятам. Коли ще Арсен Черниці одержить житло? Хоч і доктор, та квартирні закони однакові для всіх. А Рачков повернеться тільки через дванадцять років, квартира тепер не його, а Аріаднина, до того ж, Рачкова тоді навряд чи пропишуть у Києві — що ж, усе справедливо, кожний одержує по заслугах, і з чиновниками-хабарниками в нашій країні не панькаються…

Аріадна зникла за рогом, Софія Гнатівна посміхнулася щасливо й набрала Копотів телефон.

Моня приїхав швидко. Спіймав таксі і з’явився хвилин через двадцять. Софія Гнатівна тим часом заварила каву, дістала з бару півпляшки коньяку. Посадила Копота у зручне крісло, налила чарку й втупилася запитливо:

— Ну?..

Моня спорожнив чарку до останньої краплини, почекав кілька секунд, дивлячись на Софію Гнатівну просвітлено, ковтнув кави й відповів:

— Вчинено все, як і домовлялися. Перший клас. Я навіть Лапі по морді з’їздив, щоб натуральніше. Фонарем світить і вимагає ще четвертак.

— Бог подасть, — відповіла Софія Гнатівна сухо. Дістала п’ять зелененьких, поклала перед Копотом. — Твоя частка… Тепер викладай…

Моня, смакуючи подробиці, розповів, як перестріли вони Салія, як вчасно трапилася злостива бабця, як у міліції склали протокол і потім на оперативному “бобику” відтранспортували Володимира Борисовича у витверезник.

Софія Гнатівна слухала мовчки, сплела пальці, прикрашені перснями, сперлася на них підборіддям, здавалося, й не чула Моні, проте коли закінчив, схвалила:

— Роботу виконано справно.

Копот зиркнув на зелененькі папірці, що лежали на журнальному столику, повагався, але відсунув їх.

— Не треба.

— Чому ж? Зробив усе як домовлялися.

— Проте… Не знаю, чи казала вам Аріадна? Ми б хотіли побратися… То з вас не візьму.

— З майбутньої тещі?

— Невдобно.

— Бери, бери… Бо невідомо, як усе обернеться.

— Ми з Арочкою твердо домовилися.

— Чула.

— Хіба це вас не влаштовує?

— А хто ти такий, щоб влаштовувало?

— Аріадну влаштовує, вас і не питатимемо! — розлютився Копот.

Але Софія Гнатівна сиділа так само незворушно, й тільки зелені вогники спалахували в її очах.

— Ну, хто ти такий? — повторила. — Ні освіти, ні становища, служиш у якійсь зачуханій позавідомчій охороні, хіба це для Аріадни?

— У мене плани — дай боже кожному!

— І про це знаю. Хочеш утекти з Арочкою. І ким же ти будеш в Ізраїлі? Євреї тебе не приймуть, ти для них чужий і за духом, і за вірою. Крім того, сумніваюся, що одержите дозвіл.

— У мене свої люди в міліції, закидав вудку — кажуть, може вигоріти.

— Припустимо, вигорить. Що робитимеш в Ізраїлі?

— А я на тих жидів чхати хотів. Мені аби кордон перетнути. Я гадаю — найкраще в Західній Німеччині. Або за океаном. Там люди з головами, а не з макітрами.

— Отож, — згодилася Софія Гнатівна. — По-перше, не знаєш ні німецької, ні англійської… — Загнула палець. — Ти хоч чув, що таке біржа?

— У кіно бачив.

— Отже, грати на біржі не зможеш… — Загнула другий палець.

— А я для початку бензоколонку куплю. Поки придивлюся, що до чого. А там!.. — Моня сам наповнив чарку й спорожнив із смаком. — А там піде!..

— Для бензоколонки теж і олову треба мати. Де купити, як залучити клієнтів…

— Простіше простого.

— І Арочка в заправницях бігатиме?

— Тільки для початку.

— А фігушеньки! — скрутила раптом вульгарну дулю Софія Гнатівна.

— Ви чого? — образився Моня. — Я ж по-доброму…

— Я не для того дівку викохала, щоб вона на бензоколонці стирчала. Це тільки в кіно їх королевами бензоколонок називають, насправді ж робота чорніше чорної.

— Для початку ж!

— Там тобі й кінець буде. Ні, не віддам я тобі дочку, хоч би що тут торочив.

— А ми вас і не питатимемо.

— Аріадна ще мене слухається. Та й сам подумай — мало не на двадцять років старший, життя прожив, а й досі в сторожах бігаєш. Ти Арочці мало не за батька можеш правити, а туди ж… Старе луб’я…

— Але ж ви себе старою не вважаєте… — єхидно примружився Моня. Він випив ще чарку, коньяк ударив в голову. Моня перегнувся через столик до Софії Гнатівни, сказав: — І я вас старою не вважаю. Жінка що треба! — Пустотливі вогники заграли в Мониних очах, Софія Гнатівна зрозуміла, про що думає він, і погойдала пальцем перед Копотовим носом.

— Не пройде!

Моня збентежено відсунувся.

— Я ж не хочу нічого поганого, — пробелькотів.

Софія Гнатівна акуратно склала гроші, подала Конотопі.

— Ото бери зароблене, й на цьому кінчатимемо наші стосунки.

Монине обличчя почало наливатися кров’ю. Притиснув руку Софії Гнатівни до столу, просичав:

— А ти хто така, щоб командувати? Підчепила собі старого драндулета, то й мовчи! І не заважай жити іншим!

Софія Гнатівна висмикнула руку, й гроші розлетілися по столу. Очі в неї потемнішали й стали жорсткими.

— От що, — вигукнула загрозливо, — щоб і духу твого тут не було! Щоб і не пахло тобою! Це не тільки я кажу, не й Аріадна каже. Зрозумів? Бо в іншому разі…

— Для чого ж так? — злякався Моня: невже Арочка бовкнула про валізу з грішми? — Я Аріадні щасливе життя влаштую.

— А не треба їй такого щастя. Хто ти такий? — зневажливі нотки прозвучали в голосі Софії Гнатівни. — Багато думаєш про себе, бізнесменом хочеш стати, на мільйони рота роззявив. А ти пішак, виконавець, виконавцем був, виконавцем і залишишся! — Зіжмакала гроші, засунула Моні в бокову кишеньку піджака. — Свого розуму нема, то чужим користуйся. І виконуй все, що тобі накажуть. Копот важко підвівся.