Щастя Ругонiв - Страница 5
Під усіма літературними проблемами у мене криється проблема філософська, твердив Золя. І він справді незмінно лишався вірним головній суспільно-активній меті своєї естетики. Але при цьому часто порушував її штучну «експериментальну» догму заради ширшої і природнішої системи художніх засобів, які б повніше і яскравіше передавали багатобарвну панораму життя. Ця система видозмінювалася в залежності од тематичного відтінку кожного з романів. Стиль «Щастя Ругонів» теж дуже своєрідний. «Щастя Ругонів» має наукову назву «Походження», — писав Золя в передмові до цього твору. Разом з тим він говорив про нього як про «політичний памфлет». І перше, й друге цілком зрозуміло. Адже саме тут показані фізіологічні й соціальні коріння, з яких виростало «генеалогічне дерево» «піддослідної» сім’ї, члени якої посядуть провідні місця в кожному з двадцяти томів епопеї. В романі розповідається історія шлюбу прародительки сім’ї, нервозної дочки заможного городника Аделаїди Фук, з міцним селянином Ругоном і її пізнішого позашлюбного зв’язку з волоцюгою-контрабандистом Макаром, простежується дія спадковості у дітей і внуків «тітоньки Діди», спадковості, яка інтенсифікується відповідно до соціального середовища, де вони обертаються… П’єр Ругон, у якого нервова вразливість матері перетворилася на хитрість і підступність, а працьовитість і ощадність батька на хиже користолюбство, через одруження з лукавою і спритною донечкою торгівця олією Фелісітою Пеш потрапляє до кіл буржуазії і навіть місцевого дворянства. Від цієї пари походить паросль, що піднімається все вгору: наділений жадобою влади, політичний авантурник старший син Ежен далі висунеться на пост міністра На— полеона III (роман «Його ясновельможність Ежен Ругон»); позбавлений сумління, любитель грошей і насолод молодший — Арістід — буде виведений автором у пізніших романах під іменем Сакара, як один з найбільших фінансових аферистів Парижа («Здобич», «Гроші»). І тільки середній — Паскаль, талановитий і гуманний лікар, — попрямує до вершин науки чесним шляхом («Доктор Паскаль»). Нащадки Макара спускаються на суспільне дно. Його син Антуан — ледар, пропияка, паразит і провокатор, оженившися з дебелою базарною перекупкою Фіною, стане батьком Жервези — гарненької кривоніжки, яка з молодих років, рятуючися від брудного й тяжкого життя сім’ї, привчається до вина і, як про це пізніше розповість автор («Пастка»), загине нарешті страшною смертю від злиднів, пияцтва і розпусти. Світла постать юного республіканця Сільвера, внука Аделаїди і Макара, теж позначена в романі рисами спадковості. Та молодий робітник взяв краще від своїх предків: некорисливість бабки, вільнолюбство діда, емоціональність, здатність до екзальтованої мрії… «Щастя Ругонів» розповідає також про походження описуваної історичної епохи, бо головні події роману зосереджено навколо грудневого перевороту 1851 р., що призвів до встановлення Другої імперії.
Золя працював над цим твором три роки (1869–1871) і зібрав колосальний фактичний матеріал для змалювання перебігу грудневих подій у провінції, докладного опису місця дії, звичаїв та етнографічних властивостей маленького південного міста, не кажучи вже про студії над проблемою спадковості. А проте спроби проаналізувати роман, виходячи лише з критеріїв історико-політичної прози або «наукової», чи, як тоді висловлювалися, «клінічної», белетристики, виявляються недостатніми для того, щоб повніше розкрити ідейний зміст твору та його художню реалізацію. Прикладом цього може служити доповідь Моріса Агюлода на згадуваному Колоквіумі[6], у якій автор встановлював точність або неточність передачі окремих другорядних історичних фактів у романі Золя, висував на підставі архівних документів деяких персонажів роману тощо. Інакше кажучи, Агюлон у своєму дослідженні обмежився лише перевіркою вузько зрозумілої ним реалістичної правдоподібності «Щастя Ругонів». Так само мало дають для висвітлення загальної концепції роману спроби звести його аналіз тільки до вичерпливого уточнення політичного кредо Золя, яке ніколи не було в нього надто виразним.
