Ранок дня не визначаe - Страница 61

Він дуже задоволений своїм відкриттям. На його місці я теж був би задоволений.

— Отже, — починає Добс, покінчивши з документами, — не будемо повторюватись. Я вас постріляю і викину десь тут обох, мов собак, а вже місцева поліція хай потім встановлює, хто ви такі й хто вас убив.

Він міряє нас суворим поглядом, чекаючи, який ефект справлять його слова. Ефекту ніякого.

— Звичайно, є ще й другий варіант, — ніби знехотя каже невиразний тип. — Відповісте мені на кілька запитань і підете собі. Хай потім керівництво вирішує вашу долю. Звісно, це стосується вас, містере Сеймур. Другий ніколи не піде, ми його відвеземо куди слід.

Знов ніякого ефекту.

— Відверто кажучи, — виголошує після короткої паузи Добс, — особисто я вибрав би перший варіант. Продірявив би черепи просто так, для власної втіхи, а потім навіть витратив би одну-дві години й добре заховав ваші трупи. Не певен, що їх зовсім ніколи не знайдуть, але це станеться не так скоро. Тільки ж я службова особа й виконую завдання. Тому змушений повідомити вас і про другий варіант.

— Хоч ви й без освіти, але багато базікаєте, — зауважує Уїльям. — Що вам, власне, треба від нас?

— Ви ніби й професор, а міркуєте погано, — зневажливо відповідає Добс. — Мені треба, щоб ви дали точні відповіді на п'ять-шість запитань.

— То ставте ці запитання, замість молоти дурниці.

— Саме це я й хотів почути від вас, — з гідністю киває невиразний тип, залишаючи поза увагою образливу частину репліки. — Сідай отут, Біллі, і не спускай пістолета з того австро-бельгійця. З професором я сам упораюсь.

Западає недовга пауза, мабуть, потрібна Добсові, щоб у думці сформулювати запитання. Можливо, він не розраховував, що Уїльям так швидко відступить. Можливо, ще сумнівається в його готовності відповідати, бо через якийсь час зауважує:

— Тільки домовимось одразу: ми звільняємо вас, а не цього австро-бельгійця.

Сеймур не заперечує й терпляче чекає запитань. Не виключено, що він вирішив пожертвувати мною. Та що б він не вирішив, зараз від цього нічого не залежить.

Фургон рівномірно погойдується, нас майже не трясе. Певно, шофер веде машину за рецептом Мод: їде в своєму ряду й не намагається обганяти. Взагалі подорож навіть приємна, якщо не зважати на задушливе повітря.

— Хочу, щоб ви передусім сказали, що вас зв'язує з оцим типом, який сидить поруч з вами, — оголошує Добс, вирішивши, очевидно, розпочати з найлегшого запитання.

— Чи працює тут магнітофон? — цікавиться Сеймур.

— Це вас не стосується.

— Я хочу, щоб мої відповіді були зафіксовані на випадок, коли потім вам раптом спаде на думку переінакшувати їх, — пояснює Уїльям.

— Вони будуть зафіксовані, не хвилюйтесь.

— Відповідаю: з гером Шульцом я познайомився кілька годин тому.

— Шульц чи Каре?

— Я його знаю як Шульца.

— І де ж ви так несподівано познайомились?

— Його мені відрекомендувала моя знайома. Попросила підвезти до Страсбурга, бо його автомобіль зіпсувався.

— А ви їхали у Страсбург…

— Атож.

— І хто ж та ваша знайома? Ім'я, адреса й таке інше?

— Міс Модесті Мілтон.

На похмурому обличчі Добса з'являється вираз зацікавленості. «Отже, Сеймур виказує й Мод», — кажу я собі.

— А! Міс Мілтон! Он як!

Уїльям киває.

— В яких стосунках були міс Мілтон і містер Каре?

— Цього я не можу знати.

— Ясно, — підсумовує Добс. — Мабуть, ви нічого не знаєте. Диплом про вищу освіту, професорське звання, а знати — нічого не знає! — Він дивиться на Сеймура й співчутливо хитає головою. — Так ми ні до чого не домовимося, містере. Я припускаю, що ви соромитесь, припускаю, що боїтесь виказати щось, чого ми не знаємо. Тому я допоможу вам, хоч це й суперечить службовим правилам. Скажу вам у загальних рисах, що нам уже відомо. Вам залишиться найлегше: підтвердити факти. Гаразд?

— Справа ваша, — знизує плечима Уїльям. — Розмову почали ви, а не я.

— Отже, так звана угода між вашим Каре і Райєном була попередньо розроблена. її обмізкували ви, містере, у співдружності з оцим самим Каре й Томасом. Про Томаса все добре знають там, де треба. Його досьє дуже красномовне. Що ж до вашого Каре, то в нас є всі підстави вважати, що йдеться про комуністичного агента, і це дуже швидко буде доведено. — Він робить велику паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова. — Отже, ми дійшли до суті справи, містере: ви організували цю комбінацію з єдиною метою — скомпрометувати Райєна, підіславши до нього комуністичного агента. Той продасть зброю якомусь комуністичному режиму, що, звичайно, не залишиться в таємниці, і ні в чому не винуватий Райєн опиниться в скрутному становищі…

— Навіть не припускав, що у Райєна є друзі, — бурмоче, ніби сам до себе, Уїльям.

— Ви забули про його батька, — відповідає Добс. І, схаменувшись, вигукує: — Отже, ви знаєте, що знайомі з Райєном!

— Ще б пак! Ми разом навчалися в університеті.

— Знову ви про ваші університети! — презирливо бурчить невиразний тип.

— А хто вбив Томаса? — запитує Сеймур.

— Звичайно ж, ви. Щоб знищити не дуже надійного співучасника. Взагалі ви дієте досить рішуче як для людини з вищою освітою. Але в кінці виказали себе. Виказали себе замахом на Мура.

— Навіть не чув про таке!

— Облиште. Якщо ви працювали з Томасом, то не могли не знати, що Мур був його правою рукою. Після того, як Томас помер, у Мура не лишилося захисника, і коли ми притиснули його, він сам усе розповів. Тоді ми зрозуміли, що у грі бере участь іще одна особа. Та ближче до справи. Ви чули факти. Підтвердіть їх, і ми висадимо вас на найближчій бензозаправній станції.

— Я не знав, що ви назбирали стільки фактів, — визнає Уїльям.

— Ви, цивільні, коли б не задирали так високо носа, могли б багато чого навчитися у нас, військових, — посміхається Добс.

— Справді, не знав… — бурмоче Сеймур.

Він сидить на лаві, понуривши голову, аж раптом в якусь частку секунди його тіло виструнчується і, відштовхнувшись ногами від підлоги, в несподіваному стрибку летить на Добса.

Руку з револьвером відкинуто вбік. Лунає негучний постріл — немовби відкоркували пляшку шампанського.

Біллі машинально наставляє пістолет на Сеймура. Дуже зручний момент схопити його за руку, і я так різко згинаю її, що пістолет падає на підлогу.

— Потримайте його секунду, Майкле, — озивається Уїльям.

Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.

— Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, — каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.

Магнітофонів виявляється аж три — вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію з нашого боку, але чого ж тут було боятися! Двоє з пістолетами проти беззахисного професора. Це породило самовпевненість. А коли ти занадто самовпевнений…

— Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, — встановлює американець, забираючи касети.

— Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.

— Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, — відповідає Сеймур. — Готуйтесь до приземлення!

Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.

Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!

— Мерщій! Стрибайте! — кричить Уїльям і зникає в темряві.

Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.