Секрети старовинноi скриньки - Страница 3

Та ось у дідових очах промайнула якась думка, і він тицьнув пальцем у купку дрібняків на прилавку.

– Що це? – переможним голосом поспитався він.

– Це копійки, – відказала бабця.

– Ні, оце, – сказав дід, показуючи на маленьку чорну монетку.

– А це якийсь хлопець підсунув замість двох копійок.

– Я це купую. Скільки? – з виглядом стомленого мільйонера сказав дід.

"А… п'яний"! – з полегшею подумала бабця. Та вголос мовила:

– Одна гривня.

– Ось тобі дві, й здачі не треба, – сказав дід, відходячи від прилавка.

В душу бабці почала прокрадатися думка, що їй довелося розлучитися з чимось цінним, та чудернацький дід із внуком уже пішли собі.

Олесь зачудовано дивився на чорну монетку.

– Точнісінько така, як і тоді в дитинстві, – каже дід.

Олесь із подивом дивиться на нього, й Костянтин Іванович починає розповідати.

– Доволі довго в Одесі подибувалися зруйновані у війну будинки. Й хоч мені категорично забороняли відвідувати їх, та хіба може сидіти вдома хлопчак, коли сусідські хлопці приносять із руїн гільзи, іржаві каски, автоматну обойму чи навіть ніж-ба нет. Звичайно, була нагода натрапити на снаряд, що не вибухнув, чи міну, та Господь милував. Я був менший од товаришів і майже нічого не знаходив, та якось і мені поталанило.

В шпарині поміж дошками я знайшов потьмянілу від часу монету. Знахідку свою я поніс показати дідові. Дід, полковник у відставці, якусь хвилю розглядав монету, а потім, на мій подив, кинув її додолу.

– Це німецькі гроші, – сказав він, обернувся і пішов додому.

У мої вісім років дідові слова мало пояснили мені, та я не міг допустити, аби пропав скарб, що його я знайшов із такими труднощами. Розшукавши на землі монетку, я увечері потайці розглядав через лупу орла, що тримав у лапах свастику, й незвичні готичні написи. Так уперше я дізнався, що гроші бувають різні. Потім ця почорніла цинкова монетка довго використовувалася під час ігор

"у війну" для виготовлення "справжніх" німецьких документів. Якщо, поклавши її під листок паперу, потерти папір зворотнім боком простого олівця, то справді виходив схожий на печатку відбиток. За тої пори весь час гралися у війну. Причому будь-яке захоплення мало повсюдний характер. Якщо йде фільм "Хрестоносці", то з картонних ящиків робляться лати й щити, стругаються мечі й цілий день точиться рукопашна. Досягнення в космосі відзначалося нами запуском ракет, виготовлених із фольги від шоколаду й кіноплівки. Часом такі забави закінчувалися печально, два місяці ховав я од матері опік, що його отримав од вибуху коробки саморобного пороху. Порох ми використовували для набивання саморобних гарматок, виготовлених із гільз від нагана. А гармати ці були головною зброєю фортець, що їх ми ліпили з пластиліну. Фортеці ті були пречудові. У них були ворота, що відчинялися, і підйомні мости, рови наповнювалися водою. Охоронялися вони власним флотом і десятками озброєних до зубів пластилінових вояків. На спорудження такого архітектурного шедевру йшло декілька місяців, і пишався ними власник не менше, ніж шляхтич своїм родовим маєтком. Господарям таких великих володінь якось не солідно було немати власної валюти. Нею почали слугувати пачки етикеток від тушонки, що їх приніс хтось із батьків. Етикеток на всіх не вистачало, тож обділені почали малювати власні гроші, оздоблюючи їх печатками, номерами, прикрашаючи малюнками та власними підписами.

Дівчатка віддавали перевагу іншим іграм. Вони робити так звані "секрети". В землі викопувалася ямка. Дно її ретельно вирівнювалося, із квіточок, фантиків та іншої марниці викладався візерунок, часом досить гарний. Дівчата хвалилися одна перед одною своїми секретами й ретельно приховували їх від хлопців. У всьому тому, як у краплині води, відбиваються в чистому, ще не скаламученому вигляді стосунки поміж чоловіками та жінками. Жінки, витворюючи довкола себе ореол таємничості та винятковості, жадають привабити чоловіків, що заклопотані війнами та бізнесом.

