Ранок дня не визначаe - Страница 44

Мене знову відвідує той давній кошмар молодості. Незважаючи на те, що я вже прокинувся, ніяк не можу остаточно звільнитися від нього і якийсь час безтямно вдивляюсь у темряву, де зринають бляклі видіння.

Навіть не уявляю, скільки я проспав, це мене не дуже цікавить. У всякому разі, чи то від сну, чи від нічної прохолоди, голова болить уже менше, свіжий нічний вітер проникає у трохи прочинені віконниці. Підводжуся, щоб відчинити їх ширше. Адже вдень Сеймур тримає вікна щільно зачиненими. На фіолетово-чорному нічному небі невиразно. вимальовуються темні силуети дерев. Небо захмарене, без зірок.

Здається, з віком зміцнюються й кошмари. Це не на краще. Той, колишній кошмар з кам'янистим горбом, завжди підказував мені — треба щось зробити. А вже наступний, з темною кімнатою без дверей, немовби навіював думку про те, що зробити нічого не можна. Перший — то небезпека великого ризику. А другий — цілковита безвихідь. Що можна зробити в пастці, окрім як сидіти й чекати свого кінця.

І от мене знову переслідує той давній сон. Певно, тому, що другий сон уже заяложений. Певно, тому, що Сеймур перестав уявлятися мені кошмаром. Перетворився на сіре повсякдення. Можливо, тягар, але вже не кошмар.

Досить-таки ідіотська історія — і водночас така звичайна для мене. Час, коли ми з ворогом перестрілювалися в чагарниках і лісах, вже давно минув. Згодом довелося звикати не перестрілюватися, а ручкатися з противником, жартувати, укладати торговельні угоди, запрошувати на вечерю й розмовляти про погоду. Якщо прикинути, то, мабуть, вийде, що я провів більше часу серед ворогів, ніж зі своїми.

Нічний вітер овіває мені обличчя, темне віття дерев таємничо погойдується. Плин темно-фіолетових хмар наче підказує мені напрямок. Чого ти чекаєш? Стрибок у вікно — і ти на воді! До шосе, певно, не більше кілометра. А машини там ідуть цілодобово. Якось дістанешся до Штутгарта, до Саарбрюккена чи ще кудись — аби далі від цієї діри.

А що Сеймур? Він спить. Спить чи не спить, та ти для нього не вартий і мідної копійки. Тобі надано повний простір для дії. Повний простір — над цим слід подумати. Американець покладається на твій тверезий глузд.

Відходжу од вікна й знову простягаюсь на дивані. Старі пружини жалібно риплять, тхне пліснявою й пилюкою. Це приміщення, мабуть, не прибирали цілу вічність. Вистрибнути в темряву — нема нічого легшого. А потім? Стрибок у морок, стрибок наосліп, і в такому віці! Навіщо стрибати в пазурі противника? Хай сам спробує розшукати тебе. Адже за це йому платять.

З такими думками я й заснув, і сон цього разу наснився вже спокійний. Немовби йдемо ми з Мод людною вулицею, жінка запевняє мене, що ресторан зовсім близько, і він, мабуть, таки справді близько, бо ми вже в ресторані, досить шикарному, судячи з величезної кількості висячих ламп; кельнер у білому смокінгу люб'язно підходить до нас і пояснює, що ресторан, хоч і відчинений, вже не працює, бо пізно, а Мод мені каже — не хвилюйтесь, поблизу є ще один такий заклад; і ось ми знову йдемо, поки я усвідомлюю, що це зовсім не вулиця, а якийсь безлюдний сільський путівець. Слухайте, люба, кажу я дамі, куди ви мене, до біса, ведете цими полями — я голодний, розумієте чи ні? Але дама вже десь зникла, тепер доводиться замість ресторану шукати її, аж поки я, на щастя, помічаю на повороті один з таких пересувних кіосків, де продають теплі сосиски. Це наштовхує мене на думку, що кілька сосисок вгамують мій голод. Я прямую до рундука, але продавець починає мені пояснювати, що це були сосиски для собак, а зараз у нього немає й таких, є тільки кока-кола, і я скаженію, що все кудись зникає. Та ось ми вже сидимо за столом на квартирі у Мод, і вона частує мене одним із своїх велетенських сандвічів, та тільки я взяв його, як Сеймур вихоплює його й жбурляє за вікно — мовляв, Мод тримала шинку в руках, а всі її балачки про рукавички — суцільна вигадка. Така безцеремонність не на жарт розлючує мене, і еон знову заплутується, щоб потім носити мене по пивних, ресторанах і буфетах… Взагалі це страшенно довгий сон, і — хочете вірте, хочете ні — я так і не знайшов чогось поїсти — ніде нічого немає!

Наступного ранку я виходжу в кухню сполоснути обличчя й бачу там Сеймура, який порається біля електричної плитки.

— Не працювала, — каже він. — Але тепер усе гаразд.

— Ну то й що, як гаразд? Може, ви знайшли й дюжину свіжих яєць?

— Вам цієї ночі снилися яйця? — підводить на мене очі американець. — Мені снилися біфштекси. — Поставивши на плитку алюмінієву каструлю, він додає: — Яєць я не знайшов, але виявив пачку кави. Мабуть, це кава, судячи з кольору. Бо запаху — ніякого.

— Ніколи не думав, що ви можете варити каву й навіть лагодити електричні плитки, — зауважую я згодом, коли ми сидимо перед фаянсовими чашками з темною гарячою рідиною.

— Я можу робити мільйон справ. Здається, я вже казав вам, що замолоду пройшов усі етапи злиднів.

— І дуже тішитеся, що вирвалися з них.

— Людина ніколи не може вирватися із злиднів, Майкле. Вона може тільки змінити одні злидні на інші, — хитає головою американець.

Він виймає з рота сигарету, відпиває з чашки й констатує:

— Ця бурда зберегла з усіх своїх натуральних якостей лише гіркоту. Але й це краще, ніж зовсім нічого.

Сеймур кидає на підлогу недокурену сигарету, запалює другу й знову сьорбає напій.

— Цього ранку, здається, у вас трохи пригнічений настрій, — зауважує він. — Чим ви стурбовані?

— Учора в такий самий час я мав змогу замовити в ресторані при готелі смачний сніданок, але не скористався цим.

— Уявіть собі, що зі мною сталося те саме. Щиро кажучи, мені ніколи не хочеться їсти. Певно, це через тютюн.

— Не вірю, щоб вам і зараз не хотілося.

— Зараз навпаки.

Він невесело посміхається й додає:

— Тим і гарні незвичні ситуації, що вони несуть нам незвичні переживання.

— Я не шукаю таких переживань, Уїльяме. Я мав їх цілком досить.

— На жаль, нічого іншого я не можу вам запропонувати.

— Ви певні, що тут нічого не знайдеться їстівного?

— Я все обнишпорив. Два ящики віскі, щойно розпакована кава та ще вода в крані, — оце і всі наші харчові продукти.

— Могли б запастися бодай кількома ящиками мигдалю для віскі.

— Вілла — не моя, Майкле. І не згадуйте про мигдаль і таке інше, щоб не ковтати нам слинку.

Він має рацію. Я знаю це з власного досвіду, бо з позавчорашнього вечора нічого не їв. Тому в уяві моїй постають недавні обіди й вечері, всі ті смачні страви, яких я ледве торкався.

— Сподіваюсь усе-таки, що Мод повернеться раніше, ніж ми попухнемо з голоду, — кажу я.

— Сподівайтесь, — підбадьорює мене Сеймур. — Це сприяє кровообігу.

— Але ви не переконаєте мене, що сидите тут без будь-якого зв'язку з довколишнім світом…

— Авжеж, ні. В нашій роботі зв'язок завжди потрібний. Та що зробиш, коли тобі не відповідають…

Я намірююсь запитати щось іще, коли з галявини перед віллою долинає гуркіт мотора. Різкий гуркіт, не схожий на легеньке вуркотання «мерседеса».

— Якщо хтось спробує ввійти, вам доведеться зникнути, звичайно, крізь вікно, — швидко кидає Сеймур, підводячись і прямуючи до дверей.

Іду слідом за ним і припадаю очима до щілини між стулками дверей першої кімнати. На галявині зупинився військовий джип з чотирма американцями в уніформі й білих касках. Військова поліція. Двоє з них прямують сюди, недбало тримаючи в руках автомати. Сеймур виходить назустріч гостям. Обмін репліками, яких мені не чутно. Пред'явлення документів, яких я не можу побачити. Документ, здається, викликає повагу до Сеймура, бо суворі поліцейські стають привітливіші. Ще кілька реплік, потім гості козиряють і повертаються у джип.

— Шукають якогось бельгійця, — пояснює мені американець, коли гуркіт мотора затих удалині.

— Шукали мене, а знайшли вас, — уточнюю я в свою чергу. — Не дуже хвилюєтесь, що вас застукали?

— Чому ви вважаєте, що мене застукали? — зводить брови Сеймур. — Невже тільки ви можете мати два паспорти?