РАЙ. Центр - Страница 8

– З якого мішка? – не зрозуміла Люба.

– Гроші ж у мішку були. Мішок грошей. Уперше бачив… – Гоцик одним ковтком спорожнив пляшку пива. – Це не кінець, друзі. Поки я Мартазавру маю, матиму й усе інше. – Глянув на Макара з Любою. Плечима знизав. – Що? Мав закріпити успіх. Конкуренти не сплять.

– Гоцику, це огидно, – скривилася Люба.

– Не огидніше, ніж голодувати, – відрізав Гоцик.

Та за три тижні обов’язковий секс упереміж із політичними балачками так виснажив філолога, що він не придумав нічого кращого, ніж заявити коханці, що його політичні уподобання більше не дозволяють йому сіяти своє сім’я на ворожій території навіть за умов пристойного гонорару.

– У тебе є політичні уподобання? – здивувався Макар, коли Гоцик повернувся на Костянтинівську із червоною од ляпасу щокою і з гордістю заявив, що готовий знову позичити у Макара вовняну шапку, а у Люби шарф, щоби пошукати приробіток поза політикою.

– Мусив брехати, – потер щоку Гоцик.

– Людей без політичних уподобань не буває, – докинула Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці і за слова відповідала.

– Справді? – засмутився Гоцик. – От біда… – Запропонував: – Наша печера буде територією без політики. Без географії. І без економіки.

– Він анархіст, суб’єктивіст, екзистенціаліст і взагалі – голота! – сказала Люба Макару, спостерігаючи, як Гоцик моститься спати на килимі посеред кімнатки.

– Здається, я його люблю, – Макар їй.

– Я теж, – погодилася Люба.

– Хоч обожнюйте! – кинув їм виснажений Мартазаврою Гоцик. – Але тут політики не буде. Ця дурна політика зіпсувала мені головну природну радість, крім поїсти.

– Так виходить, що за радість треба боротися, – перебила Люба Гоцикове намагання заснути.

– А я не проти! – завівся той. – Думаєш, лише ти приїхала до Києва, щоб вирватися з країв, де сіре – не модна тенденція, а стиль життя? Ні, люди, я скніти не збираюся. Отримаю диплом, знайду грошовиту роботу, заберу маму з Португалії і розводитиму коней. А що? Я люблю коней. І теє… бруківку на Андріївському заприсяглися підрівняти. Купа справ.

– Та ви що – сліпі? Чи геть дурні?! – Макар аж почервонів од прикрощів. – Отямтеся. Нічого нам тут не світить. Я закінчу універ і поїду.

– Додому?

– З України.

– А тут хто лишиться?

– Ті, кому на Україну начхати, – Макар люто.

– А тобі не начхати? – Люба.

– Не начхати. Наша влада – одна величезна вонюча Мартазавра. Притисла нас своєю масою і дрючить з ранку до ночі без передиху. А за те, що ми не хочемо, щоб нас дрючили, дрючить із подвійною завзятістю. Я – проти. Я поїду. Які можуть бути перспективи, якщо ти стоїш раком і підставляєш зад?

– Ми не підставляємо зад! – наївно зауважила Люба, бо вивчала соціологію в Могилянці за розумними книжками. Власний досвід згадала. – Ми підкладаємо голки під їхні зади.

– Любо, Любо… – зітхнув Макар. – Дитя мрій… Думаєш, твоя колишня хазяйка після голкотерапії подобрішала? – Замовк. – Знаєш, хто проклинає тебе зараз найсильніше? Нова служниця.

Люба замислилася. Вмостилася на килимі поруч із Гоциком.

– Ну, щось же треба робити… Ми ж для чогось народилися саме на цій землі.

Макар всміхнувся. Вмостився на килимі поруч із Гоциком з іншого боку.

– Гоцик уже поборовся…

Гоцик зітхнув:

– Аби мені терпіння… І не таке старе тіло під боком. Люди, кажуть, за одну виборчу кампанію на «ферарі» заробляли.

– У якій партії? – спитала Люба.

– У будь-якій… – відповів Гоцик і накрився ковдрою з головою.

Люба всміхнулася.

– А я вірш написала.

– Про партію? – не врубався Макар.

Люба – римою:

Гоцик відкинув ковдру і нервово:

– Про що були ці вірші? Ні, мені просто цікаво! Як філологу- коневоду.

– Мені не подобаються «солов’ї», які люблять свою землю з безпечної відстані.

