Шостi дверi - Страница 6

Вони ходили один до одного в гостi й часто виїжджали на мишаче полювання. Але з того часу, як Пiдван Перший познайомився з принцесами, їхня дружба обiрвалася. Пан Мiжстiн дуже образився i тепер чинить набiги…

Не встиг мiй кавалер вимовити останнi слова, як музика припинилася, й у тишi пролунав пронизливий крик Ельвiри, а в розломi стiни майнув i зник шлейф її червоної сукнi.

«Ну от, — подумала я, — мою ляльку викрали. Що тепер скаже мама? Адже це була найдорожча з усiх!»

Гостi, збившись у гурт, тихо перешiптувалися, Марiанна з Амелiєю проливали сльози, Пiдван Перший вийняв iз пiхов свою шпагу i грiзно поблискував чотирма очима.

— Що будемо робити? — нарештi взяла iнiцiативу в свої руки Марiанна. — Треба рятувати Ельвiру. Але хто зможе це зробити — адже ми всього лише… iграшки… — I вона вперше знiяковiла.

— Стоп! — сказала Амелiя, — ось хто може допомогти — Люсi! Адже вона не iграшка!

— Як не iграшка? — пожвавлено запитав Стрибунець.

Марiанна почервонiла.

— Так, — пiдтвердила вона, — панi Люсi не iграшка, вона — наша хазяйка. Та й узагалi в неї зовсiм iнше iм'я. Але сьогоднi ми… тобто я… вирiшили взяти її з собою на ваш бал i трiшечки провчити…

— Ох, як незручно вийшло… — пробурмотiв король. — Чи захоче вона тепер допомогти нам? Ви можете зняти з неї чари?

— Спробую. Я зможу зробити так, щоб вона ожила, але тодi…

— …тодi вона довiдається про нашу таємницю, — пiдхопив король, — i нам доведеться перебиратися на iншу квартиру… А переїзд — це так виснажливо.

— Панi Люсi — дуже гарна дама, — втрутився в розмову Стрибунець. — Я впевнений, вона нiкому нiчого не розповiсть!

— Що ж, iншого виходу немає, — зiтхнув король. — Слово за вами, панно Марiанно!

Марiанна змахнула рукою i щось пробубонiла собi пiд нiс. Тiєї самої митi я вiдчула, що можу стиснути долоню… Я пiдхопилася з дивана й зробила кiлька присiдань.

— Ура-а-а! — закричав Стрибунець.

— Добрий вечiр, панно Люсi, — вклонився менi король Пiдван Перший. — Ви, звичайно, здивованi… Але не лякайтесь, я зараз вам усе поясню…

— Нiчого не потрiбно пояснювати, — сказала я. — Я все бачила й чула.

Пiсля цих слiв я помiтила, що в руках у Марiанни зламалося вiяло, а сама вона почервонiла й зашарiлася.

— Дорога наша матусю, — в один голос заридали ляльки, — пробач нам!

Я зрозумiла, що люблю їх бiльше за все на свiтi, алеменi не хотiлося розкисати:

— Годi рюмсати! Я готова йти за Ельвiрою. Де тут вхiд у Мiжстiнiю?

— А чи можна й менi… Тобто я хотiв сказати… — Стрибунець переступав з ноги на ногу, й кiнчик його хвостика став яскраво-червоним, — чи не можу я пiти з вами, Люсi?

Вiн дуже нагадував мого друга Миколку з другого поверху, i я, звичайно ж, нiчого не мала проти такої пропозицiї.

— Прошу! — король вiдхилив край пурпурної завiси, й на нас дихнула вогкiстю темрява. Стрибунець галантно пiдставив менi зiгнутий лiкоть.

Хвилин iз п'ять ми спускалися крутими схiдцями, аж поки не вийшли на вузьку, вимощену чимось слизьким i блискучим (швидше за все, це була риб'яча луска), вуличку. Я з цiкавiстю розглядала вигадливi будиночки, поки зрозумiла, що вони були побудованi з усяких хатнiх дрiбниць: ґудзикiв, котушок, наперсткiв, шашок i шахiв. Я навiть побачила улюбленого татового ферзя з вiдбитою голiвкою, якого вiн так довго шукав. Усе мiстечко стрясав невеликий землетрус.

— Тут що — сейс-мiч-но небезпечна зона? — намагаючись правильно вимовити нове слово, запитала я.

— Я не знаю, що це таке. Але вiд чого тремтить земля — зрозумiло. Подивiться! — Стрибунець показав на один iз будиночкiв. Я побачила, що з його вiкна стирчить хвiст, який дрiбно тремтить, а з будiвлi навпроти визирали такi ж вiбруючi волохатi вусики й вушка. У кожному малесенькому будиночку сидiло по одному затятому боягузику!

— Ну й вояки! — засмiявся Стрибунець i пiдкотив до моїх нiг корок вiд шампанського. Я вилiзла на нього i звернулася до тремтячих будинкiв iз проникливою промовою:

— Шановнi мешканцi Мiжстiнiї! Будь ласка, не бiйтеся! Ми не зробимо вам нiчого лихого. Я тiльки прийшла забрати свою лялечку. Я впевнена, що її викрали не ви!

