РАЙ. Центр - Страница 12

Свиря – брови догори.

– Овва! Так тут і худоба є?

– У кого є, а у кого вже немає, – зітхнув дядько. На кумів глянув. – А ви звідки такі чемні?

– Козаки ми. Серденята Дорошенкові. – Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. – Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!

Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала – товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.

Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече… А хіба так буває? Вони ж із кумом – духи безтілесні…

– Куме! – до Микишки. – У мене голова від питань розколюється. А от, приміром…

– Підемо, – обірвав Микишка. Дядькові вклонився. – Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована!

Куми – до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами.

– Пронесло, – тільки й устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети.

– Щоби на такій швидкості… А якщо хтось на дорозі… – стежив за вогнями, що швидко наближалися.

На дорогу глянув – Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться.

– Хлопці! Хлопці! – загорлав. – Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти!

Куми не чули. Сало… Із хлібиною.

– Мені у раю подобається, – з повним ротом розмірковував Свиря.

– А я так собі міркую… – почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі.

– Ні-і-і-і! – У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.

Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг – чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.

– А може, і не дуже подобається… Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?

– Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися… – вирішив Микишка.

Макс тис на газ, хоча геть не розумів – що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою.

Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» – кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.

Повернися? І де його шукати, того свідка?

Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька – той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.

Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги – до дядька, очі – на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І… де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» – Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.

Зупинився коло нього, а що казати?

Дядько підвів голову.

– Ти? – очманів. Та з розмаху по щоці – лясь! – Ах ти ж, скотиняко! – Та за грудки. – І хто тебе тільки народив, падло?! – На землю повалив, у шию увіп’явся. – Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину…

– Пусти… – хрипів Макс. – Пусти…

Дядько наче отямився – шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.

– Дякуй, підсвинку, що не хочу гріх на душу брати, а то би… Та вставай уже! Де тут у вас міліція найближча?

– Чекайте… – Макса теж трусило від несподіваного, образливого болю. Ледь від землі відірвався. – Я… Я вас шукав… За що?

– За що?! – дядько підхопився, на дорогу глянув. – Хлопців двоє… Посеред дороги йшли… А ти своїм «жигулем» – на них.

– Це не «жигуль»…

– Та знаю, хай би ви всі на «жигулі» попересідали, падлюки! Ти хлопців збив!

– Чекайте… Да… давайте за… заспокоїмося. – Макса трусило вже балів на сім за дев’ятибальною шкалою. – Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.

Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім – на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки – жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.

– От холєра! Мабуть, фари ваші сліплять… Таке привиділося…

Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.

– Вибачай, синку, – знітився дядько.

– Все нормально. – Макса ще трусило. – Я повернувся, бо ви… Ви щось спитати хотіли, а я, здається, обійшовся з вами не дуже… – замовк. – Нерви…

– І у тебе нерви? – дядько на Макса здивовано. – Оце так… Бідуєш? А я думав, ви тут усі ситі… – Хвильку подумав, багатозначно: – А-а-а… Розумію… Дівчина?..

Макс перелякано смикнувся, вкотре оком на Дніпро: нікого. Побіг до автівки, відчинив дверцята.

– Сідайте, сідайте! Організую вам відпочинок у готелі. А зранку допоможу у справах. Ви ж у справах до Києва приїхали?

– Допоможеш? – всміхнувся дядько. – Ти коли від мамчиної цицьки відірвався?

Макс непевно махнув рукою, мовляв, просто повірте, не мучте питаннями, не можу говорити!

– Для мого батька у цій країні зачинених дверей немає.

– Он як. Ну добре. Бери мене під свою опіку. Цілий район тобі дякуватиме, як допоможеш. – Замовк. – А звати тебе як?

– Макс. Максим Сердюк.

– А мене Іваном Степановичем кличуть. Лікар я. Гусько Іван Степанович, – назвався круглий, як гарбуз, дядько ввічливо.

Максів тато Володимир Гнатович Сердюк завжди святкував найголовніше свято свого життя – День Ленінського комсомолу. Навіть коли це стало немодним, а потім і небезпечним, обов’язково випивав келишок за організацію, яка ще у юності розкрила йому очі і довела на практиці – найприбутковішими у всі часи є посади політичні, а не фахові. Поки трійочник Сердюк двічі на тиждень боксував у шкільній спортзалі, щоби потім на перервах у туалеті без зайвого клопоту вибивати з однолітків копійки на кіно та танці, життя не віщувало ніяких особливих перспектив. Мама – медсестра, тато на заводі слюсарює. Хрущовка двокімнатна, Могамед Алі на стіні супиться, дешеве вино вечорами у павільйоні під гітару. І одні черевики на чотири сезони… А як опинився випадково на комсомольському зібранні, де обирали делегатів на міську конференцію, і ще більш випадково втрапив у коло обраних, бо однокласниця-активістка захворіла, а від школи когось мусили обрати, отут Вовка Сердюк і зрозумів, у яких хащах губляться стежки до успіху. Молоді хлопці-секретарі комсомольських осередків заводів, інститутів, організацій – мов з іншого світу. На службових автівках поприїжджали. Костюми, краватки. Рухи впевнені, розмови зарозумілі. А в очах – тягар державницьких справ: студзагін відправити, хлопців до народних дружин заґітувати, несвідому молодь до вступу в комсомол підготувати, на партійних зборах молодіжні проблеми висвітлити… Влада. У цих, років на шість за Сердюка старших, хлопців уже була влада вирішувати за інших. За нього, Вовку Сердюка. Вовка затамував подих, а поряд вихвалялися один перед одним бувалі комсомольські ватажки: один з Куби повернувся, в океані плескався, другий квартиру отримав, третього до Києва переводять.