РАЙ. Центр - Страница 1

Дипломант конкурсу романів, кіносценаріїв та п’єс «КОРОНАЦІЯ СЛОВА – 2009»

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2011

© Чернова І. І., 2009

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2009

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2009

ISBN 978-966-14-1538-5 (FB2)

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Дашвар Люко

Д21 РАЙ. центр [Текст]: худож О. Маслов. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2009. – 272 с.: іл.

ISBN 978-966-14-0369-6.

Помешкання в центрі мегаполісу, навчання в престижному виші, роман з багатієм – для провінціала то межа успішності, ніби опинитись у центрі раю! Заради цього можна поступитися принципами, сховати гордість, збрехати…

Але чи є в тому раю – у брендованому одязі, у шикарних офісах та автівках представницького класу – безгрішні душі? Бо тільки безгрішна душа зможе побачити двох вояків гетьмана Петра Дорошенка, які пробудилися через 340 років, щоб відшукати РАЙ. центр.

ББК 84.4УКР

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Юрій Логуш,

Голова Правління ЗАТ «Крафт Фудз Україна», ініціатор проекту

Всеукраїнський конкурс романів, кіносценаріїв та п’єс «Коронація слова» був заснований за підтримки бренду найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно і театр обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру, і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

www.kraftfoods.com.ua

У червні дві тисячі восьмого фестиваль феєрверків пригнав до Дніпра в районі Подолу тисячі киян: люди заполонили набережну, дніпровські схили, заблокували проїжджу частину… І пішохідний міст, що з’єднує правий берег Києва з Трухановим островом, не оминули – забили вщент, аби краще роздивитися вибагливі сполохи вогнів на чорному тлі. Феєрверки так потужно розмальовували небо, що зірки не втрималися – поховалися.

Наступної ночі біля Дніпра – уже й тихо, уже й пластикові пляшки річка віднесла вниз за течією, а зірки так і не оговталися. Щезли. І міст пішохідний – диво! – вилизаний. Чекає чергової забави.

Не забарилося. Близько другої по півночі на міст вибігла тонка, аж дзвенить, рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці. Зупинилася. Під ногами Дніпро, як пекельна безодня, чорніє. Над головою вогні мостового освітлення, мов райські свічки миготять. А їй куди? Розсміялася. Чимдуж мостом. І хоч би хто поруч! Ані душі… Тільки з салону пихатого «мазераті», що застрягло на набережній поблизу мосту, за дівчиною здивовано спостерігав коштовно неголений мажор років двадцяти з лишком.

До середини мосту – трохи ще. Дівчина припала до мостової огорожі: видивляється щось на печерських схилах, видивляється… Усміхається, сухі губи облизує. Плечиком смикнула – усі геть! Невразлива, нездоланна, безсмертна. Бровки насупила – мабуть, не побачила, чого хотіла. Голову задерла – би вище, тоді б точно… Не вагалася – руді кучері навколо шиї обкрутила, подерлася наверх по металевих конструкціях мосту. І спідниця біла тріпотить – чисто прапор.

Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, – впала, коліна позабивала і завмерла – ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо. Тільки й чути, як хвиля на берег – хлюп. Обережний їжачок кинув гризти зів’яле яблуко, забуте кимось із відпочивальників, повів носом. Німо? Дерева у глибині острову зашепотіли без вітру… Тваринка за мить скрутилася, завмерла. Що за чортівня?

– Матінко Божа!

Невисокий хлопчина років двадцяти – босий, біляве волосся соломою, важкий хрест до пупа, полотняні штанці на мотузці тримаються – продерся крізь дерева. До берега. Навкруги, навкруги… Як сліпий. На коліна впав.

– Бо… бо… бо… Святий Боже, єдиний, кріпкий… Борони раба свого… Де це я? На які ще тортури… – сам. З-під пахви зиркає.

Дерева знов загомоніли. Білявий вишкірився:

– А-а-а-а, диявольські діти. По мене прийшли? Хочете сина християнського під собою мати?!

Намацав каменюку. Вужем за кущі. А у глибині острова вже гілки тріщать. Страшне щось до Дніпра суне. Та так міцно суне, що каменюка геть не допоможе. Кинути і руки звільнити? Білявий розігнувся. Стрілою на той шурхіт.

– Стрічай і не гнися, гадюччя!

З розмаху – хрусь! Прямісінько у міцного, мов глиба, парубища! Той саме з-поміж дерев на берег вийшов, потилицю чухає, головою розгублено крутить.

– Гей! – зойкнув. Відштовхнув білявого. – Ти що за такий?

Білявий завмер – очам не вірить.

– Куме? – прошепотів. Як заверещить: – Куме! Куме Микишко! Невже ти? Пресвята Богородице небесна, і Ти, святий Боже єдиний! Куме!

– Кум Свиря? – здивувався велетень.

Обійнятися не встигли – на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві – на все небо, аж горять. Свиря з переляку:

– Лягай!

Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув – Микишка враз носом у пісок зарився.

Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там – вогнів мільйон.

– Матінко Божа… – Микишка зачаровано. – Та це ж Київ…

Свиря схлипнув:

– Горить… Турки, сучі діти, празник мають…

– Ляхи…

– Турки…

– От базікало язикате! – Микишка. – Звідки турки? Кажу – ляхи!

– Турки…

Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило.

– Нащо пробудилися? – Свиря. – Краще би оцю біду вік не бачити.

– Час нам…

– Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер – духи безтілесні…

Микишка себе помацав, кума щипнув.

– Хіба?

– А як інакше? – рознервувався Свиря. – Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного…

Замовкли. Микишка на вогні зиркнув.

– Я так собі міркую, куме Свиря… Дивне полум’я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім.

Свиря й собі – на правий берег. Пику розумом закопилив.

– А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали… Хочуть, іродове плем’я, душі наші вторгувати!

– Он де свята Лавра…

– А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути… Ні. Не Київ.

– А я, куме Свиря, так собі міркую… То обителі чистих душ урятованих. Чисті душі можуть вище хреста бути… І світяться весь час, бо іродову темряву побороли навіки.

Свиря з недовірою вдивився у вогні правого берега. На Микишку…

– Куме… Невже ми прямісінько у рай втрапили?

– Я так собі міркую, куме Свиря… – Микишці від хвилювання перехопило подих, – …що ми в раю…