Якщо зректися скрупульозного розгляду історичних подробиць та непевних політичних декларацій Золя і, головне, не надавати першорядної ваги «природознавчим» мотивам твору (бо цього не робить і сам письменник), то тоді відкривається перед читачем провідна тенденція цього роману-памфлета — палка й принципова критика влади буржуазії, що у XIX ст. стала ганебним і кривавим лихом народу Франції.
Дехто обвинувачував Золя в тому, що він нібито зробив надміру жахливою й огидливою картину розправи бонапартистів Пласана (Пласан — вигадана назва, за якою стоїть добре відомий романістові Екс) з республіканцями… Однак Золя вірно подав цей ганебний епізод національної історії. Крім того, він з усією очевидністю прагнув до ширших соціально-історичних узагальнень. Викриваючи звірячу ненависть буржуазних політиканів до «червоних», до «соціалізму» в 1851 p., автор начебто проводим паралель з кривавими репресіями проти комунарів 1871 p., бо, не сприйнявши Комуни, він засуджував її катів. Накреслена Золя паралель промовляє й до XX віку, який бачив імперіалістичні війни, фашизм, Хіросіму, варварське знищення. мирного населення В’єтнаму…
Тема ворожості буржуазії народові розкрита в «Щасті Ругонів» також у гуманістичному «шекспірівському» плані. Від терору реакції серед багатьох інших простих людей загинули чарівна, відважна Мієта і її коханий — прекраснодушний мрійник Сільвер. «Оскаженілі буржуа» заради своєї вульгарної вигоди знищують юність, красу, любов…
Попри всю складність і тенденційну пристрасність поставлених в романі політичних і наукових завдань; Золя виявив себе також як блискучий художник слова. Недаремно витончений стиліст Флобер назвав «Щастя Ругонів» «жорстокою і прекрасною книгою».
За своїм жанром «Щастя Ругонів» досить близько стоїть до того типу прозових творів, який дістав у Франції XIX ст. назву «народного роману», хоч, звичайно, «романіст-натураліст» надав йому специфічних ознак. «Народні романи», або інакше «романи-фейлетони» (бо вони друкувалися з номера в номер у дешевих газетах), завоювали десь починаючи з 40-х рр. колосальну популярність у простонародної аудиторії. Серед їх авторів були такі незрівнянні фахівці, як Ежен Сю. Десятитомові «Паризькі таємниці» Сю, незважаючи на ліберально-філантропічний присмак цього роману, на нахил автора до нагромадження неймовірних пригод, дістали досить позитивну оцінку класиків марксизму як твір демократичний у своїй основній настроєності. В цьому жанрі написані, зрештою, й «Знедолені» Віктора Гюго.
Жанр «народного роману» дозволяв письменникові цілковиту свободу у виборі стильових засобів. Цей вибір підкорявся одній меті: бути зрозумілим, повчальним і неодмінно цікавим. Мабуть, саме тому Гюго в своєму чудовому романі допустив суміш історизму з буйною вигадкою, суворо реалістичні сторінки перемішав з розважально-авантурними, гігантські романтичні гіперболи — з довжелезними переліками документальних фактів.
В основі твору Золя залишилася чітка «біологічна і соціальна» формула. Але вона була передана засобами, які змушували згадувати не лише «Людську комедію», а й «Знедолених». Остання аналогія тим більш прийнятна, що в 60-70-і роки спорідненими були громадські погляди глави французького прогресивного романтизму і основоположника натуралізму. Для того щоб переконатися в цьому досить згадати скеровану проти «Наполеона маленького» публіцистику В. Гюго і його особисту участь в опорі бонапартистському путчу, високо оцінену Герценом.
В першому романі серії «Ругон-Макари» є чимало окремих стильових огріхів, застарілих прийомів, що неприємно вражають читача наших днів. Це стосується і натуралістичних компонентів твору, і тих, які можна назвати романтичними. Нуднувато сприймаються дещо розтягнено викладені в романі відомості про джерела роду і його розгалуження, «клінічні» подробиці мозкового захворювання Аделаїди Фук, надокучливі деталі своєрідної війни, що точиться всередині сім’ї, тощо. Характеристики її членів іноді перетворюються на якісь математичні схеми, де надто прозоро балансуються чинники «раси, оточення і моменту».