Шукайте жiнку - Страница 13

Разом з Іваном Софія після обіду перенесла гойдалку на берег Десни й тепер лежала біля самісінької води, насолоджуючись тишею і сонцем.

Лише одна проблема хвилювала тепер Софію: Клавдія. Найкраще було б назавжди розпрощатися з нею, та зробити це нелегко. Клавдія жила у Некричів мало не два десятки років, Лариса встигла попередити Софію, що її любила Ніна, тобто Клавдія вважалася членом сім’ї, і переконувати Некрича в протилежному необачливо. Найліпше приручити Клавдію, зробити її спільницею. Однак це вимагатиме часу, та й приручення літніх жінок — справа клопітка й обтяжлива. До того ж, не знаеш, чи досягнеш успіху. Жінки проникливіші за чоловіків, мають іноді воістину диявольську інтуїцію, й не виключено, що Клавдія розгадає Софіїну гру.

Зрештою, вирішила Софія, розгадає, то й розгадає, все одно нема іншого виходу — відкрита конфронтація тільки ускладнить її власне становище.

Слід також врахувати: Клавдія тягне на собі дачу. А тут на кожному кроці чи бур’янина, яку треба висмикнути, чи квітка, а квіти слід обрізувати, поливати, землю удобрювати. Вона ж до цього не призвичаєна. Ще зрізати троянду чи гладіолус під силу, а копати землю чи, ще гірше, полоти — жах, можна зіпсувати нігті, й взагалі шкіра на пальцях від землі втрачає ніжність, шерехатішає, а чоловік щодня має відчувати, які м’які й випещені в неї руки.

Софія потягнулася й почала роздивлятися свої пальці. Нігті у бездоганному стані, вчора годину просиділа в манікюрниці, й та вкрила їх справжнім паризьким лаком, темним, мало не чорним. З ледь помітними золотинками.

А от шкіра на пальцях і тильному боці долоні почала останнім часом тривожити Софію. Коли стиснеш кулаки, ще нічого, м’яка й гладка, а коли розчепіриш пальці — йде зморшками. Треба спробувати женьшеневий крем втирати двічі на день — первинну еластичність шкіри не поновиш, та хоч трохи відтягнеш її старіння, яке, кажуть, починається після сорока років.

А їй скоро, зовсім скоро сорок…

Софія зіскочила з гойдалки, кілька разів енергійно присіла й кинулася в воду. Попливла, високо тримаючи голову, щоб не зіпсувати зачіску.

Холоднувата вода збадьорила Софію, вона почала розтиратися шорстким рушником і раптом почула голоси біля дому. Розмовляли жінки, Клавдія щось доводила, а голос співбесідниці видався Софії дуже знайомим і схожим на доччин. Проте Арочка подалася з молодіжною компанією в Карпати, начебто готується до вступних іспитів — минулого року бідну дитину завалили в університеті, на глибоке Софіїне переконання, зовсім несправедливо, й нині Арочка вирішила подавати до інституту культури: зрештою, їй було все одно, куди, аби тільки вважатися студенткою.

Студентка — це імпозантно, не те що перукарка, продавщиця чи, не дай бог, якась звичайна ткаля чи верстатниця. Аріаднині руки зовсім не призвичаєні до грубої роботи — має такі ж випещені пальці, як і в матері, тільки матуся в її віці не могла й мріяти про імпортні лаки, тіні й креми, які Арочка вживає щоденно. Та що вдієш, прогрес — він усюди прогрес, людство ніколи не стоїть на місці, і разом з технічними новаціями вдосконалюються й методи поліпшення жіночої вроди.

Софія підвелася навшпиньки, та з-за кущів смородини не побачила, з ким розмовляє Клавдія. Гукнула:

— У нас гості, Клавочко?

Одне це слово “Клавочко” й тон, яким воно було мовлене, мали розтопити Клавдіїне серце, та у відповідь почула коротке:

— До вас.

І все: грубо й суворо, Софія поморщилася, та опанувала себе й, напнувши халат, застрибала сходинками до будинку. Вона стрибала спритно, сама дивуючись пружності рухів і відчуваючи легкість тіла, щойно обмитого водою. І мало не одразу побачила Аріадну.

Дочка, витягнувши й так довгу шию, з цікавістю роззиралася довкруж. Побачивши матір, округлила очі й простягнула до неї руки. Софія злетіла останніми сходинками, обійняла Арочку, притиснула міцно, цмокнула в щоку, проте одразу відсторонилася й скосувала на Клавдію, намагаючись вловити, як поставилася служниця до дочки і яке враження справила на неї така тепла й сердечна зустріч.

Але Клавдія дивилася відчужено, й раптом Софія, навіть не чекаючи такого від себе, точно вивіреним рухом також обійняла служницю й пригорнулася до неї, немов шукаючи підтримки й помилування. її вчинок якщо й не розчулив Клавдію, то хоч трохи розтопив кригу відчуження — Софія зрозуміла це одразу, помітивши блиск Клавдіїних очей. Зацвірінькала:

— Оце, Клавочко, моя кохана доня Арочка, вона, бачиш, ще зовсім дитина, і я дуже сподіваюсь на твоє тепле ставлення до неї…

Нарешті Клавдія вивільнилася із Софіїних обіймів і запитала просто:

— Вона житиме тут?

“А що, не можна?” — ледь не вирвалося в Софії, проте дочка, слава богу, випередила її і енергійно захитала головою.

— Ні, — відповіла, — я готуюсь до вступу в інститут і маю бути весь час у Києві.

— Але ж день — два… — спробувала переконати її Софія.

— Ну, мамусю, ти ж не хочеш, щоб повторилася минулорічна історія…

“Не повториться, — могла відповісти тепер Софія упевнено. — Не може повторитися. У минулому році я не мала такого чоловіка, та й взагалі чомусь пустила справу на самоплив. Але ж тепер не вступити до якогось непрестижного інституту культури — ганьба… Одне Некричеве слово переважить усі сумніви членів різних там екзаменаційних комісій…”

Однак нічого не сказала в присутності Клавдії. Вони ще матимуть змогу набалакатися відверто, поплескати язиками досхочу без сторонніх, вилити одна одній душу.

— Чому ти не лишилася в Карпатах? — запитала.

— До мене дійшли чутки…

“Зараз вона бовкне щось про моє одруження…” — тривожно подумала Софія.

— Усе це сталося так несподівано, — поскаржилася, спостерігаючи за виразом Клавдіїного обличчя. — Дивно, та я переконалася, що і в моєму віці існує кохання з першого погляду.

Іронічний блиск майнув у Ароччиних очах, проте сказала з надривом у голосі:

— Я рада за тебе, мамуню, нарешті зустрівся й тобі справжній чоловік!

— Коханий, — мовила Софія тоном, що виключав найменші сумніви. — Як ти дісталася сюди?

— Підвіз один знайомий.

— Сподіваюсь, ти не затримала його?

— Звідси до Києва автобуси через кожні півгодини…

— Пообідаєш з нами? Якщо Клавдія, звичайно, не заперечує?

— Вистачить на всіх, — не зовсім ввічливо відповіла та.

— Ми допоможемо тобі, Клавочко.

— Не потребую! — Це прозвучало надто різко, й Клавдія, мабуть, зрозуміла це й додала: — Либонь, вам треба побалакати — сокоріть і секретничайте, я сама управлюся,

Однак сокорити їм так і не довелось — з вікна другого поверху висунувся Некрич, Софія помітила його й знову притиснулася до дочки.

— Арочка приїхала… — сказала ніяково, наче приховувала сам факт існування дочки.

Некрич збіг сходами. Певно, чекав побачити таке собі незугарне дівчисько й хотів приголубити його, та у дворі стояла висока, витончена, справді вродлива дівчина з м’яким видовженим обличчям і великими променистими очима. Вона була ніжною й видавалася невагомою, випромінювала з себе цноту й дівочість, й Іван Михайлович на мить застиг — здивований і навіть збентежений.

Аріадна сама ступила до нього, подала руку й ледь помітно присіла.

Некричеві захотілося поплескати її по щоці, зовсім як кохану дочку, але чомусь утримався й тільки мовив:

— Мати казала, що ти гарна, та я ніколи не гадав, що така…

Софія подивилася на дочку з гордістю.

— Ти полюбиш її, Ваню… — важко було збагнути, попросила чи ствердила.

І Некрич одповів, ні на мить не задумуючись:

— Звичайно!

— Іди працюй, — притиснулася до нього Софія, обдарувавши ніжністю. — А ми з Арочкою битимемо байдики на березі — Клавдія знехтувала нами.

— Я ще півгодинки, — попестив Некрич Софію по плечу, і вони побігли з дочкою до Десни, сміючись і тримаючись за руки.

— Ну, мамуню, ти молоток! — вигукнула Арочка, коли лишилися наодинці. — Але він мужик справний.