РАЙ. Центр - Страница 5

– Сюди стікається тільки бабло, – хмикнув Макар. На Любу глянув. – Звідки ти… дитя мрій?

– Хіба не однаково?!

– Макаре, зав’язуй з географією, бо вб’ю! – спокійно констатував Гоцик.

Макар розсміявся:

– Гоцик, Гоцик… Для тебе стараюся. Чи ти вже кинув вираховувати місця, де народжуються справжні українські патріоти?

– Є такі окремі місця? – здивувалася Люба.

– Нема… – зізнався Гоцик. – Є окремі часи, що народжують патріотів… На будь-яких територіях. Так виходить.

Біля Фролівського монастиря зупинилися – Люба зачарувалася. Усе стояла і дивилася на старовинні маківки. Перехрестилася, прошепотіла щось тихо. На хлопців глянула, усміхнулася – куди тепер?

Ясна річ – на Андріївський узвіз. Он він, ллється на Поділ від Андріївської церкви. Нормальні люди зверху вниз Андріївським спускаються, а Люба з Макаром і Гоциком наверх почимчикували.

– Тут Булгаков… Ой, які хустки! Ви малювати вмієте? А я трохи можу. Янголят з крильцями. Бруківка яка розбита… Давайте заприсягнемося тут і зараз… – Очі сяють, Макара і Гоцика за руки вхопила. – Коли станемо багатими і шанованими, зробимо щось на згадку про себе. От, приміром… Вирівняємо бруківку на Андріївському.

– Нереально. – Макар.

– Що? – не зрозумів Гоцик.

– У нашій країні нереально бути одночасно багатим і шанованим, – пояснив Макар. – Ці два поняття взаємовиключні.

– Ми будемо першими, – вирішив Гоцик.

– Та ви що?! – Люба їм. – Уже є такі. Взагалі усі багаті поділяються на розумних і жирних. Розумних поки менше, але вони є.

За тиждень на Костянтинівську з розвідкою навідалася перукарка Ліда. Зуб поклала б на холодильник, що хлопці плюнули на її нахабство і з’їхали, а їй – гроші з трьох і одна квартирантка-чепуруха.

Із такими підбадьорливими думками Ліда постукала у двері.

– Любочко! Ти вдома, дитино?!

Замість Любочки свої двері відчинила Роза Сиґізмундівна.

– І як же ви всі мені остогиділи, осточортіли і набридли! – завела. – Лідо! Коли ти вже грошей наїсися? Га? Трьох виродків – мені під старий бік! Дайте автомата! Дайте! Я їх усіх постріляю! Одним патроном!

– Що?! – перукарка розгубилася. Сильніше кулаком у двері. – Квартиранти! Ви є чи як?

Відчинив Гоцик. Посміхнувся. А голос – невблаганний.

– Лідо! У нас за два місяці наперед… – нагадав. – І ми тебе не запрошували.

Біда, біда! Перукарці од прикрощів та жахливих підозр аж дихавку забило.

– А ну пропусти! – кинулася на Гоцика. Відштовхнула. Усередину.

Ой бабусю, глянь з небес! Червоний твій килимок – на підлозі. На килимку – дівка з хлопцем у самих трусах. Ні, не у самих… Ще у футболках. Лопають піцу, книжки гортають і в ноутбук заглядають. Дзуськи! Ліда у таке нізащо не повірить. Щоб – у трусах… книжки читати!

– Здрастуйте вам, – обережно. – А що це ви…

– Заліки! – Макар.

Люба книжку відклала, шмат піци – Ліді.

– Будете?

– А що це ви… Килим на підлогу кинули. А накурили! А пляшок…

– Пиво! – Гоцик з-за Лідиної спини.

– І як же ви тут оце втрьох?.. – не втрималася. – Де спите? Разом на дивані?

– По черзі. – Гоцик.

– То й добре. Утрьох – нормально. Це якби вчотирьох…

Гоцик глянув Ліді у вічі, запропонував:

– Спробуй…

– Та ні! – знітилася перукарка. – То я так… Образно. Двом хлопцям краще, щоби дві дівчини поруч були, а не одна…

Ушилася за мить. Гоцик упав на килим поруч із Любою і Макаром, поклав голову дівчині на голі коліна і сказав:

– Любо! А ніхто ж не повірить, що ми навчилися не хотіти одне одного…

– Особисто мене чиїсь думки не турбують, – вставився Макар. – А от що робити із власними?

– Мовчіть, голото! – розсміялася.

Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.

– Голото! Вар’яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми – кращі! Це місто буде нашим! – вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали – у Люби все гаразд.

Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште…»

– Тебе пани не годують? – ковтав слину вічно голодний Гоцик.

– Щоби я після них недоїдки збирала? Переб’ються! – на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. – Не сумуйте, голото!

Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:

– Ґеніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти…

– Контакти з жирними можуть бути корисними, – захищав Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.

Люба теж спершу подумала саме про корисні контакти, коли після трьох тижнів безперервних пошуків підробітку однокурсниця Гізела крадькома тицьнула їй візитну картку аґенції з добору прислуги і просила про це нікому не говорити, бо аґенція належала Гізелиній мамі, а пишатися цим у демократичній Могилянці було справою, з одного боку, ризикованою, з іншого – клопіткою, бо відверто бідних спудеїв в академії вистачало і кожен шукав додаткову копійчину. Люба поклялася мовчати і того ж дня помчала у розкішний офіс на Печерську.

Схожа на фарфорову ляльку Гізелина мама пригостила Любу кавою, перерахувала професійні якості, без яких неможливо стати доброю прислугою, – психологія спілкування, диплом кухаря, курси з етики та естетики, спеціальні навички з догляду за розкішними одягом, килимами, антикваріатом і меблями, ще щось кінологічне, педіатричне – і запитала:

– Чим з перерахованого можете похвалитися?

– Каву варю… неперевершено! – хоробро видихнула Люба. – Усього іншого навчуся.

Лялькова голова Гізелиної мами захиталася – ні, ні, ні. Люба відсунула від себе чашку з холодною кавою і гаряче:

– Дайте мені шанс. Клянуся, якщо хазяї поскаржаться, ніколи не потурбую вас вдруге. Гізела казала… ви…

Згадка про доньку прикрістю відбилася на обличчі матері. Розгорнула діловий блокнот, хвилин десять вибирала кандидатуру потенційного роботодавця, врешті записала адресу на чистому аркуші і простягнула Любі:

– Сьогодні о четвертій. Не запізнюйся.

За чверть до четвертої Люба стояла перед суворим консьєржем розкішної багатоповерхівки у «Царському селі» на Печерську і, поки той зв’язувався з хазяями, підбадьорювала себе категорично: такі контакти точно стануть їй у пригоді. Може, роботодавці оцінять, що дівчинка з провінції з першого разу вступила до Києво-Могилянської академії. Може, їй вдасться зарекомендувати себе не тільки як підлогомийку, пилозбирачку і посудоскладачку. Може, вони оцінять її інтелектуальний рівень і захочуть…

– Одинадцятий поверх, – сказав консьєрж. – Обслуга дзвонить два рази. Не переплутай.

– Дякую! – усміхнулася азартно.

Життя радувало. Розрізнені плани, як шматки смальти, складалися в один великий оптимістичний вітраж. Вона у Києві. В академії. Навчання дається, дах над головою є, а тепер буде й робота, щоби самій за нього платити.

З радості тричі натиснула на кнопку дзвоника.

– Все зрозуміло! Ти тупа. – З порога на Любу прискіпливо дивилася огрядна жінка років п’ятдесяти з маленькими хижими оченятками.

– Ой! – розсміялася Люба. Плечима знизала. – Я згадала… Треба було два рази. Доброго дня, – додала.

– Паспорт принесеш, ідентифікаційний код, довідку від лікаря-інфекціоніста. – Жінка вже йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. – Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер’єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду…