РАЙ. Центр - Страница 13
Вовка Сердюк повернувся додому і перш за все знайшов на географічній мапі Кубу. Могамед Алі десь зовсім поруч. За півроку вчителі вже соромилися ставити Сердюку трійки за неправильно розв’язану задачу з алгебри чи невивчений вірш. Хіба можна, коли хлопець створив у школі команду КВК, вечорами чергує на вулицях, щоб молодші діти не вешталися без діла, очолив шкільну комсомольську організацію і вперше за останні роки відновив у школі тимурівський рух? А Сердюк зрозумів: вигадати й очолити можна будь-що, однаково робитимуть інші. З усіх добровільних комсомольських поневірянь йому найбільше подобалося чергування у народній дружині: тут без наслідків для себе били морди і вивертали кишені п’яницям, і хай би хоч хто спробував поскаржитися. Та скоро подібний дріб’язок уже не надихав.
На виході зі школи відмінний атестат винахідливого Сердюка розбавляли лише три четвірки, і він без проблем (лише один дзвінок з міському комсомолу) вступив на престижний економічний факультет місцевого інституту. Ледь розумів, про що товчуть на лекціях, – мізки більш серйозними речами забиті: аби не вилетіти з обойми професійних комсомольців, навчився говорити взагалі і ні про що конкретно, з ентузіазмом аплодувати партійному керівництву і завжди мати при собі план заходів. На третьому курсі Вовка Сердюк перевівся на заочне відділення заради посади інструктора обкому комсомолу.
Куба стала ближчою, і Сердюк на мить розслабився. Попереду рівною стежиною та все наверх стелилася красна доля, світ навкруги став ясним і зрозумілим: вступ до партії, квартира, машина, обком, потім до столиці і гроші, гроші, гроші… Гроші і влада. Та одного разу після травневих свят Сердюк з братами-комсомольцями так нажерся, що копита підкосилися і він заснув просто у своєму кабінеті. А коли серед ночі прокинувся од відчайдушних криків, то перелякався на смерть, ухопив у руки важкого, кілограмів на п’ять, бронзового Леніна, що без діла стовбичив на столі, і побіг у те крило обкому, звідки захриплий жіночий голос несамовито кликав на допомогу хоч когось живого.
У кабінеті першого секретаря обкому комсомолу Коноваленка двійко чоловіків без штанів по черзі ґвалтували на дивані обкомівську секретарку Соню. В одному інструктор Сердюк із жахом упізнав другого секретаря обласного комітету Комуністичної партії Федора Федоровича Перепечая. Другого Вовка не знав. Може, хтось із перевіркою з центру? А чому не на своїй території? В обкомі партії і кабінети більші, і охорона надійніша. Мову відняло, а треновані боксерські руки не втримали бронзового Ілліча. Той – грюк на підлогу. Чоловіки повернулися до Сердюка, Соня впала з дивана, поплазувала з кабінету.
Другий секретар обкому Комуністичної партії Перепечай натяг штани і наказав:
– Геть!
…Вовка Сердюк чвалав порожніми вулицями до батьківської хрущовки і з усією очевидністю розумів – це кінець. Перепечай – тварюка крута і жорстока. Й найменшої похибки не пробачає. А тут таке… Ні, якби мова йшла про будь-яку іншу дівчину з обкому комсомолу, Вовка Сердюк навіть не вагався б. Зазирнув би у кабінет і пішов собі далі: сам мало не усіх колежанок по обкому перепробував на столі серед інструкцій, планів заходів і роздрукованих лекцій з марксизму-ленінізму. Але це була Соня. Тендітна, романтична, замріяна, чорнява Соня. В очі глянеш – червоніє так відверто, наче взагалі брехати не навчена. Сердюкові би таку дружину. Точно першим буде. Розстроївся: ну тварюки ж! Невже їм підлеглих підстилок не вистачає?
– І якого… мене туди понесло?! – із розпачем.
Біля батьківської хрущовки на лавку впав, закурив.
– Володимире Гнатовичу…
Вовка на автоматі плечі розправив: ох і подобалося, що в обкомі його, безвусого, Володимиром Гнатовичем звуть. Розправив, озирнувся і знову зігнувся – чого ти прийшла, Соню?
– Зранку… до міліції йду… – Слова, мов іскри з каменя. – Врятуйте мене. Підтвердьте, що ті двоє…
Підскочив, наче хто у зад палицю загнав.
– Зачекай, зачекай… – у землю дивиться, брови звів, наче думає, як правильно вчинити. Добре, що комсомольські навички розпатякувати на будь-яку тему з розумним виглядом удосконалив до витонченої майстерності.
