Секрети старовинноi скриньки - Страница 2

Піднімаючись на шибеницю, Дюпре виголосив невелику молитву й підготувався до смерті. Він укляк на коліна й уже поклав голову під лезо гільйотини, та раптом сталося диво: в дзвіницю, біля якої стояла шибениця, влучила блискавка! Страту скасували.

Легенда про щасливу монету швидко поширилася у всій Європі. Наступні двісті років заповнені нечуваними історіями, що приписувалися цьому талісману. Морські капітани ніколи не вирушали в плавання, не маючи при собі цих монет. Згодом французькі пілоти під час Першої світової війни рідко піднімалися в небо без них. Навіть Наполеон носив "монету янгола" в кишені свого жилета. Проте, кажуть, увечері 1815 року, перед відомою великою битвою, він із погордою викинув її в річку.

Зараз ці монети велика рідкість. Мені поталанило лише раз мимохідь побачити таку монету. Я був тоді простим матросом на Північному флоті. З озера на Кольському півострові підіймали рештки "мессершміта", що там потонув. Тисячі таких машин становили ударну потугу винищувальної авіації Люфтваффе фашистської Німеччини.

Коли діставали те, що лишилося від пілота, щось блиснуло серед останків одягу.

– Диви, монета, – сказав водолаз, простягаючи руку капітанові катера.

Та наше суденце струсонуло, водолаз посковзнувся, й монета полетіла у воду. Хоч скільки потім шукали, знайти її в замуленому дні так і не пощастило.

Відповідь – звідки в німецького льотчика така монета, – проста. Під час Другої світової війни монети із зображенням "щасливого янгола" видавалися німецьким

ВПС як нагорода асам-винищувачам Люфтваффе. Герман Герінг особисто вручав їх.

До речі, він же керував пошуками Святого грааля й інших артефактів, що повинні були допомогти німецькій зброї. Та не допомогла монета німецькому льотчику…

А в Росії були свої грошові талісмани. В 1915 році, у розпалі Першої світової війни, настав розквіт азартних ігор. Одним із амулетів, широко визнаним поміж петроградських гравців на початку 1915 року, став звичайний білет вартістю один рубль.

За повідомленням газети "Пєтєрбурзький листок" від 24 січня серед клубних, бігових та інших гравців пройшли чутки про щасливого рубля за підписом касира Брута, котрий нещодавно в нападі божевілля наклав на себе руки.

Ці чутки, що вмить облетіли всі веселі місця столиці, спричинені були, як гадають, великим виграшем, що випав гравцеві, котрий поставив на цей рубль. Рубль користувався таким попитом, що завзяті міняйли довели його вартість до 25 рублів.

Усе це викликало такий ажіотаж, що міністерство фінансів змушене було 5 лютня 1915 року опублікувати в газеті "Пєтрорадскій листок" статтю: "До відома осіб, що скуповують "брутівські" рублі". В ній мовилося: "Всупереч запевненням спекулянтів, Державний банк як і раніше випускає такі рублі, що наявні у нього, й не бере за них жодної зайвої копійки".

Однак це пояснення ще довго не могло остудити запал азартних гравців. Пошук "щасливих" і дуже дорогих "брутівських" рублів тривав. Про них писав пєтєрбурзький колекціонер Ростислав Ніколаєв. Якщо пошукати, то

Й зараз можна знайти ці рублі в колекціонерів.

А от "монету янгола" знайти значно важче. Та ці монети були настільки легендарні, що "Янгола" наново відтворили на двадцятифранкових золотих монетах, які карбували з 1871 до 1898 року. А також і на золотих монетах у 50 франків 1904 року, золотих монетах у 100 франків 1878-1914 років і навіть на сучасних стофранкових ювілейних срібних, золотих, платинових та палладієвих монетах, випущених в 1989 році.

– Дідуню, а в тебе є монета, що приносить удачу? – запитав Олесь.

– Звичайно, є, – відказав дідусь, дістаючи монетку з нагрудної кишені.

Олесь узяв монету до рук. З неї на хлопчика дивився дракон із лицем сивого дідугана. Дідуган був грізний і насмішкуватий заразом. На другому боці були якісь незрозумілі ієрогліфи.

– А як приносить вона тобі удачу?

