Ранок дня не визначаe - Страница 12

Я схвально киваю на його пропозицію покуштувати й білого мозельського, і червоного бордо, щоб не мовчати, мов пень, зауважую:

— Я гадав, що тут найбільше п'ють пиво.

— Маєте на увазі мій живіт? — добродушно запитує гість, перехопивши мій погляд. — Так, пиво. Звичайно ж, пиво. Але пиво п'ють замість води. І погодьтесь, що не можна їсти білу рибу під майонезом і наливатися водою.

Першої поданої страви мені цілком досить, щоб вгамувати голод, тому поява свинячої ноги мене більше лякає, ніж тішить. Та свиняча нога виявляється цілою горою м'яса, добре підсмаженою в електричній печі. Відрізаю для годиться два-три шматочки й механічно жую їх. Потім, побачивши, що дама цілком захоплена їжею, відсовую тарілку й запалюю сигарету. Це не лишається непоміченим.

— Яке варварство, шановний гер Каре! — зауважує Френк з повним ротом. — Ця свиня пожертвувала своїм життям заради нас, людей, а ви відповідає на її самопожертву зневагою.

— У Альбера завжди поганий апетит, — намагається виправдати мене Мод, беручись за другий шматок.

— Це не годиться, — докірливо хитає головою гість, працюючи ножем і виделкою. — За відсутністю апетиту завжди криється щось зле: хвороба, турботи, нечисте сумління…

І, аби довести, що йому особисто все те невластиве, Франк кидає в рот черговий шмат м'яса, щелепи його починають енергійно працювати, після чого товстун додає вже поблажливіше:

— А може, ви просто лірична натура. Буває, чоловіки вашого віку віддають перевагу не свинячій нозі, а жіночій…

— О, Франку, — уриває його дама, — я вже колись вам казала, що ваші жарти іноді бувають досить банальними.

— Можливо, люба, — добродушно погоджується гість. — Але ми сіли тут не для того, щоб справляти враження. — І, звертаючись до мене, пояснює: — Певно, ви скоро збагнете, якщо ще не збагнули, що я людина досить елементарна. І це — не буду приховувати — одна з моїх маленьких чеснот. Хіба так уже соромно бути елементарною людиною в світі, де всі намагаються бути оригінальними, бодай істериками й психопатами? Це не стосується Мод. Вона якоюсь мірою моя учениця.

— Ваша учениця? А я й не знала, — зауважує жінка, відрізаючи собі ще шматок. І, щоб змінити тему розмови, додає: — Можливо, Альбер не має апетиту, але в нього є інші здібності. Він з першого погляду визначає фах і походження людини.

«Ваші жарти також досить банальні», — міг би сказати я, але поступаюсь словом гостю.

— Боюсь що до мене вам доведеться придивлятися значно довше, — скептично хитає головою Франк. — Ну, гаразд, дивіться, скільки хочете й робіть свої висновки.

Він виклично моргає своїми блискучими темними очицями, тоді знову переключає свою увагу на свинячу ногу.

— Мабуть, Мод переоцінила мої можливості, — зауважую я. — Але якщо йдеться про здогади, то ви — американець німецького походження й, певно, торговець.

— Я ж вам казала, що він відгадує! — задоволено всміхається дама.

— А я хіба не казав, що зі мною справа складніша? — заперечує товстун. — Щоб ваша відповідь була точнішою, треба було додати для приправи й дещо італійське.

— Не будьте таким дріб'язковим, — протестує Мод. — Альбер угадав.

— Я зовсім не дріб'язковий, — протестує в свою чергу Франк. — Для мене ця італійська приправа дуже важлива.

Так, італійська приправа. Але й спаржа теж. Упоравшись з прозою головної справи, вони переходять до лірики спаржі, а я — до чергової сигарети. Час обідньої перерви давно скінчився. Відвідувачів у закладі поменшало. Порідшала й вулична юрба. Крізь широкі вікна ресторану видно вітрини магазинів навпроти, миготливі неонові написи яких відчайдушно змагаються з сонячним світлом.

— Ви, певно, — розмірковуєте над тим, як це одну людину можуть сотворити аж троє батьків, — намагається пожвавити розмову Мод.

— Чому? — бурмочу я. — Жарти природи…

— Ніяких жартів! — обриває мене Франк. — Усе це дуже серйозно. Мій приклад, шановний, наочно ілюструє, як великі процеси світової дурості позначаються на долі звичайних людей.

