Щоденник - Страница 48

До речі, все це Місті розповідає детективу Стілтону, коли він їде до острова Чекайленд.

У крові Пітера було повно снодійних ліків, які він ніколи не приймав. Неіснуюче свідоцтво про смерть Гарроу Вілмота. Місті каже:

— Напевне, це — результат кровозмішення. Усі ці люди — схиблені психи.

— Це велике благо, — сказав їй Гарроу, — що ти забуваєш.

Після кожної смерті Місті забуває, ким вона раніше була, але остров’яни передають цю історію з покоління в покоління. Вони увесь час її пам’ятають, щоб можна було знайти Місті і повернути назад. На всю решту вічності, кожне четверте покоління, як тільки скінчаються гроші… Коли світ загрожує вторгненням, вони повернуть її назад, і вона врятує їхнє майбуття.

— Так, як ти завжди робила, як ти завжди робитимеш, — сказав Гарроу.

Місті-Мері Вілмот, цариця рабів.

Промислова революція зустрічає ангела-охоронця.

Бідолашна. Місті, конвеєр чудес. Усю решту вічності.

Аристократи до аристократів, це так — між іншим.

Гарроу сказав:

— Ти завжди ведеш щоденник. У кожному перевтіленні. Саме завдяки йому ми і маємо змогу передбачити твої настрої та реакції. Ми знаємо про кожну твою майбутню дію.

Гарроу намотав низку перлин на зап’ястя Ґрейс і сказав, клацнувши защіпкою:

— Так, ми дійсно хочемо, щоб ти повернулася і розпочала процес, але це не обов’язково значить, що ми хочемо, щоб ти завершила свій кармічний цикл.

У художньому коледжі не вчать, як уникнути процесу реутилізації твоєї душі.

Бо це буде як убивство гуски, що несе золоті яйця. Так, її душа полине до інших пригод, але через три покоління острів знову збідніє. Збідніє і заюрмиться багатими чужинцями.

Періодичне воскресіння. Її власне саморобне безсмертя.

— Узагалі, — сказав Гарроу, — праправнуки Теббі, знайшовши той щоденник, що ти його оце ведеш, визнають його надзвичайно корисним для правильного поводження з тобою наступного разу.

Прапрапралравнуки Місті.

Користуватимуться її книгою. Оцією книгою.

— О, я пам’ятаю, — мовила Ґрейс. — Коли ще була маленькою дівчинкою. Ти була Констанцією Бертон, і мені дуже подобалося, коли ти брала мене із собою запускати повітряного змія.

Гарроу сказав:

— Під яким би ім’ям ти не з’являлася, ти — матір усім нам.

Ґрейс додала:

— Ти і справді всіх нас любила.

А Місті питає в Гарроу:

— Благаю, скажіть, що має статися? Картини вибухнуть? Чи готель рухне в океан? Що? Яким чином вона всіх порятує?

А Ґрейс струсила по руці свій перловий браслет і сказала:

— Ти не зможеш усіх порятувати.

Більшість великих статків, каже Гарроу, стоять на стражданнях та смерті тисяч людей чи тварин. На таких собі жнивах. Він дає Ґрейс щось блискучо-золотисте і простягає руку, відтягнувши рукав піджака.

І Ґрейс, з’єднавши два кінці манжетів, надіває на них запонку і каже:

— Ми щойно винайшли спосіб пожинати багатих людей.

Біля готелю «Чекайленд» уже чергують машини швидкої допомоги. Бригада новинарів-телевізійників монтує тарілку трансляційної антени на даху свого мікроавтобуса. Дві поліцейські машини стоять упритул до парадних сходів готелю.

Відпочивальники протискуються крізь припарковані авто. Шкіряні штани та маленькі чорні сукенки. Темні окуляри та шовкові сорочки. Золоті прикраси. А над ними — вивіски та логотипи корпорацій.

Графіті Пітера: «…ваша кров — то наше золото…»

Поміж Місті та натовпом стоїть перед камерою репортер. Позаду нього юрмиться натовп, люди піднімаються готельними сходами і входять до вестибюлю; репортер питає:

— Ми в ефірі? — Потім приставляє два пальці однієї руки до вуха і, не дивлячись в камеру, каже: — Я готовий.

Детектив Стілтон сидйть за кермом свого авто, а поруч із ним — Місті. Обидва спостерігають, як Ґрейс та Гарроу Вілмот піднімаються парадними сходами, причому Ґрейс підняла і притримує своє довге плаття кінчиками пальців однієї руки. Гарроу тримає її за другу руку.