— Не ми… Не ми… — докотилася звiдусюди луна. З будиночкiв почали повiльно вибиратися дивнi мешканцi, жителi Мiжстiнiї — тоненькi блiдi iстоти в однакових картатих фартушках. Мiжстiнцi оточили нас. Вони мали досить доброзичливий вигляд.

Пiсля довгої паузи наперед вийшов найстарший:

— Ми нiчого не знаємо про вашу ляльку, — сказав вiн. — I взагалi нам не до цього, адже сьогоднi наш король Великий Мiжстiн святкує весiлля з принцесою Пiдваннiї. А вiдтак ми маємо один зайвий вихiдний.

— Яке весiлля?! — я схопилася за голову. — I хто ж ця принцеса?

— О, це дуже нервова особа, — з неприхованим задоволенням продовжив розмову найстарший. — Спочатку вона перебила весь посуд, але потiм, коли наш володар пообiцяв вистрибнути з вiкна, вона пожалiла його й погодилася стати королевою. I тепер весiлля в самому розпалi.

«Однак швидко ж у них тут минає час!» — не встигла подумати я, як перед нами, немов з-пiд землi, виросла карета (двi котушки плюс капець), i товстий кучер галантно розчинив перед нами дверцята.

— Сiдаймо! — скомандувала я Стрибунцевi.

Карета швидко домчала нас до замку. До речi, я вiдразу зауважила, що вiн був побудований з маминих бiгудi, якi зникли зi звичного мiсця — дзеркального трюмо — торiк (ну i влетiло ж менi тодi!). На вартi бiля ворiт стояли два залiзних лицарi. Вони низько вклонилися нам i пропустили досередини. Перейшовши кiлька кiмнат, дверi яких самi розчинялися перед нами, ми увiйшли до просторої зали. Здавалося, що ми знову повернулися в Пiдваннiю: тут так само лунала гучна музика, сипалися блискiтки i кружляли пари. На центральному мiсцi сидiв сам король Мiжстiн i його наречена. Утiм, менi не треба було напружуватися, щоб упiзнати в цiй вирядженiй дамi свою Ельвiру.

— Новi гостi! — оголосив сивий капельмейстер i тричi стукнув об пiдлогу срiбним жезлом. Довелося наблизитися до самого трону. При цьому Ельвiра закрила обличчя вiялом, я бачила тiльки одне розширене око.

— Хто ви такi? — запитав король.

— Ми прийшли з Пiдваннiї. Ми не завдамо вам прикростей, — вiдповiла я. — Просто я хочу забрати свою iграшку!

— Ну, так забирайте i йдiть геть, бридкi пiдванцi! — розгнiвався Мiжстiн. — Не заважайте нам веселитися!

— Але… моя iграшка… ось! — i я вказала на новоспечену королеву.

— Що?! — разом видихнула зала.

— Яке нечуване зухвальство! — викрикнула мати Мiжстiна, стара королева Каст-Аньєта. — Як ти смiєш, маленька потворо, називати нашу дорогу наречену лялькою?! Взяти їх негайно!

Нас тiєї ж митi оточила варта. Я дивилася на Ельвiру, але вона продовжувала ховатися за своїм вiялом.

— У в'язницю їх! — наказав король.

Нас схопили, скрутили й вiдразу ж заштовхали в темну комiрчину. Я була обурена не тiльки самою цiєю подiєю, а й поведiнкою своєї улюбленої ляльки. Пiдступна зрадниця! Я згадала, як годувала її з ложечки, як сповивала, як наспiвувала їй пiсеньок i цiлувала на нiч у кругле порцелянове чоло… Сльози покотилися по моїх щоках.

— Ах, дорога Люсi! Я не можу бачити, як ви страждаєте! — заметушився Стрибунець. — Якби у мене була шпага!

Не встигли нашi очi звикнути до темряви, як у стiнi комiрчини вiдчинилися таємнi дверцята, й у смужцi свiтла з'явилася та, котра так пiдло зрадила мене. Ельвiра стояла, притуливши палець до вуст.

— Мамцю, дорога мамцю, — нарештi зашепотiла вона, — пробачте менi. Я зможу вивести вас звiдси, тiльки не сердьтеся! (Я знову вiдзначила, що час тут спливає неймовiрно швидко, адже ще секунду тому лялька сидiла на тронi поруч зi своїм нареченим!)

— Як це «вивести»? — обурилася я. — Ми прийшли сюди, щоб забрати тебе!

— Дорога мамусю, — затинаючись, мовила Ельвiра. — Зрозумiйте мене! Ну хто я там, нагорi? Звичайна лялька, яку можна купати в холоднiй водi, причiсувати гострим гребiнцем, тижнями носити в сумцi й кидати носом у стiну (почувши цi слова, почервонiти довелося менi…). А тут я — королева величезної країни. Мене любить король i слухаються пiдданi. Тут я — жива! У мене власна спальня, в яку щоранку мають приносити солодкi тiстечка…