– Як-як… якщо з тобою зараз розмовляю, значить, приносить, – невизначено відказав дідусь.

– А при чому тут дракон?

– У Китаї дракон – володар водяної стихії. Це сила і велич, мужність і витривалість. Зовсім як океан. Існувало повір'я, що ніби морями, річками та озерами орудують дракони або ж по-китайському Лунги, що не піднімаються в небо. Щоб задобрити Лунга, йому зазвичай приносили в жертву півня, та оскільки це було тяжко для вбогого рибалки, то на кормі човна прикріплювали дерев'яне зображення півня. Нехай владар-дракон знає, що господар човна завжди готовий принести цю жертву.

Рибалка малював на носі свого човна очі: нехай Лунг знає, що за його підступами постійно пильнують, і йому непросто пошити в дурні господаря судна. Тож дракон у кишені моряка – це нормально.

– І що, всі моряки носять із собою дракончика?

– Ні, з усіх моїх знайомих моряків лише я, – засміявся дід. – Та з цією монетою пов'язана одна історія. Без неї й тебе не було б…

– Як це не було б? – зачудовано спитав Олесь.

Дід розтулив було рота, щоб продовжити розповідь. Однак побачив суворі мамині очі, поплескав її по щоці й хутенько подався геть.

– А дід у нас твердий чолов'яга, – сказав Олесь, коли Костянтин Іванович пішов.

– Не те слово – орел. Найцікавіше те, що й у мене є така монета. Мій дід – татів батько, колись давно розповів мені таку легенду: якщо знайдеш монету, то її не треба тратити, а краще покласти до гаманця, й до неї "прилипатимуть" гроші. І от я знайшла таку монету – звичайні старі три копійки з роком мого народження. Вона в мене багато років. Бували моменти, коли я її губила – тоді в мене був такий переляк, просто жах. Мені здавалося, якщо я її не знайду, то все пропало. Що не буде в мене якогось захисного амулета. Я її ношу в гаманці, разом з іншими монетами. Гаманці, звісно, міняються, й вона переходить жити до іншого. Отака історія.

І мушу сказати, фінансове становище в мене у всьому житті таки дуже незлецьке, – погодилася мама й почала наново підігрівати суп.

"Фінансове становище незлецьке, а я лишився без нового наплічника", – подумав собі Олесь.

У неділю Олесь пішов із дідом на Привоз. Як хтось не знає, то Привоз – це найголовніший одеський ринок. Як кажуть одесити, там можна купити все, хіба що крім атомної бомби. З кимось із батьків Олесь хтозна чи й пішов би з власної волі, та з дідом то зовсім інша справа.

З дідом воно цікавіше.

– Я тобі заздрю, – сказав Костянтин Іванович.

– Чого б це?

– Ти живеш у чудовому місті, – сказав дід, наче то була саме його заслуга. Хоча, напевне, трохи правди в цім усе ж було.

– Угу, – сказав Олесь, наминаючи куплене дідом морозиво.

– Що "угу"? Тут таємниці та загадки на кожному кроці, – метушився дід.

– Ага, – сказав Олесь, тихенько посміхаючись.

– То "угу", то "ага" – не втямиш тебе. От хочеш, зараз я підійду до будь-якої перекупки, й виявиться, що в неї є таємниця чи й дві?

"Може, й три, та на дідька вона стане ділитися з тобою ними, діду", – подумав Олесь і мовчки показав на бабцю, що торгувала огірками.

Дід бадьорим кроком підійшов до бабці, озираючи її чіпким поглядом на предмет пошуку таємниці. Вочевидь збентежена бабця зіщулилася під його поглядом, наче пацієнт від холодних рук хірурга.

Але таємничого в бабці не було й на гріш. Дід і далі вдивлявся, мов Миклухо-Маклай у татуювання папуаса. До того, хто такий Миклухо-Маклай і за що його любили папуаси, ми ще в цій повісті повернемося. А нерви у бабці почали здавати.

"Їй-бо, неповна розуму", – подумала вона про Костянтина Івановича, та вголос жалібно поспитала:

– Може, огірочків купите?

– Так-так-так, – сказав з інтонацією вчителя математики Олесь, дивлячись на діда. Та інтонація мала наголосити на цілковитій нікчемності тих, хто не розв'язав удома задачу.