Ранок дня не визначаe - Страница 38

Тим часом з Нового Світу прибували все нові підрозділи, покликані захищати свободу Старого Світу, якій ніхто не загрожував. Якщо й існувала загроза, то вона йшла саме від отих заокеанських молодиків. Може, вони й непогані хлопці, коли тверезі. Тільки ж ці хлопці виходили з казарм не для того, щоб сидіти тверезими, а якраз навпаки. І починалися бійки, трощення вітрин, гонитва на автомобілях з недозволеною швидкістю, жертвами чого ставали випадкові перехожі. Звичайно, все це дрібниці, але місцеві жителі чомусь обурювалися й досить яскраво висловлювали своє невдоволення гаслами на стінах будинків: «Янкі, забирайтеся геть!»

За перспективи зростання американської присутності її Європі таке становище змусило заокеанські штаби шукати якогось розв'язання питання. З фінансового боку гра в «радянську загрозу» справді приносила прибутки, але з політичного — завдала збитків, бо посилювалися антиамериканські настрої. Отже, треба було зберегти фінансові прибутки, запобігши політичним збиткам. Це завдання було вирішено з геніальним розмахом. Європейському гаслу «Янкі, забирайтеся геть!» заокеанські генерали протипоставили наказ: «Ласкаво просимо вас, американські солдати!» Треба тільки уточнити, що «ласкаво просимо» означало не запрошення до «вільної Європи» — їх там і без того вистачало, — а наказ сховатися в казарми.

Таким чином, від певного часу в цих краях бешкетники, за незначним винятком, сидять у комфортабельних таборах, або, якщо хочете, затишних селищах серед безлюдних мальовничих лісів. Там обладнані дансинги й кінотеатри, завивають магнітофони, річками тече віскі, відбуваються невимушені дружні мордобої. І все це, так би мовити, в домашньому середовищі, далеко від недоброзичливих поглядів тубільців.

Звичай розв'язувати всі питання в домашньому середовищі, мабуть, уже перетворився на рефлекс, бо Томас цього разу запросив мене на розмову до себе додому. Як людина цивільна, Томас не зобов'язаний ховатися в лісових хащах, тож він зняв цю кокетливу віллу, де можна приймати відвідувачів, не примушуючи їх знічуватися під суворими поглядами вартових.

Сандра зустрічає нас і супроводить до будинку, але тільки для того, щоб проминути його й вийти на галявину по той бік вілли. Схил тут досить крутий, та гостей все-таки приймати можна — тут збудовано кам'яні сходи й тераси. На одній з таких терас, у затінку величезного оранжевого парасоля, гості, які прийшли раніше, уже створили компанію для гри в бридж. Серед них дві незнайомі мені дами і двоє чоловіків — один з них помічник Томаса, другий — Добс — очевидно, помічник Сандри в деяких делікатних питаннях.:

— А ось вам і склад другої партії, — констатує господар, мимохідь кивнувши нам.

— Боюсь, що Мод і досі не відрізнить валета від туза, — заявляю я — відповідно до одержаних інструкцій.

— В такому разі не можу вам запропонувати ніякої іншої спортивної гри, окрім як випити, — добродушно каже Томас.

— Я чув, що ви колекціонуєте старовинні пістолети, — кидаю я, знову ж таки згідно з вказівками Мод.

— Старовинні пістолети? — вигукує господар. — У мене не так багато вільного часу, шановний, щоб збирати колекції. А цю я придбав готовою на аукціоні. Але вона варта тих грошей. Якщо ви цікавитеся старовиною…

Сценка, покликана вмотивувати нашу тимчасову відсутність, досить елементарна й, мабуть, зайва, бо картярі під парасолем не звертають на нас ніякої уваги.

Томас веде мене до свого кабінету, на другий поверх. Вбудовані в стінку довгі полиці бібліотеки захаращені скриньками із шкіри й полірованого дерева, в яких, напевно, зберігається цінна зброя. Однак господар зовсім не збирається демонструвати свою колекцію, він опускається в крісло біля столика під вікном і недбало киває мені на протилежне крісло. Потім закурює сигарету й каже:

— Слухаю вас.

— Гадаю, міс Дейвіс поінформувала вас про нашу розмову…

— Так, вона сказала мені, що ви наговорили їй бозна-яких дурниць, — киває Томас. І, щоб трохи пом'якшити цю фразу, додає: — Я вас не звинувачую. Ви переказали те, що чули.