Та наше захоплення виготовленням грошей було нетривалим. Хоч як ретельно вимальовував би ти їх і хоч скільки нулів на них не приписував, купівельна спроможність у них була нульова. І, звичайно, завжди знаходився йолоп, що, всупереч усім угодам, приписував на своїх примітивних грошах додаткові нулі й відразу знецінював усю працю решти. У дворі на майдані Потьомкінців, де мешкав мій знайомець Віталик, хлопці цю проблему вирішили, причому економічним шляхом. Система була проста, логічна й діяла декілька років. Гроші були конвертовані в радянську валюту. Курс був нормальний: сто рублів дитячих грошей дорівнювали одній копійці радянських. Якщо ви гадаєте, що нулі можна було малювати нескінченно, то помиляєтеся – до обігу приймалися лише купюри вартістю 100, 150 і 200 рублів. Гроші міг випустити кожен, та щоб вони зробилися справжніми, потрібно було внести в банк, що ним завідував Віталик, по копійці за сто рублів. Тоді гроші за підписом банкіра, касира і з відбитком печатки ставали справжніми. Якщо заходила така потреба, то в банку вільно обмінювалися дитячі гроші на радянські. За того часу навіть на копійку можна було купити сірники, склянку газованої води, перо чи шкільну гумку, три копійки коштувала булочка і проїзд у трамваї.

– Навіщо ж випускалися ті гроші? Платили б собі просто копійками та й годі, – поспитав Олесь.

– Відразу видно, що ти на грошах мало розумієшся. По-перше, чи багато знаєш ти людей, що випускали свої гроші, та щоб вони були справжні й на них можна було щось купити? По-друге, чи можете ви про себе сказати, що ви зробили пістолет і продали його не за жалюгідних десять копійок, а за тисячу рублів? У тому дворі траплялися історії й крутіші, й усі вони були чистісінькою правдою. Поки батьки надривалися за жалюгідні копійки, діти орудували тисячами.

Дід із погордою глянув на внука.

– Нічого, прийдемо додому, я покажу тобі маленький скарб. Хоч ти й гадав, ніби ми нічого путнього в тієї бабці не знайдемо.

– Нічого я не гадав. Я просто хотів тобі нагадати, що мама просила купити огірків. Але побачити скарб – це просто-таки чудово!

Вони прийшли додому й вислухали все, що думає мама про людей, котрі забулися купити огірків. Не знати, як дідові, та Олесь думав лише про обіцяний скарб.

І от вони з дідом підходять до стінної шафи. То не просто шафа. Дім у них старовинний, збудували його ще на початку минулого століття. Стіни зроблені з черепашника або ж, по-одеському, ракушняка. Це такий м'який жовтий камінь, що з нього збудована половина одеських будинків. Стіни з черепашника товсті, тож практичні одесити роблять у них ніші, де ховають різне добро.

Олесь відчинив стінну шафу, але там, як завжди, стрункими рядами стояли підручники. Жодного натяку на скарб не було. Костянтин Іванович витяг декілька книг і підняв клапоть шпалерів.

"Справжня схованка!" – подумав Олесь, наглядаючи, як дід дістає маленьку, старовинну на вигляд скриньку.

– Я й сам усе це випадково виявив – під час революції господарі зберігали там свій маєток.

– Великий маєток?

– Та так, пару мільярдів.

– Ти що, діду, жартуєш?

– Нітрохи. Там були переважно керенки. А на пару мільярдів керенками можна було за тої пори купити лише мішок картоплі.

– І все? – розчаровано поспитав Олесь.

– Ні, там були ще одеські гроші та облігації.

– А що це за одеські гроші?

– Слухай! Кожна революція мусить змінювати життя людей на краще, та найчастіше виходить навпаки. Так було і в сімнадцятому році.

В Україні одна влада змінює іншу. Економіка, а з нею

Й фінанси зазнають цілковитого рейваху. Пересуватися просторами імперії стає і важко, й небезпечно. Бракує і грошей. Уряди так хутко міняються, що гроші зі столиць, де їх друкують, деколи просто не доходять у провінцію. Трохи більше ніж за півтора року влада в Україні чотири рази переходила з рук до рук. Центральну Раду, що очолювала Українську Народну республіку менше року, змінив уряд гетьмана Скоропадського, а Республіка обернулася Українською Державою. Вже за шість місяців урядування в країні перейшло до Директорії, що її очолював С. Петлюра (14 листопада 1818 року), а 1 червня 1919 року тут запанувала радянська влада. А ще білогвардійці, німці й чимало самозваних правителів та отаманів. Та жити треба за будь-якої влади, й місцеві власті починають самі друкувати гроші. Декотрі роблять просто. Наприклад, Нестор Махно ставить на грошові знаки досить грубо виготовлений штамп. На штампі напис: "1. РЕВ. АРМІЯ УКРАЇНИ МАХНА/50 руб." Таким способом махновці обертають денікінські п'ятирублівки в п'ятдесятирублівки. Зиск очевидний, вартість банкноти збільшилася вдесятеро. Гроші стрімко знецінюються. У величезній кількості почали з'являтися так звані грошові сурогати, що їх почали друкувати всі, кому не ліньки. Серед тих, хто випускав гроші за тої пори, можна зустріти і Бердичівське товариство заохочення конярства, і загадкову "Новоросійську "Чашку чаю", й "Одеський трамвай", і навіть катеринославський кооператив із грізною назвою "Геть хвости".