Видихнув. Хотів Соню за плечі обійняти. По-братськи. Зі співчуттям. Вона від нього – як чорт від ладану.
– Не підходьте!
– Та добре, добре! – Руки догори – здаюся. – Дай подумати, як тобі допомогти.
– Зранку до міліції зі мною підете? – розплакалася.
– Знаєш, Софіє… Можна виграти будь-яку битву. Навіть коли на боці ворога – орда бійців, а на твоєму – тільки одиниці. Навіть коли немає сил, аби зробити один лише крок. Навіть коли здається, що життя позаду, а попереду тільки біль і страждання.
– Володимире Гнатовичу…
– Я думаю, Софіє! Думаю… І ми… – Серце у п’яти. – …зробимо так. Зранку ти нікуди не підеш. Ти залишишся вдома і чекатимеш мого сигналу. Це повинно підтвердити, що ти у стані шоку і безпорадності. Що ти захворіла від наруги і не можеш вийти на вулицю.
– А ви?
– А я піду до міліції і напишу заяву. Про усе, що… – замовк. – Вибач. А як Перепечай і той, інший, до нашої будівлі потрапили? І що ти там робила посеред ночі?
– Телефоном викликали…
– Хто?
– Перший секретар обкому комсомолу Коноваленко… Сказав, терміново треба документи передрукувати.
Вовка Сердюк напружився. Ага! Перший секретар обкому комсомолу, його безпосередній керівник Ростислав Коноваленко, теж у курсі. Може взагалі до туалету вийшов, коли Сердюк з Леніним припхалися. Задумався.
– Йди, Софіє. Якщо повіриш мені, то все буде добре. Завтра вдень я тобі зателефоную. – Замовк, на зарюмсане дівча глянув – ех, устигли раніше за нього.
До ранку мізки парив. І туди підеш – усе втратиш, і сюди – по лезу. Коли до початку робочого дня лишалося хвилин десять, замість обкому комсомолу Вовка Сердюк з приреченістю жертовного кролика пішов до обкому партії. Прямо до кабінету Федора Перепечая. Та у приймальні другого секретаря товкся головний комсомолець області Ростислав Коноваленко. Ухопив Сердюка за руку, потягнув у тихий куток.
– Це твій шанс, Сердюче! – зашепотів гарячково. – Дивись, не просери. Один раз із обойми випадеш, уже ніколи не повернешся.
– Що? – запанікував і без того розгублений Вовчик.
– Перепечая давно скинути хочуть. І перший секретар обкому партії – за, і в Києві добро дали. Ніяк під це падло підкопатися не могли, а вчора… Така наруга! Така аморальна поведінка! Ти – свідок.
– А ти де був? – не втримався Сердюк.
Головний комсомолець від прикрощів червоними плямами пішов.
– За горілкою відіслали, козли. – Сердюка за руку ухопив. – Маєш свідчити, як другий секретар обкому партії Федір Федорович Перепечай Соньку зґвалтував.
– Там ще й другий був.
– Хоч десятий! Нас цікавить Перепечай! Промовчиш – назавтра і двірником не влаштуєшся. Перепечая однаково приберуть, а тобі цього не простять. Свідчитимеш проти Перепечая – другим секретарем обкому комсомолу станеш.
– Завтра? – з переляку бовкнув Сердюк.
Головний комсомолець зиркнув уїдливо.
– А ти чого сюди прийшов?
– Перепечай викликав, – збрехав Вовка.
…Федір Федорович Перепечай міряв кабінет важкими кроками, говорив, як гвіздки у мозок забивав.
– Що, покидьку? Торгуватися прийшов?
Вовка напружився і раптом сказав те, чого і сам від себе не очікував:
– Вчора вночі я умовив нашу секретарку не звертатися до міліції. Я думаю… вона мовчатиме приблизно місяць. За місяць вона може писати хоч десять заяв… Час сплине, і в органах над її вигадками можуть хіба що посміятися.
Перепечай примружив око, уважно глянув на Сердюка.
– Ну і чому вона мовчатиме місяць? Хвора чи дурна?
– Я переконав її, що у міліції вже розглядають заяву про зґвалтування.
– І хто її написав?
– Я… мав написати, – видихнув Сердюк, додав урочисто: – На моє глибоке переконання, будь-які дискусійні моменти і неузгодження, які виникають у роботі партійних чи комсомольських органів, не можуть бути винесеними за стіни партійного чи комсомольського органу. Це… Це зрада… інтересів партії.