Розкажи все - Страница 34

За кадром голос міс Кеті каже: «Всім, чим я стала, насправді всім, чого я досягла, я завдячую нікому іншому, як Гейзі Куґан...»

Поки потворна жінка старішає, ми бачимо, як її гарненька колега сміється в оточенні репортерів, а вони сують їй в обличчя мікрофони, а фотографи натискають на затвори своїх фотоапаратів. Потворна жінка завжди стоїть за межами кола від прожектора, за кулісами, поза камерою —- в тіні, і тримає шубу гарненької жінки.

Усе ще читаючи з рукопису «Діаманта», голос міс Кеті каже: «Ми поділяли випробування й сльози. Ми поділяли страхи й найбільші радощі. Ми жили разом, несли один тягар і допомагали одна одній залишатися молодою...»

У монтажі захоплена юрба, до якої входять Калвін Кулідж[236], Джозеф Пулітцер[237], Джоан Блонделл, Курт Кройґер, Рудольф Валентино[238] та Ф. Скотт Фітцджеральд, дивиться, як потворна жінка ставить іменинний пиріг перед красунею. На цьому кадрі ми перемикаємо на інший, де потворна дарує ще один пиріг, вочевидь, роком пізніше. У третьому кадрі дарується третій пиріг, а Ліліан Гіш, Джон Форд[239] і Кларк Ґейбл аплодують і співають. З кожним наступним пирогом потворна жінка виглядає трохи старшою. Красуня — ні. У кожен пиріг устромлено двадцять п’ять палаючих свічок.

Читання триває: «Її не можна назвати секретаркою чи вчителем майстерності, але Гейзі Куґан заслуговує поваги за всі мої найкращі виступи. Вона не була духовним наставником, ані свамі, але найкращим, найсправжнішим радником, якого тільки може мати людина». Підвищивши голос, моя міс Кеті каже: «Якщо нащадки знайдуть якусь цінність у моїх фільмах, людство матиме також визнати, що воно зобов’язане відчувати повагу й вдячність Гейзі Куґан — найкращому, найталановитішому другові, якого простий актор тільки й може сподіватися мати».

Прочитавши останнє речення, красуня робить глибокий вдих — вона оточена осяйними, чуйними обличчями знаменитостей, кожна з яких купається у світлі, яке миготить на іменинному пирогу. Зробивши крок уперед, вона нахиляється й задуває іменинні свічки, і святкова сцена занурюється в повну й абсолютну темряву. Тиха, чиста порожнеча. І в цій темряві голос міс Кеті промовляє: «Кінець».

Роботу всього мого життя завершено.

В останній раз ми відкриваємо склеп під собором, куди входить одинока жінка під вуаллю й несе ще одну металеву урну. Вона ставить урну поряд із урнами Теренса Террі, Олівера Реда Дрейка, есквайра, і Лавербоя, а потім підіймає чорну вуаль і показує нам своє обличчя.

Ця жінка, одягнена як вдова, — я сама, Гейзі Куґан. Без супроводу Міс Кеті була моєю. Я створювала її — знову і знову, увесь час. І я врятувала її.

Запаливши свічку, я відкорковую пляшку шампанського — з однієї дволітрової пляшки ще йде піна, вона біжить на підлогу і тому здається такою живою в компанії стількох померлих солдат. У запилений бокал, молочно-білий від павутиння, я наливаю пінистий напій.

Таке кохання. Саме це і є коханням. Я врятувала її — ту, ким вона була в минулому, і ту, якою вона увійде в майбутнє. Кетрін Кентон ніколи не стане божевільною старою, нагляд за якою доручено благодійному відділенню лікарні при мед-університеті. Жодна жовта газета, жоден журнал, присвячений кіно, ніколи не отримає сміховинні старі фотографії, на кшталт тих, які принизили Джоан Кроуфорд і Бетт Девіс. Вона ніколи не пірне в маячню і божевілля Вів’єн Лі, чи Джин Тірні, чи Рити Хейворт, чи Френсіс Фармер. У її випадку буде сповнений співчуття кінець, а не повільне знебарвлення під дією наркотиків, не хаотичне кидання Джуді Ґарланд в обійми молодших за неї чоловіків, яке закінчилось смертним часом верхи на орендованому унітазі.

Її смерть не буде повільною та болісною, ані сумним згасанням. Ні — легенда Кетрін Кентон вимагала епічного, романтичного, грандіозного фіналу. Чогось повного слави й пафосу. Тепер її ніколи не забудуть. І це дала їй я.