— Я також не збираюся вас ні в чому звинувачувати, так само не збираюся перевіряти — йдеться про дурниці чи про серйозні речі. Єдине, що мене цікавить, — це угода.

— Атож.

— Це означає, що угоду треба укласти не з вами, а з вашим шефом.

Господар розводить руками, показуючи, що не заперечує:

— То й укладайте.

— Але тут буде потрібна ваша допомога. У вас дуже недовірливий шеф, містере Томас.

— Отже, ви знову звертаєтесь до Томаса. А на якого біса Томасу вам допомагати?

— Щоб запобігти катастрофі.

— Хіба я зазнав катастрофи? — кліпає очима господар.

— Я вже казав, що ваш шеф дуже недовірлива людина. Ця недовірливість зараз найбільше спрямована проти вас.

— Слухаючи вас, можна скласти враження, що ви кожного ранку п'єте віскі з моїм шефом, якого навіть не знаєте.

— Особисто не знаю. Зате я добре знайомий з одним паном, який справді досить часто п'є віскі з вашим шефом.

— Коли ви хочете, щоб наша розмова не перетворилася на пусту балаканину, висловлюйтеся конкретніше: прізвище, професія і таке інше.

Мабуть, не годилося б уплутувати в цю справу Франка, ти я дію згідно з директивою.

— Тепер усе зрозуміло, — каже господар, вислухавши мою інформацію. — Ви поєднали довільні гіпотези вашого Франка з умисними вигадками Ерліха, й перед вами виникла картина катастрофи.

Він замовкає, кліпає оком, наче туди влетіла порошинка, потім спокійно мовить:

— Катастрофи не передбачається.

— Катастрофа неминуча, — наполягаю я так само спокійно. — Якщо ви вчасно не зробите всього необхідного, аби запобігти їй. Райєн має певну думку про вас і конкретний план, як, вас усунути. Йому потрібний не компаньйон, а покірливий слуга.

— Е, я справді не здобув кваліфікації слуги, — визнає господар. — Якщо в цьому моя провина…

Він кидає швидкий погляд крізь напівпрозору занавіску, перевіряючи, чи все спокійно надворі, й запитує:

— А оту нігерійську легенду ви звідки викопали?

— Її викопав Райєн. Можливо, це й справді легенда, але Райєн досить детально вивчав вас, щоб знати, з ким йому доведеться тут працювати.

— Він вивчав наклепи. Гадаю, вам відомо, що особисте досьє здебільшого складається з наклепів.

Я не піп, тому не збираюся підбивати господаря до сповіді. Терпляче відповідаю на запитання, які він мені підкидає, аби перевірити, наскільки я поінформований. Нарешті ми повертаємося до головного.

— Отже, ви хочете укласти угоду особисто з Райєном?

— Іншого шляху я не бачу.

— А що матиму я, крім вашої щирої вдячності?

— Я віддам вам копію фактури. Якщо ви покладете собі в кишеню фактуру, значить, у вас в кишені буде й Райєн.

— Це ви так думаєте, — скептично каже Томас. — Така фактура, шановний, не варта й цента.

— Чому?

— Досі ви мені втовкмачували, що шеф — недовірлива людина, і раптом виходить, що ця недовірлива людина ладна самовикритися просто заради того, аби зробити мені приємне.

— Ви ж розумієте, що такі гроші без документа ніхто нікому не вручить.

— Усе це я розумію. Навіть і те, що в документі буді зазначена не реально одержана сума, а офіційна, та, що призначена для пред'явлення дирекції. Ви даєте мені сто доларів, а ми записуємо п'ятдесят. Певно, ви знайомі з цією практикою.

Як я можу бути з нею незнайомий, коли торгівля — моя друга спеціальність! Але в даний момент я дію під диктовку Сеймура, а Сеймур, здається, все передбачив, бо, трохи помовчавши, господар зауважує:

— Гаразд, домовимось, що ви передасте мені фактуру. Та оскільки ця фактура, як доказ нічого не варта, до неї треба додати ще й письмове свідчення про справжню суму.

— А хіба таке свідчення матиме якусь вагу? — намагаюсь вислизнути я.

— Хай це вас не турбує.

— Однак це загрожує мені ускладненнями, яких я хочу уникнути.

Томас знову кидає погляд крізь занавіску. Цього разу, здається, щось привернуло його увагу, бо тепер в голосі його звучить роздратування: