Шукач [Стрiлець]. Темна вежа I - Страница 11
Ознакомительная версия. Доступно 11 страниц из 51.Мовчання тягнулося нескінченно. Їй перехопило дух. Еліс опустила очі й побачила, що міцно притискає обидві долоні до низу живота під шинквасом. Всі люди дивилися на чоловіка в чорному, а він — на них. А потім він знову зайшовся сміхом, сильним, грудним, невідпорним. Але бажання розсміятися слідом за ним ні в кого не виникло.
— Я покажу вам диво! — закричав він до них, але вони тільки мовчки спостерігали, як слухняні діти, яких узяли подивитися на фокусника, та запізно: вони виросли і не вірять у його магію.
Чоловік у чорному стрибнув уперед, та так стрімко, що тітонька Мілл відсахнулася. Він люто вишкірив зуби і ляснув її по великому череву. Вона мимоволі коротко гикнула, і чоловік У чорному відкинув голову.
— Так краще, правда ж?
Тітонька Мілл знову гикнула, раптом розридалася і, не розбираючи дороги, стрімголов кинулася геть, надвір. Інші мовчки спостерігали, як вона тікає. Починалася буря. Тіні, наздоганяючи одна одну, здіймалися і опадали на тлі білої кругової панорами небесного склепіння. Чоловік біля піаніно, забувши, Що тримає у руці пиво, зарюмсав.
Чоловік у чорному став над Нортом, усміхаючись до нього. Знадвору долинало пронизливе завивання й гудіння вітру. Щось велике вдарилося об стіну будинку так сильно, аж затрясся весь шинок, і рикошетом відскочило геть. Один із чоловіків, що ниділи у барі, зірвався з місця і великими гротескними кроками почухрав шукати собі тихішої місцини. У небі гуркотів грім, наче в якогось божества стався напад кашлю.
— Гаразд! — вишкірився чоловік у чорному. — Почнемо!
Ретельно прицілюючись, він почав плювати Нортові в обличчя. Слина блищала на лобі покійного і перлинами скочувалася вниз із кінчика гачкуватого носа.
Руки Еліс під шинквасом запрацювали швидше.
Шеб, як селюк, голосно розреготався, сміх зігнув його навпіл. А потім він почав кашляти, випльовуючи слиз, величезні липкі шматки слизу. Чоловік у чорному схвально засміявся і гепнув його кулаком по спині. Шеб усміхнувся, зблиснувши золотим зубом.
Дехто з присутніх утік. Інші ж нещільним кільцем оточили Норта. Його обличчя і складчасті зморшки на шиї та верхній частині грудей блищали від рідини, такої цінної у цій посушливій країні. І раптом, наче за командою, дощ зі слини перестав падати. Чулося тільки нерівне, важке дихання.
Зненацька чоловік у чорному стрімко кинувся через тіло покійного вперед, описавши ідеальну дугу. Гарну, як сплеск води. Він приземлився на руки, зробив переверт, став на ноги (крива усмішка ні на мить не сходила з його обличчя) і знову перескочив через труп. Один із глядачів у нестямі почав плескати у долоні і раптом відсахнувся, його очі затуманилися від невимовного переляку. Затуливши рота рукою, він рушив до дверей.
Коли чоловік у чорному виконав свій акробатичний трюк утретє, Норт поворухнувся.
Натовпом глядачів пройшла хвиля приглушеного бурмотіння, а потім знову запанувала тиша. Чоловік у чорному задер голову і завив. Він усотував у легені повітря, груди здіймалися і опускалися в швидкому частому ритмі. Переверти набирали темпу: він переливався через Нортове тіло, наче вода з однієї посудини до іншої і знову назад. У залі стояла мертва тиша: тільки неймовірно скрипучий шум його дихання і шквал буревію за стінами, що невпинно наростав.
Нарешті настала мить, коли Норт зробив глибокий сухий вдих. Його руки почали рухатися, пальці безцільно барабанили по поверхні столу. Шеб заверещав і втік. Слідом за ним знялася і якась жінка — тільки накидка замайоріла за спиною.
Чоловік у чорному зробив переверт, другий, третій. Зараз тіло на столі вібрувало: тремтіло, стукало, звивалося в конвульсіях, наче велика, але в сутності своїй позбавлена життя лялька, всередині якої сховано гігантських розмірів годинниковий механізм. Задушливими хвилями накочував сморід гниття, екскрементів, розкладу. Врешті настала мить, коли Нортові очі розплющилися.
Еллі відчула, як занімілі ноги самі швидко-швидко несуть її назад. Вдарилася об дзеркало, воно захиталося, і її охопила сліпа паніка. Наступної миті вона зірвалася з місця і майнула стрілою геть.
