Ранок дня не визначаe - Страница 11

У нічному кварталі — все зовсім інакше, тут вирує життя. Бари й кабаре приваблюють перехожих рожевим і червоним сяйвом, вигуками портьє й великими фотознімками голих красунь, які, можливо, й не беруть участі в програмі закладу. Вулицею в обох напрямках вештаються міські гульвіси, туристи й сутенери.

Звертаємо навмання в якусь бетонну арку, увінчану цнотливо-білим неоновим написом «Ерос», і потрапляємо в справжній лабіринт глухих коридорів, під стінами яких стоять жінки в надміру коротких сукнях, хоч мода на міні вже давно минула, й надміру оголені… А з приміщень тягне холодом і вогкістю. Жінки з незворушними розмальованими обличчями курять, байдуже поглядаючи на тебе. Вони не запрошують ні словами, ні жестами, — по-перше, це заборонено, а, по-друге, якщо вони вже тут стовбичать, значить, пропонують себе. А клієнтів мало. Переважають глядачі, такі, як ми, що неквапливо минають цих жінок, закляклих під тьмяним електричним світлом, мов персонажі якоїсь безглуздої пантоміми.

— Навіщо ви привели мене сюди? — питає Мод. — Певно, не для того, щоб я допомогла вам у виборі?

— Хіба це я вас привів? Я ж лише супроводжую вас.

— Але ж ми домовились, що ініціативу ви берете в свої руки! Невже треба знову повторювати, що я тільки службова особа!

Так, уперше ініціатива опинилася в моїх руках, а я навіть не знаю, що з нею робити.

— Зайдемо куди-небудь, — пропоную я, коли ми вибираємося з лабіринту й знову опиняємось на вулиці.

— Тільки не в ці кабаре, де артистки тицяють тобі під ніс свої стегна. — Мод гидливо кривить губи.

— У мене ідея!

— Ну, кажіть, — скептично киває дама.

— Підемо в готель і ляжемо спати.

Отже, ми повертаємось до готелю, піднімаємось ліфтом на четвертий поверх і бажаємо одне одному доброї ночі. Та, перш ніж розійтися по кімнатах, Мод каже:

— Альбере, не вважайте мене нахабою, коли я попрошу вас не залишати готелю, не попередивши мене. Мушу вам сказати, що Франкфурт — досить небезпечне місто, особливо вночі.

— Не хвилюйтесь, — відповідаю я. — А якщо хочете бути зовсім спокійною, можете взяти мене до своєї кімнати.

— Краще йдіть до себе. — Її голос, голос дикторки, звучить приглушено м'яко. — Ніщо так не зміцнює людину, як спокійний сон і самотність. Знаю це з власного досвіду.

— Мені потрібен ваш паспорт, Альбере, — каже Мод наступного ранку.

— Навіщо?

— Вам треба продовжити візу.

— У мене віза закінчується аж через тиждень.

— Ви ж знаєте, що візи видаються не тут, а в Бонні, й це пов'язано з певними формальностями…

— Ви чули, що я сказав: у мене ще тиждень. А Сеймур обіцяв, що все закінчиться за кілька днів.

— Наш спільний приятель — не бог, — кидає дама, яка уникає називати ім'я свого шефа навіть на вулиці. — А я ще меншою мірою богиня. Тільки боги знають наперед, як розвиватимуться події.

З цією жінкою даремно сперечатися. Четвертий день ми з нею в цьому місті, отже, я вивчив її вже досить добре. Вона люб'язна й поступлива в усьому, крім найголовнішого — того, що стосується плану. Того плану, що в неї в голові. Того плану, про який мені й досі нічого не відомо.

Коли бракує відомостей, лишаються тільки здогади. Фразу «кілька днів», мабуть, треба було розуміти як кілька тижнів. Чи тому, що американець мене обманув, чи тому, що змінився плин, чи тому, що виникли непередбачені ускладнення. Як би там не було, нервування не допоможе. «Не знаю, чи вже казав я вам, що одна з моїх професій — очікування. Складна професій. І неприємна.

Коли доводиться чекати, а тобі не терпиться, — найкраще повторювати: все, що діється, — на краще. Припустімо, що Шмітхаген передав моє послання наступного дня, що воно з'явилося на столі у генерала ще через день, а Центр мав під рукою усе потрібне, — тоді можна розраховувати, що в четвер або п'ятницю Шмітхаген одержить іще один товстий конверт з документами і вказівками — тільки цього разу вже не для Петка Земляка, а особисто для мене.