Місті дивиться на них. Камери теж дивляться на них.

І детектив Стілтон каже:

— Вони не стануть щось учиняти. При такому напливі народу.

Найстарше покоління кожної родини — Бертони, Гайленди та Петерсени — аристократія острова Чекайленд, разом із натовпом глядачів вони входять, високо піднявши голови, до готелю.

Застереження, що його залишив Пітер: «…ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх…»

Репортер перед камерою піднімає мікрофон до рота і каже:

— Поліція та начальство округа дали добро на вечірній прийом сьогодні на острові.

Натовп зникає в тьмяно-зеленому вельветовому ландшафті вестибюлю, наповнивши лісову галявину посеред полірованих та лакованих дерев. Потужні стовпи світла врізаються в морок, важкі, як кришталеві люстри. Дивани у формі валунів, порослих мохом. Табірне вогнище, таке схоже на камін.

Детектив Стілтон питає:

— Хочете увійти?

Місті каже, що ні. Там — небезпечно. Вона не збирається повторювати помилку, яку вона завжди робила. Якою б та помилка не була.

Зі слів Гарроу Вілмота.

Репортер каже:

— Сьогодні увечері сюди прибудуть усі великі та маленькі цабе.

Раптом з’являється дівчинка. Незнайомка. Чиясь донька з коротким темним волоссям; вона піднімається сходами до готельного вестибюлю. Блищить її перстень із перидотом. Куплений на гроші, що їх Місті заначила з чайових.

Це Теббі. Ясна річ, Теббі. Подарунок майбуттю від Місті. Спосіб Пітера втримати свою дружину на острові. Приманка, щоб заманити її в пастку. Миттєвий зелений спалах — і Теббі зникає всередині готелю.

Сьогодні, у темряві похмурої лісової галявини, серед зеленого вельветового пейзажу у вестибюлі, спрацьовує протипожежна сигналізація. Один довгий пронизливий дзвінок, він виривається з парадного входу так гучно, що репортер аж сіпнувся і скрикнув:

— Здається, у нас неприємності!

Відпочивальники, чоловіки із зализаним назад волоссям, темним та скучерявленим за допомогою якогось лаку. Жінки — геть усі блондинки. Вони щось вигукують, намагаючись перекричати дзеленчання сигналізатора.

Місті Вілмот, найталановитіший мистець за всю історію людства, продирається крізь натовп. Хапаючи і відтягуючи вбік присутніх, вона пробирається до сцени в «Дерев’яно-золотій їдальні». Відштовхуючи лікті та сраки отих кістлявих чужинців. Уся стіна за сценою задрапірована і готова до відкриття. Фреска, її робота, і досі прихована від очей. Запечатана. Її подарунок майбуттю. Її бомба з годинниковим механізмом.

Її мільйон мазків, належним чином складених докупи. Сеча корів, що їли мангові листки. Чорнильні мішечки каракатиць. Уся ота хімія та біологія.

Її дитина десь тут у натовпі. Теббі.

А сигналізатор дзвенить та дзвенить. Місті ступає на стілець. Потім ступає на стіл, столик номер «шість», де поклали Теббі, коли вона потонула, і де Місті дізналася про те, що Ангела Делапорте зарізали на смерть. Вона стоїть над натовпом, люди на неї дивляться, а чоловіки-відпочивальники весело вишкіряються — Місті не вдягнула ані ліфчика, ані трусів.

Її воскресле весільне плаття зіжмакалося в неї поміж стегнами; Місті вигукує:

— Пожежа!

Обертаються голови. Очі піднімаються на неї. У проході їдальні з’являється детектив Стілтон і починає плисти крізь натовп.

Місті вигукує:

— Геть звідси! Рятуйтеся! — Місті кричить: — Якщо ви тут залишитеся, трапиться щось жахливе!

Застереження — Пітера. Місті поливає ним натовп, як Пітер поливав стіни спрей-фарбою.

«Ми повбиваємо всіх Божих дітей, щоб урятувати своїх».

За нею бовваніє завіса, закриваючи всю стіну, її автопортрет, те, що Місті сама про себе не знає. Те, що вона не хоче знати.

Відпочивальники повитріщалися на неї, поскорочувавши свої зморщувальні м’язи та позсувавши брови. Губи — витягнуті трійчастим м’язом у тонку пряму лінію, опущену на краях.