— Не сумніваюсь, — погоджуюсь я, щоб заспокоїти його.

— Мати в мене була італійка, батько — німець, і моє народження пов'язано з утворенням політичної осі Рим — Берлін, смерть батька пов'язана з крахом цієї осі в боротьбі з більшовиками, а наступний шлюб моєї матері — з приходом американців.

— Добре хоч, що ваша мати не побралася з росіянином, — кидає Мод.

— Розташування фронтів виключало таку небезпеку, — зауважує Франк. — Та коли зважити, як розвиваються події, не буде нічого дивного, якщо ваша дочка або навіть ви сама вийдете заміж за китайця.

— Здається, я вже казала вам, Франк, що ці ваші жарти…

— Ніяких жартів, люба, ніяких жартів. Одного чудового дня справді може статися так, що нам доведеться вибирати між китайцями й росіянами…

Офіціантка знову принесла меню, так що замість китайців і росіян довелося вибирати — желе з персиків чи якесь мудре ананасне морозиво.

— Так, ситуація досить серйозна, — веде далі товстун, зробивши замовлення. — Що ви думаєте з цього приводу, шановний Каре?

— Мене більше хвилює фінансовий застій, — бурмочу я.

— Знайома хвороба, — киває Франк.

— Маєте на увазі застій?

— Ні, маю на увазі схильність хвилюватися з приводу того, чого не існує, — каже гість. — Немає ніякого застою. Немає ніякої кризи. Немає інфляції. Невже це так важко зрозуміти?

— Як це «немає»?

— А так: немає!

— Мої рахівничі книги свідчать про інше.

— А чому ви вважаєте, що ваші рахівничі книги — це Біблія нових часів? На цьому світі існують мільйони рахівничих книг, і дані в них зовсім різні. Взагалі фінансові угоди не скоротились, а навпаки.

— А інфляція?

— Яка інфляція? Відколи люди себе пам'ятають, вони тільки й знають, що балакати про інфляцію. Відколи існують банкноти, вони безперестанку знецінюються. І все-таки люди воліють мати банкноти. Ми з вами — теж, чи не так? Не можна, щоб зарплата зростала, а ціни лишалися ті самі. Те, що ви називаєте інфляцією, є, власне, виявом одвічного прагнення людства до самообману. Це зовсім не заважає земному обертанню, а може, навпаки, стимулює його. Небезпека, шановний Каре, в іншому…

Він замовкає, очікуючи, поки офіціантка розставить на столі дві величезні порції желе, а потім, забувши про земне обертання, зосереджує всю увагу на десерті.

— Що ж, Франку, — каже через якийсь час Мод, відсуваючи від себе порожню посудину. — Альбер боїться кризи, ви боїтесь росіян і китайців, взагалі — у кожного свої страхи.

— Ні, люба, я нічого не боюсь, — заперечує товстун. — Думаю, поки китайці заволодіють цим світом, я встигну перебратись на той світ… Римська імперія конала аж два століття. Наша агонія триватиме принаймні кілька десятиліть.

— На вас погано позначилось перебування в Європі, — констатує дама. І, звертаючись до мене, пояснює: — Френк — американець, який дістав європейське виховання.

— В її словах є частка правди, — підтверджує гість. — Матері я завдячую знанням італійської та німецької мов, а батькові — можливістю використати це знання в Європі. Минула вже ціла вічність, відколи я тут живу. Взагалі я втратив американський оптимізм, не встигши набути його. Чи знаєте ви, що у нас, за океаном, дурість називають оптимізмом?

— Якщо ви кажете…

— Так, так. Сп'янені легендами про своє славне минуле й натхнені власним невіглаством, наші патріоти й досі вірять, ніби планета належатиме їм з тої лише причини, що вони самі дуже цього бажають.

— Є й інші причини, — намагається заперечити Мод.

— Були! — поправляє її Франк. — А вже їх немає. Час атомної монополії знову ж таки проспали через власну дурість, пардон, через перебільшений оптимізм. Вирішили, що ми єдині виробляємо собі бомби, а всі інші тільки дивитимуться, загіпнотизовані нашою могутністю. Події, як відомо, розвивались інакше.

Він ще якийсь час розводиться в такому ж дусі, заохочуваний короткими репліками дами, а я, дивлячись крізь вітрину на панораму торгової вулиці, запитую себе — яка справжня мета цієї випадкової зустрічі, якщо така мета взагалі існує.