Щоденник Мавки - Страница 7

Умовкла. Чекала відповіді. І він заговорив:

– Може, й розумію. Ще не вирішив. Дякую за відвертість, Іро. Мені від тебе нічого не треба. Любові ти мені дати не хочеш, тому що не можеш? – Підвівся з канапи, підійшов до своєї чорної робочої сумки.

Іра, сплівши руки у вузол на грудях, спостерігала за ним. Олексій витяг з сумки теку з документами. Простягнув дружині:

– Ось. Там документи на квартиру. Вона твоя. Я владнав усі юридичні моменти. Ще рік тому владнав, передбачав, мабуть. Усе по справедливості. Ти цю квартиру більше любиш, аніж ме… – знову осікся. Укотре виправив себе: – Тобто, ти це помешкання любиш. Ти вклала в нього всю себе.

Умовк, щось обмірковував. Тоді додав:

– Так, квартира ваша – твоя і синова. Галерею теж переписав на тебе. Ти й так, фактично, ведеш всі справи, і доволі вправно. Машину я також залишаю тобі. Ключі від квартири і машини на столі в кабінеті.

Ірина відверто здивовано крутила папку.

– Але ж як? Звідки ти міг передбачити, що я… – затнулася. – Що ми той…

– Я не передбачаю майбутнє, Іро, – говорив чесно, дивлячись в очі. – Я просто живу з тобою давно. І так буде справедливо!

Іра нервово пересмикнула плечима, зітхнула. В очах читався переляк, вона могла чекати чого завгодно, але не цього. Несподівано заторохкотіла:

– Льошко, ти-ти, ти не розумієш… Я не вимагаю все кидати ось так різко. Е-е-е-е, тобто… Без наркозу різати по живому, і малий, і мама. І все-все-все… Ми можемо розміняти квартиру на дві – буде і для тебе, і для нас вистачить. А бізнес, і дачу, і машину продати, гроші поділити. Усе навпіл. Мені також нічого чужого не треба. Це все… не правильно.

Олексій зітхнув і тихо сказав:

– Ні, Ірусю, усе нарешті правильно. Не правильно одружуватися з тим, кого не любиш. Не чини більше так. А решта все правильно. Це я залишаю не тобі, і не твоїй мамі, це я залишаю сину й матері моєї дитини та тій Іринці-Веселинці, яку я колись любив. Сергійко, звісно, не зрозуміє ані мене, ані тебе. І не простить зради. Ми обоє зраджуємо зараз його довіру. Бо… Дитині потрібна повноцінна родина. Та я тебе все одно в протилежному не переконаю. Твоя ж мама зуміє все показати дитині в такому світлі, що я ще й винним залишуся.

– Давай не будемо, Льошо. До чого тут мама? – При згадці про маму Ірина різко сіпнулася. Видно, мамині інструкції були надто дошкульними і сама Ірина відчувала це.

– Звісно, не будемо. Хай тобі щастить. – Олексій узяв сумку, перекинув її через плече. І вже на порозі озирнувся.

– Іро, спробуй знайти того, як ти кажеш, – справжнього. Хай він буде хорошим для тебе, гаразд? І не тільки він тебе любитиме, а й ти спробуй полюби його теж.

Вона трохи розгублено кивнула й додала:

– А твої речі – одяг, книги і решта?

– Заберу завтра, коли син буде вдома. Хочу попрощатися.

– Попрощатися? Ти кудись від’їжджаєш? От бачиш, – вона вхопилася, мов за ниточку виправдання, за ту його поїздку. – Тебе ніколи немає вдома. Для тебе мандри важливіші від нас. Друзі, подорожі. А для мене це чуже і…

Він підняв руку, мов білий прапор примирення. Вона замовкла.

– Давай без артистизму, Іро. Ти ж знаєш, що все навпаки. Я втікаю на іншу планету, щоб не бути зайвим у твоєму житті. Це нестерпно – бути зайвим. Не будемо сваритися, бити посуд, кидатися словами, мов гранатами. Ми з тобою достатньо набили скла. Так – розбите на друзки не склеїш. Ох, мандри-мандри. Так, я від’їжджаю, Іро, і дуже далеко. Я десь загубив себе, їду шукати…

– Ну і шо, мала? Скільки тут будеш стовбичити та витрішки продавати? Шо, ніколи людей не виділа? Я ж тобі не літаюча тарілка чи зелене одоробало з мигалками. Гм… Ти й учора тут вешталася. Я спостерігала, здаля правда. Не стала тебе лякати. Бо ти, наче, не з наших, не дуже той, на алкоголічку чи бомжару схожа. Пляшки збираєш нафіга: на водку чи дозу?

Дебела жінка з опухлим обличчям, брудним волоссям та синцями під очима вистрибнула з-за контейнера зі сміттям несподівано. Магдалена не встигла хоч якось зреагувати. Так і стояла розгублено, тримаючи в руці дві скляних пляшки з-під пива, які щойно витягла зі звалених на купу пакетів зі сміттям.

