РАЙ. Центр - Страница 11

Киває.

– Моя свобода – дивна. Не хоче чужих кайданів. Власні собі викувала.

– Теж новина… – похмуро хмикнув Макар.

Не затрималася. Макар із Гоциком мовчки спостерігали, як без сорому роздяглася, побігла у крихітну душову, хвилин зо п’ять поплескалася, вискочила у рушнику, відшукала білу спідницю, вскочила у неї, наверх – футболку. До дверей.

– Скоро повернуся.

– Сьогодні? – Макар їй услід.

Зупинилася у дверях. Пішла в кухню. На хлопців глянула, усміхнулася. Кивнула – авжеж!

До кімнатки побігла.

– Щось шукаєш? – гукнув Гоцик з кухні.

– Вже знайшла… – Око у бік кухні скосила – не йдуть? Обережно дістала з кишеньки Макарового рюкзака пласку рожеву пігулку, заковтнула без води, вискочила геть.

Гоцик зітхнув, штовхнув порожню пляшку.

– Пиво скінчилося…

Макар – наче чекав.

– Пішли, пішли… – підганяє Гоцика, а сам уже у кросівки вскочив.

Костянтинівська світилася ліхтарями, неоновими вивісками й автомобільними фарами. Поодинокі перехожі… Хоч і центр, а не людно. Макар із Гоциком намірилися до набережної. Там великий «Фуршет», завжди є світле пиво… Аж попереду – біла спідниця. Зупинилися. Ніби терміново прикурити треба. Вдивляються.

Люба стояла на перехресті та знай озиралася. Вийняла з кишені мобільний… А дзвонити – не дзвонить. Може, час дізнається? Так і є. Глянула, сховала телефон у кишеню, поглядом по вулиці і засвітилася – від рогу прямо на неї мчало розкішне «мазераті». По гальмах! З «мазераті» вийшов красно неголений хлопець років двадцяти з лишком, джинси порепані, сорочина баксів на п’ятсот тягне. До Люби. Обійняв. По рудому волоссю долонею провів. На вушко щось прошепотів.

– Макаре, наша Люба злигалася з метросексуалом, – сказав Гоцик без добра.

– Класна тачка, – відповів Макар. У очах вісімки з номера «мазераті» плигають, як суцільна гнітюча нескінченність.

Набережною в бік Печерська мчало «мазераті». Люба усміхалася на сидінні поруч із водієм, тим самим красно неголеним хлопцем років двадцяти з лишком, і якби Макар із Гоциком були зараз поруч, то нарахували б у хлопця принаймні три, на їхній погляд, недоліки – по- перше, він був не просто вродливим, а вродливим по-нетутешньому, наче прилетів з іншої планети, по-друге, нелогічно молодим, як на власника дорогої тачки, по-третє – і це головне! – від хлопця пахло тією самою туалетною водою від Кароліни Геррера, яка давно скінчилася у Макара з Гоциком.

Люба мружила очі від тисяч вогнів, що мчали на «мазераті» і миттєво зникали позаду.

– Максе… – розсміялася. – Чому мчимо? Це ж наш час… Він пролітає… Я навіть не встигаю…

– Батьки чекають, – відповів Макс, не відриваючи від дороги погляду. – Мама, мабуть, приготувала свій фірмовий пиріг. Знаєш, чому він фірмовий? – розсміявся. – Вона просто не вміє пекти нічого, крім яблучного пирога.

Вона вдихнула глибоко, очима навкруги нервово.

– Така ніч… А ми мчимо. Мчимо, та недвижні. Сидимо і летимо вперед. Яка дурня! А ще я так хочу пити!

Макс на Любу крадькома.

– Дарма ти нервуєшся. У мене чудові батьки. Вони сподобаються тобі.

Попереду пішохідний міст. Побачила, розсміялася.

– Сподобаються? Певно. А з мосту можна побачити «Царське село». Зупиниш? Не можу сидіти. Так хочеться пити… Нап’юся води і стану відвертою. Ніч одкровень.

– Любо… Кинь хвилюватися. Ми недовго.

– Зупиниш на хвилинку?

Макс натиснув на гальма. «Мазераті» так різко зупинилося біля пішохідного мосту, що двійко однакових, мов близнюки, «деу» перелякано шарахнулися вбік.

Макс обернувся до Люби, провів пальцем по гарячій щоці.

– Господи, Любо! Ми ж дорослі люди, а ти хвилюєшся, наче перед іспитом.

Розсміялася. Затулила обличчя долонями. Відняла, облизала язиком сухі губи. Очі блищать.

– Пішли на міст. Побачимо дім твоїх батьків, і я розповім одну історію. Не можна відкладати.

З автівки вискочила.

– Пішли. Одній не можна. Одна помру.

Побігла до мосту.

– Любо! – гукнув Макс із салону.

Не почула. Тільки біла спідниця тріпотить.

Кілька хвилин – як Всесвіт. Без кінця і краю. Макс ніколи не розумів: як це – без кінця і краю? Батько намагався пояснювати популярно. Говорив: «Уяви собі, синку, паркан. Ти йдеш і йдеш, а він усе не кінчається. Отак і Всесвіт…» – «На нескінченний паркан дощок нізащо не вистачить!» – пручався малий Максим. І питав: «А Всесвіт – з чого зроблений?» – «З… – замовкав батько, але тільки на мить. – З дуже різних матерій… Цього добра у Всесвіті – через край!» – «Всесвіт зроблений із Всесвіту?!» – жахався малий. А батько уже хвалився матері: «Ґеній!» І поночі не заглядав у простору дитячу кімнату, де малий Максим великими від незрозумілого жаху очима дивився крізь вікно просто у той незбагненний Всесвіт.

Кілька хвилин – як безкінечність. Люба добігла до середини мосту, припала до огорожі, вдивлялася у печерські пагорби. Макс зітхнув, вийшов з автівки, закурив, пішов до мосту – ніколи він не бачив Любу такою збудженою і схвильованою. Несподівано поряд з автівкою виник чудний дядько, говорив щось, а коли Макс озирнувся до мосту, то не повірив очам – біла спідниця раптом сіпнулася, полетіла у воду і зникла без сліду. Жарти у нас тут такі! Жарти… «Максе, негайно їдь звідти! Ти почув?!» Макс тис на газ, «мазераті» мчало геть від сумнівних забав, і, тільки коли вискочило аж біля Лаври, хлопець отямився і різко натис на гальма.

Мобільний вчасно.

– Рома? Я… Я нічого не розумію. Вона стояла на мості, а потім… я бачив тільки білу спідницю, що полетіла в річку. І все! На воді – жодної хвилі. Наче у безодню.

– Припини. Мене інше цікавить. Поряд нікого не було?

– Якийсь чоловік… Приїхав до Києва у справах. Але… Це містика. Що відбувається? Я…

– Максе! Здається, тобі потрібно алібі. Повернися і знайди того чоловіка.

– Навіщо?

Макс кілька хвилин слухав настанови, відрубав зв’язок, тремтячими руками повернув кермо – назад, до пішохідного мосту.

Круглий, як гарбуз, дядько з портфелем-дипломатом і вельветовою торбою прим’яв задом малу травицю під Володимирською гіркою біля трамвайних рейок поряд із пішохідним мостом. Газету розстелив, вмостився на останні політичні негаразди. З торби – сальця шмат, хліб у руки.

– Чи поїсти?

Від набережної до дядька – двійко молодиків у полотняних штанях. Босі, як волоцюжки, сорочки до пупа розстібнуті, мідні хрести на мотузках з ший звисають. І – знай озираються. Не інакше як хочуть без свідків із дядьком розібратися. Дядько напружився, сало у роті зубами до соку стис. Руку до портфеля. За ручку вчепився, і наперед видно – не вагатиметься.

Босі хлопці кроків за десять від дядька зупинилися. Білявий дядька роздивляється, аж шию скрутив. А другий – справжній велетень – вклонився до землі…

– Смачної тобі вечері, світла християнська душе!

– Дякую, – дядько обережно.

– Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? – велетень далі.

– Питайте, тільки навряд поможу, – дядько їм. – Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?

– Центр! – Свиря аж підскочив. Микишці: – Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!

Микишка Свирю за рукав смик – мовчи! І знов до дядька з поклоном.

– Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися… Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися – зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.

– Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам…

Свиря сіпнувся.

– То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?

– Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут… Корова моя на наукове поле забрела… Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.