Не раніше, як у четвер чи п'ятницю. А сьогодні вівторок. Отже, треба зачекати. Я ладен чекати до посиніння, аби тільки моїй дамі не спало на думку переїхати з Франкфурта у Дюссельдорф чи Бремен.

— А як же пересуватися без паспорта? — запитую після тривалої паузи.

— Так само, як ви пересуваєтеся тепер. Паспорт — не засіб пересування.

Тепер я пересуваюсь із швидкістю два кілометри на годину. Ми перебуваємо в районі великих магазинів і ліниво пливемо за течією в людському потоці. Обідня перерва — час, коли ковтають бутерброд або стандартну страву в якомусь стандартному ресторані Вімпі чи Макдональда, а потім шпацирують сонячним тротуаром.

Ми ж вийшли не на прогулянку, а купувати якісь косметичні препарати для Мод. Вона не підмальовується, але, певно, вживає всілякі креми й мазі для шкіри. Принаймні купує їх…

Попередні дні ми, згідно з моїми побажаннями, перебули кожний у своїй кімнаті, за винятком спільних походів у ресторан і кав'ярню. Двічі під час таких вилазок Мод зустрічалася із своїми знайомими й обмінювалася з ними кількома словами. Очевидно, випадкові зустрічі з випадковими знайомими, бо я не чув адресованої мені фрази: чи знаєте ви цю людину?

А сьогодні незадовго до обіду вона несподівано зазирнула до мене в кімнату:

— Альбере, мені треба купити крем для обличчя. Чи не будете ви такий ласкавий, щоб супроводити мене?

Ця люб'язна фраза насправді означала: ходи зі мною. Згідно з установленими Мод правилами внутрішнього розпорядку я маю супроводити її скрізь, окрім спальні.

— Навіщо вам крем? — сказав я, аби щось сказати. — У вас чудова шкіра. Якщо ви накажете мені вас поцілувати, не буде нічого дивного, коли я погоджусь.

— Якщо в жінки гарна шкіра — значить, вона старанно доглядає її, — відповіла дама, залишивши мою пропозицію поза увагою.

Отож ми в торговельному центрі, та ще й у час найбільшого пожвавлення. До того ж сонце сьогодні гріє справді по-літньому, а костюм у мене зовсім не літній, що таки дається взнаки.

— Чи не краще відкласти покупки на пізніше, а зараз заскочити кудись підобідати? — пропоную я.

— Зробимо і те й друге, — каже Мод. — Лише на п'ять хвилин забіжимо в «Карлштадт». Якраз за цим магазином є чудовий ресторанчик.

Пропозицію подано, мов чисту імпровізацію. Але в наших колах люди трохи недовірливі, і я підозрюю, що покупки — лише привід для того, щоб затягти мене саме в цей чудовий ресторанчик за «Карлштадтом». Підозра переростає в упевненість, коли за якісь чверть години після того, як ми влаштувалися, до нашого столу підходить низенький червонощокий чоловік з животом наче пивна бочка.

— О, Мод! Куди ви зникли? — радісно вигукує незнайомець.

— Ось я перед вами, Френку, — заспокоює його дама. — Сідайте, якщо не маєте іншої компанії. Це — гер Каре.

Виявляється, що у незнайомця немає іншої компанії, і він дуже-дуже радий познайомитися з гером Каре. Не наважуючись твердити, що мрією його життя було саме познайомитися і гером Каре, він усе-таки дає зрозуміти, що це майже так. Після чого, на якийсь час забувши про мене, звертається до жінки:

— Що ви будете їсти?

— Оце саме вибираємо.

— В такому разі дозвольте порекомендувати вам спеціалітет цього закладу: смажена свиняча нога. Це звучить трохи грубо, але ж…

— Усе, що смачно, для мене не може звучати грубо, — заспокоює його Мод. — Альбере, якої ви думки про свинячу ногу?

— Такої ж, як і ви: найкращої, — бурмочу я, задоволений, що складно питання розв'язалося так швидко.

А втім, не так уже й швидко. Бо незнайомець, якого дама називає то Френком, то Франком, пропонує на закуску ще якусь холодну рибу під майонезом, а також спаржу з пікантним соусом — легкий поетичний додаток до солідної прози з свинячої ноги…

Судячи з того, як розмовляє червонощокий з кельнером, він тут постійний відвідувач, тож добре знає не тільки кухню, а й винні погреби цього закладу. Та, як уже зазначалося, дама не цікавиться напоями, тому Франк знову згадує про моє існування й знаходить у моїй особі чуйного співрозмовника.