– Я можу з’їхати! – образився Макар. – Лишайтеся на пару, патріоти.

Не жартував. Почервонів. Підхопився з килима, заходився речі у рюкзак кидати. Гоцик зітхнув – прощавай, сон. Підвівся. Ухопив Макарів рюкзак, смикнув до себе. Подивився Макарові в очі – ти чого? Макар насупився.

Гоцик знову зітхнув:

– Дурне діло – патріотів шукати. Я вже пробував. У мене інший принцип: я українець. Тобто – воля плюс секс і гарно попоїсти. Нормальна життєва політика. – І Любі: – Чого завелася? Ми з тобою Макару диктувати не будемо. А може, я разом із ним кудись подамся… І тебе прихопимо. Га?

– Маслоу, Любо! Чи у Могилянці не вивчають теорію Маслоу?! – Тепер уже Макар завівся. – Фізіологічні потреби, безпека, соціальна приналежність… А ще що? Згідно з Маслоу, в кожної людини п’ять базових життєвих цінностей! А я тобі нагадаю – повага з боку суспільства і самореалізація. Базові! І де тут моя «база»?

– Я знаю досить багато випадків, коли люди після навчання… – вона непевно.

– Любо, я механік і то розумію, – психанув Макар. – Є система, і є винятки. Системні правила встановлює держава. Винятки – це те, що відбувається всупереч правилам. Так? І що маємо? Молодим тут нічого не світить – це система. Деякі досягають високих стандартів – це виняток. Ти пропонуєш мені усе це полюбити?

– Давайте зробимо свою державу! – запропонував Гоцик.

– Тобі – до Рози Сиґізмундівни! – смикнувся Макар.

Гоцик руками розвів – з якої це радості?

– Тобі ж бійці з автоматами знадобляться, – Макар йому. – Перестріляєте вдвох усіх, хто буде проти вашої держави. Одним патроном.

– Стиць! – розсміявся Гоцик. – Я ж не з Розою державу створюю, а з тобою і Любою, тварюко ти невдячна!

– У нас і так своя держава, – раптом тихо і проникливо сказала Люба. – Ну от чого ви такі песимісти? Скоро весна. Весною легше дихається. Весна, як любов… Навіть жирні добрішають.

Макар видихнув і відвів очі.

Навесні Люба знайшла нову роботу.

– Могилянку кинула? – спитав Гоцик.

– Та ні. Мамі обіцяла, що за хату сама платитиму. Й одежинки треба якоїсь прикупити.

– Надягай мої джинси, – запропонував Макар.

– А коли ти працюватимеш, як з ранку до ночі знай трясешся – і те не встигаєш, і се ще не вивчила?.. – Гоцик їй.

– Вночі.

– Здуріла?

– Любо, ти ж не… – перелякався Макар. – Чуєш? Зупинись. Я забираю назад усі свої слова про правила і винятки… Ти вивчишся і станеш успішним соціологом. Я це відчуваю… На рівні підсвідомості… Ти – ще той виняток! Хрест на пузі! А хочеш… – Замовк. – Хочеш… Я піду працювати. Ми з Гоциком разом підемо. – На Гоцика: – Чого мовчиш?

Той непевно мотнув головою. Люба усміхнулася:

– У нічному клубі прибиратиму. З шостої до сьомої ранку.

– Цілком вписується у правила, – сумно завважив Макар Гоцику о пів на шосту ранку, коли за Любою зачинилися двері.

– Що ти все скиглиш, мать твою… – штовхонув його Гоцик і повернувся до Макара спиною. – Дай доспати.

Уже за тиждень, коли Люба готувалася до заліку, просиділа до ранку і на роботу не встигала, підмітати нічний клуб замість неї пішов Макар. А потім – Гоцик. Ну не втрачати ж Любі роботу через ті заліки? Годинку підлогу помиєш – і рушай додому з грошима і пакетом недоїдків.

Життя на Костянтинівській уперше після Мартазаври знов стало ситнішим. Гоцик навіть став подумувати про те, аби вкотре випробувати долю на ігрових автоматах, Макар після бурхливих сексуальних оргій у гуртожитку подарував дівчатам пляшку «Мартіні», а Люба купила класні джинси.

Одного весняного ранку, коли бруньки на деревах набубнявіли, як губи після поцілунків, і розкрилися, як губи для чергового поцілунку, Люба повернулася з клубу додому, стала над килимом, на якому рядком спали Гоцик із Макаром, і розсміялася: