Шукайте жiнку - Страница 16

— Тут, — Клавдія виштовхнула з дверей столик на коліщатках, заставлений закусками. — Накривайте на стіл, зараз принесу борщ.

Софія з Арочкою заметушилися навколо столу, а Арсен дивився на дівчину, і йому справді здавалося: ніколи не бачив гарнішої.

Софія, обравши зручний момент, прошепотіла дочці у вухо:

— Доктор наук у тридцять років… — Арочка стенула плечима: мовляв, ну і що, та мати додала: — Кажуть, дуже талановитий.

Тепер Аріадна подивилася на Арсена уважніше. Начебто нівроку: вродливий, обличчя чисте, очі темні, блискучі, статуристий і спортивний, один недолік — такого ж зросту, як і вона, але ж це можна пережити. До того ж, уже доктор наук. Докторів та професорів вона уявляла обов’язково підстаркуватими, сивими, в крайньому разі, якщо й не літніми, то череванями. Один з таких колись намагався залицятися до матері: бородань, червонопикий і черево справді наче прокладало йому шлях у науку.

А цей Арсен Черниш вартий уваги…

Аріадна зустрілася очима з Арсеном і пустила йому легкого, наймізернішого бісика. Побачила, як зашарівся Черпиш, і відвела погляд. Подумала: тепер цей новоспечений доктор наук нікуди не дінеться, і варто занести його до числа претендентів на її руку та серце. Йому не звикати: вже двічі був претендентом на кандидатську та докторську. Проте все це пусте у порівнянні з тим, що чекає на нього нині: претендентів затверджуватиме вона сама, а це не якісь там вчені ради — здається, так називається зібрання дідків, які вирішують долю науки…

Від усвідомлення влади над численними претендентами Аріадні зробилося гарно, на мить зупинилася і підвела вгору руки, немов злетіла над усіма — засміялася щасливо й безжурно.

Арсен озирнувся на неї, хотів щось сказати, та Софія потягнула його в кут тераси.

— Любий, — мовила притишено, — ви щось казали про Салія та його підспівувачів… Хто вони? Оці Салієві друзі, які прилипли до нього?

— Сателіти? — уточнив Арсен.

— Вам видніше.

— Навіщо вам?

— Так, хочу знати…

— Павлюк і Рапак… Два паразити від науки.

— А паразіти нікогда!.. — раптом заспівала Софія. Різко обірвала спів і долала твердо: — Це я вам кажу точно!

Плева поклав на стіл пачку грошей, переможно зиркнув на дружину й мовив коротко: — Ось!..

Маруся помацала гроші й запитала:

— Скільки?

— П’ять…

— Овва! Звідки?

— Давай обідати.

Маруся заметушилася — наскільки могла, бо важила понад центнер. Принесла каструлю з борщем, насипала Плеві повну миску.

— Їж, майорчику, — мовила солодко. Так називала чоловіка, коли була в доброму гуморі. — То звідки?

Плева розповів про угоду з Копотом.

— Якраз на “Жигулі”, — закінчив.

Маруся розгублено покліпала повіками. Рішуче відсунула гроші.

— Ти що, майорчику, здурів? Віддай назад негайно! Завтра сядеш у “бобик” і відвезеш.

— Але ж “Жигулі”…

— Не випендрюйся: зірвуть погони й посадять.

— Гадаєш, я над цим не думав?

— Думав, та погано. Ти газети читай, майорчику. Не таких, як ти, посадили. Навіть міністрів. А про узбецьких хабарників чув?

— Обійдеться…

— Ні, майорчику, я спати хочу спокійно. Що таке колонія, ми з тобою краще за інших знаємо.

— Не з медом…

— А якщо зеки дізнаються, ким ти був, уявляєш?..

— Уявляю… — похмуро погодився Плева.

— То не зв’язуйся, якось і так проживемо.

— Десять тисяч!

— Гадаєш, у мене серце не болить?

— Мені сидіти, не тобі…

— Помовч! — Маруся взяла пачку грошей, відчула, яка вона важка, й зітхнула. — Звичайно, може, і обійдеться… — Раптом жах стиснув серце: все у них добре, скоро Плеві й про відставку можна думати, попереду спокійне, урівноважене, трохи одноманітне, проте забезпечене життя, а якщо візьмуть ці прокляті гроші — лишиться вона сама, Плеві навісять років п’ятнадцять, у кращому випадку — десять, сидітиме вона біля розбитого корита, треба буде кудись улаштуватися, думати про квартиру, рахувати копійки… Ні і ще раз ні, геть спокуси! Щоправда, десять тисяч, і п’ять з них уже лежать в неї на долоні — наче підморгують… Цілих п’ять тисяч! Віддати їх — наче витягнути з власної кишені, шкода…

Як же вчинити?