– Ну, глянь. Уже тиждень сміття не вивозять. Паразіти. Розвели сральню в місті. Усьо скопом – і картон, і тара… Бардак. Кругом, мала, бардак. І в головах, і в країні, й у світі бардак. Як тіко він, – бомжиха звела очі до неба, – нас досі ше терпить, скажи? Люблячий батько тіпа. А тут би не зашкодила добра порка. Шо витріщилася? Давай знайомиця, мала. Ти ж тіпа на мою територійку влізла. По ідеї я б мала тобі за ото, – жінка тицьнула брудним пальцем правої руки в Магдині пляшки, – морду натовкти. Та я добра фея сьодні. Бо знаю, мала, шо людина просто так, від нєфіг дєлать, по смітниках шниряти не стане. Ну? Я – Машка. А ти?

Магдалена й далі стояла непорушно. Вона не знала, що робити – кидати пляшки та втікати чи… Магда вже майже місяць микається смітниками. Устає вранці, тільки-но засіріє, і гайда по району. Ще ні разу ні на кого не наткнулася, бо робила це дуже обережно. Сором який, ганьба, а в неї ж діти і ще той, досі законний чоловік, з яким розлучається, і давати йому хай найменший привід для засудження не мала права. Чомусь була переконана, що о такій ранній порі всі бомжі та двірники ще сплять. Виходить, не всі.

– Шо мовчиш? Язик ковтнула? А очі чо такі настрахані, наче дідька побачила. Не битиму! Факт. І з виду ти зовсім нормальна – чистенька така, акуратна. Слухай, а пішли побазаримо. Га? Я так розумію, шо в нас з тобою співпраця в цьому райончику намічається? Та й куди спішити двом самотнім жінкам у неділю? До церкви ти нині не збираєшся, правда? Що там у неділю нещасному робити, сьогодні до церкви йдуть тільки щасливі, правда, не всі вони про своє щастя здогадуються, на жаль. А до церкви, на розмову з Богом, таким, як ми з тобою, ліпше йти, коли людей у ній мало. Тобто в будень.

І та, що назвалася Машкою, зовсім не роздумуючи, міцно вхопила Магдалену за руку та поволокла за собою. Жінка й не думала смикатися чи вириватися. Стало геть байдуже, чомусь знала: гірше, ніж є, уже їй не зроблять. Довготелеса, худа, з чіпкими руками Машка тягла невеличку Магдалену за собою. За будинком ріс парк. Зелена зона, так би мовити. Але парк уже давно не мав господаря і стояв сиротиною занедбаною. Дитячий майданчик ще мав більш-менш прибраний вигляд, то самі матусі постаралися, а все, що за ним – непролазні чагарі. І Машка впевнено тягла туди спантеличену Магду. Якимсь дивом Машка віднаходила стежину і пересувалася нею доволі впевнено.

Початок літа обіцяв спеку та гарну погоду. Ось і зараз – лишень п’ята ранку та зовсім не холодно, хоч росяні трави били по штанах та прикритих легкою сорочкою руках. Магда чемно плелася слідком за Машкою. Бомжиха продовжувала міцно тримати її за руку і тягла за собою, мов малу дитину, дорогою щось собі під ніс булькаючи про розгардіяш у країні, про свої старі шкари, які на ладан дихають і от-от здохнуть, а підхожих у смітнику вона ніяк не знайде, бо має дуже вже унікальний розмір ноги, як для пані з ростом метр сімдесят, – тридцять п’ять.

– І на який тобі здалися пляшки, мала? По морді видно – не п’юща ти. – Ураз зупинилася посеред стежки Машка, розвернулася, прискіпливо глянула Магді в очі.

– На хліб, – випалила Магда, незмигно дивлячись в очі бомжисі, знизу вгору.

Машка була на голову вища і нависала над Магдою, мов потворна скеля.

– Діти є? – випитувала далі.

– Двоє. Дві донечки. Вони зараз у мами, у селі. Канікули в школі. А я от шукаю роботу і все ніяк той, не знайду… І часи такі, кажуть – криза в Україні. І без «блату» не беруть. У ЖЕК хотіла влаштуватися двірником, так сказали, що вакансій немає. Пробувала продавати на базарі, та той… Не вийшло. Нема в мене до цього діла хисту, проторгувалася…

– Ага, з такими очима на базарі не торгують, – бомжиха хмикнула. – Інтелігенція срана, блін. Та не тушуйся, чо ти? Знаю, що кажу. Я з такого ж тіста. А якщо слова не дуже культурні вставляю, не зважай – то моя адаптація то теперішнього життя. Ну, пішли. Будемо тебе лікувати, мала. Психотерапія, так сказать.