Ефектний вихід зі сцени — після відповідного третього акту.

Я підіймаю бокал і кажу: «Gesundheit». Я п’ю і наливаю собі ще.

Будь ласка, дозвольте мені зняти всі сумніви в тому, що Вебстер Карлтон Вестворд III кохав її. Це стало очевидним у той самий момент, коли їхні очі зустрілися на тій званій вечері, давним-давно. Він не написав і жодного слова «Рабині кохання», незважаючи на всі ті чернетки, що знайшли в його валізах. Ні — всі ці розділи були справою моїх рук, це я друкувала їх та клала йому під сорочки, де, як я знала, міс Кеті неодмінно їх знайде. Для жінки, яка розривається між коханням і страхом, це було тільки питання часу — коли вона відправить запечатаний примірник своєму адвокату чи агенту, через що пізніше в усьому звинуватять Вебстера.

Вибачте, що хвастаюсь, але моя таємна змова була ідеальною.

Тут з’являється кадр із несподіваною сценою, яку знайшла поліція. Міс Кеті, застрелена в голову з револьвера, який усе ще стискає рука Вебстера. Усе б виглядало так, наче ці двоє повбивали одне одного. Усюди розкидані свічки й квіти з її будуара. Результат невдалої спроби пограбування. Поряд із нею лежить тіло пана Яскраві Карі Очі, на якому чорна лижна маска — його застрелено зі старого револьвера міс Кеті — того іржавого револьвера, який вона винесла зі склепу. У руці він тримає наволочку, з якої висипалися поцуплені нагороди — позолочені чи посріблені статуетки. Символічні ключі до міст Середнього заходу. Почесні дипломи коледжів, які їй дали за те, що вона нічого не вивчила.

Якщо це той самий випадок, коли кохання переживає смерть, то можна вважати, що це щасливий кінець. Хлопець зустрічає дівчину. Хлопець отримує дівчину. Довго й щасливо — чи ні.

У стилі Девіда О. Селзніка, так само кострубато, як останній кадр у його «Грозовому перевалі», ми можемо вставити тут швидку ретроспекцію. Просто нашвидкуруч показати, як я застрелюю обох закоханих пташок в їхній спальні, потім готую сцену, щоб викликати підозру пограбування, яке описане в «Рабині кохання». Несподіваний кінець: що роль моя — не стільки роль найкращої подруги чи покоївки, скільки головного лиходія. Гейзі Куґан зіграла роль убивці. Можливо, в ту останню мить фіалкові очі міс Кеті зауважать цілковите розуміння того, що весь час її просто дурили.

Ми повільно повертаємося до кадру із склепом Кентон... Поставивши люстерко на його звичайне місце, саме так, як і завжди, я стаю на позначку X, зроблену помадою на кам’яній підлозі, і накладаю власне обличчя на справжнє обличчя моєї міс Кеті. Ціле життя її шрамів і зморшок, кожне спотворення й дефект, які в неї коли-небудь були, — з цього моменту це все моя власна ноша. Саме дзеркало звисає під тягарем зібрання такої кількості вишкрябаних знущань. Кожної з вад і таємниць міс Кеті.

Шуба, яка зараз на мені, — це її шуба. Моя чорна вуаль — її вуаль. Я засовую руку в кишеню й дістаю звідти діамантову обручку від Гаррі Вінстона. Цілую обручку там, де вона торкається моєї долоні, і дмухаю на неї так, наче передаю повітряний поцілунок, а потім кидаю її через склеп, і вона падає, а діамант розбиває відображення з вадами. Те, що було справжньою історією життя, розлітається на численні блискучі, яскраві осколки. Той єдиний, ідеальний образ вибухнув і перетворився на таку велику кількість суперечливих перспектив. Сам безцінний діамант загубився в цій купі такої кількості нічого не вартих, сліпосяйних осколків скла.

Кетрін Кентон буде жити завжди, бо вона збережеться в пам’яті шанувальників, така ж постійна та вічна, як легенди срібного екрана Ерл Оксфорд та Хаус Пітерс. Безсмертна, як Тріксі Фріґанза. Її обличчя буде таким же знайомим майбутнім поколінням, як світле, повернуте обличчя Таллі Маршалла. Міс Кеті і далі будуть обожнювати, так само, як глядачі будуть аплодувати й довічно обожнювати Роя д’Арсі, Брукса Бенедикта чи Юлалію Дженсен[240].