А може, справді обійдеться?

Ні, не треба…

Маруся кинула пачку на стіл, сердито насупилася.

— Ні, — заявила категорично, — не можна!

Хоча знала: можна й навіть треба. Аби тільки не було так лячно. Аби знати, що минеться. Той Копот не задарма платить гроші, пограбує ощадкасу або інкасаторів, а вони озброєні, їхніх зеків схоплять, а хто відпустив? Подати сюди начальника колонії майора Плеву, розжалувати його й судити…

Однак Копот ризикує не менше за них, певно, продумав усе в деталях — розумна голова, це ж треба додуматися — залучити зеків, у них в разі чого чисте алібі: відбувають покарання у виправно-трудовій колонії. Хто ж знав там, на волі, що вони розконвойовані? А ніхто…

Якщо підійти з цього боку, карта начебто безпрограшна.

І десять тисяч… Скільки ж майорчику служити, щоб одержати такі гроші? Від цієї думки зробилося тоскно — цілих десять тисяч, як би згодилися! — і віддати?

Ні, віддавати наче не випадає. Більше того — не можна!

Ніби відповідаючи на Марусині сумніви, Плева сказав:

— Ти, жінко, не сумнівайся, я все вирахував. У мене знаєш скільки таких розконвойованих субчиків? В разі чого — відати нічого не відаю. Не можу я за кожного паршивого зека відповідати.

— Не за кожного, а, певно, за грабіжників. Скажи мені, для чого Копотові ці зеки?

— У підкидного дурня гуляти…

— Ти зі мною не жартуй, майорчику.

— Я тими Прищем і Модником поцікавився. Досвідчені хлопчики, сидять за квартирну крадіжку, та ходять чутки — вони крадіжкою убивство замазали.

— Отож, і я так думала. Виходить, Копотові вони для великого діла потрібні. Лячно мені, майорчику.

— Гадаєш, мені не лячно? Одначе на машину вистачить, де стільки візьмеш?

Маруся вмостилася за столом навпроти чоловіка, накрила рукою гроші. “Усе, — вирішила, — треба ризикнути: пан або пропав…”

— Слухай мене уважно, майорчику, — сказала. — Слухай і не перебивай. “Жигулі” ми, звичайно, купити можемо. Але навіщо? Службовий “бобик” маєш, а їздити куди? У райцентр чи до Києва? То завжди на “бобику” можемо. А нам що треба? Нам, майорчику, про майбутнє дбати треба. Мені твої “учреждения” от як набридли — тільки бачиш каторжні пики. На пенсію тобі, майорчику, треба, одержиш підполковника — й закругляйся. А до пенсії підготуватися слід, і ці десять тисяч якраз знадобляться. Я от що надумала: дім нам з тобою потрібний, майорчику. Дім у райцентрі. Містечко — що треба, не Київ, правда, та навіщо нам Київ? Метушня й розпуста. У мене від Хрещатика голова обертом іде, а в райцентрі нас усякий собака знає і шанує, тобі ділянку гарну дадуть, дім двоповерховий поставимо й садочок посадимо. Якраз до пенсії і збудуємось. Потихеньку, аби очі нікому не муляти. Цемент, цеглу й дошки скомбінуєш, решту прикупимо, а я про свій дім усе життя мрію.

— І я, — зізнався Плева. — Але й про власну машину також.

— Машина — тьху… — скривилася Маруся. — “Жигуль” згниє, поки підполковника одержиш. А дім — навічно.

— Навічно, — не без ентузіазму погодився Плева.

Маруся взяла зі столу гроші, перерахувала, слинячи пухкі червоні пальці, зітхнула й сказала:

— Поклади на книжку. Уже маємо дев’ятнадцять, а з тими п’ятьма, що Копот додасть, двадцять чотири. Для початку доста.

— Мало, — вирвалося в Плеви. — На дім та на меблі все вбехкаємо, з чим зостанемося?

— З дулею, — погодилася Маруся. — Продешевив ти, майорчику.

Плева сумно похитав головою.

— І мені так здається. Я тих зеків притисну і з них ще візьму. По-перше, два куски за форму…

— Яку форму?

— Забув сказати: Копот просив у офіцерську форму їх одягнути. На Модника моя стара піде, а Прищеві міліцейський мундир треба знайти.

Маруся спохмурніла.