— Ось твоє диво! — тяжко дихаючи, крикнув чоловік у чорному їй навздогін. — Ти його одержала. Тепер можеш спати спокійно. Навіть це не є невідворотним. Хоча це… так., чорт забирай… смішно! — І він знову розреготався. Еллі що було духу стрімко піднімалася сходами нагору, і сміх долинав до неї дедалі слабше й слабше, але вона бігла, не зупиняючись ні на мить, аж поки не зачинила за собою на засув двері, що вели до трьох кімнат над баром.
Присівши навпочіпки під дверима і розхитуючись вперед-назад, вона почала хихотіти. Звук ставав все вищим і вищим, поки не переріс у істеричне голосіння, що злилося з завиванням вітру. У її вухах усе ще лунав звук, що супроводжував Нортове повернення до життя, — з таким звуком кулаки всліпу молотять по кришці труни. Які думки, міркувала вона, могли ще залишитися в його воскреслій голові? Що він бачив, поки був мертвий? Що він пам'ятає? Чи розповість? Невже там, унизу, читають таємниці могили? І найжахливішим, на її думку, було те, що якась частина її єства хотіла мати відповідь на всі ці питання.
Унизу Норт байдуже вийшов у бурхливу негоду, аби нарвати зілля. Чоловік у чорному, єдиний господар бару в цю мить, мабуть, дивився, як він іде, і, певно, все ще криво всміхався.
Коли ввечері вона змусила себе спуститися вниз, тримаючи ліхтаря в одній руці й важезне поліно — у другій, чоловіка в чорному вже не було. Як і його шарабана. Але Норт був у залі: сидів за столиком поблизу дверей так, наче ніколи не помирав. Від нього й досі тхнуло зіллям, але не так сильно, як вона очікувала.
Він подивився на неї знизу вгору і розгублено посміхнувся.
— Привіт, Еллі.
— Привіт, Норте. — Вона поклала поліно на підлогу і почала запалювати лампи, побоюючись повертатися до нього спиною.
— Мене торкнулася рука Бога, — сказав він після паузи. — Я більше не помру. Він так сказав. Пообіцяв мені.
— Я страшенно за тебе тішуся. — Скіпка випала з тремтячих пальців, і Еллі підняла її.
— Хотів би я кинути жувати зілля, — сказав він. — Воно мені вже не подобається. Не годиться людині, якої торкнулася рука Бога, жувати зілля.
— Тоді чому ти не покінчиш із цим?
Роздратування спонукало її знову сприймати його як людину, а не потойбічне диво. Перед нею сидів досить сумний на вигляд напівобдовбаний тип, присоромлений і зневажений. Такого вона вже не боялася.
— У мене ломка, — зізнався він. — І я хочу цього. Я не можу покинути. Еллі, ти завжди була до мене добра… — Він почав рюмсати. — Я навіть перестати всцикатися не можу. Що я таке? Щоя!
Вона підійшла до столу і застигла в нерішучості.
— Він же міг зробити так, аби я не хотів, — сказав Норт крізь сльози. — Він міг таке зробити, якщо вже зробив мене живим. Я не скаржуся… я не хочу скаржитися… — Він із зацькованим виглядом озирнувся навколо і прошепотів: — Він уразить мене блискавкою на смерть, якщо я жалітимуся.
— Певно, це жарт. Почуття гумору в нього точно є.
Норт витягнув з-за пазухи свого капшука й дістав звідти пригорщу зілля. Еллі бездумно вдарила його по руці, вибивши траву, і тут же, злякавшись, відсмикнула руку.
— Я нічого не можу вдіяти, Еллі, — сказав він і скрюченими пальцями поліз до капшука. Вона могла спинити його, але не стала цього робити, натомість повернулася до запалювання ламп, почуваючись втомленою, хоча вечір ще ледве почався. Але того вечора так ніхто й не прийшов, окрім старого Кенерлі, який усе пропустив. Та він не надто здивувався, уздрівши Норта: напевно, йому вже хтось розповів, що сталося. Кенерлі замовив собі пива, спитав, де Шеб, і облапав її.
Пізніше до неї підійшов Норт і дрижачою, без-права-на-життя рукою простягнув якийсь складений папірець.
— Ледь не забув, — сказав він. — Він залишив тобі оце. Якби я забув, він би повернувся і прикінчив мене, це точно.
Папір був дорогий: предмет розкошів, з яким і поводитися слід відповідно, — але тримати у руках цей аркуш їй не подобалося. Мимоволі виникало враження, що він важкий і брудний. Напис на ньому (лише одне слово) промовляв: