Пятнадцять хвилин на Марсi (на украинском языке) - Страница 2
- Про це ведмежатко й говорила Аллочка?
- Так.
- А бiльших тварин там немає?
[Image12.tif]
- Якось вони бачили дуже велику iстоту, що вмерзла у прозору глибiнь криги. Iстота була чорного кольору з головою й хвостом земного дельфiна, але з лапами замiсть черевних плавцiв i значно бiльших розмiрiв Видно, цей дельфiн викинувся з океану, задихнувся на березi й поступово вмерз у товщу криги.
- Вони вирубали його звiдти?
- Нi. Океан був неспокiйний. Вздовж трiщини одна за одною прокотилося декiлька високих хвиль - видно, вiдгомони якихось тектонiчних процесiв - за ними ще й ще, вода в трiщинi захлюпотiла, обдаючи крижанi береги бризками. Було небезпечно залишатися на слизькiй мокрiй кризi. Довелося пiднiматись з трiщини нагору.
- А якi ж марсiяни?
- Котрi?
- Ну, як же! Марс, марсiяни - усi звикли до них, всi чекають їхньої появи.
Вiра усмiхнулася у вiдповiдь своєю чудовою, трохи сумовитою усмiшкою.
- А марсiян нема. Холодно там дуже, i "бiлi вiдьми" на перешкодi. Нi, марсiян нема на Марсi.
- Прикро.
- Так, вельми прикро. Мовби вночi у степу - йшли, йшли на вогник, а прийшли до порожнього догоряючого багаття, довкiл якого нема анi душi. Жаль, звичайно, та що ж поробиш...
- А тобi не страшно за нього? Я дивлюся на тебе i вражений твоєю мужнiстю...
- Облиш! - обiрвала мене Вiра й чомусь знов подивилася на годинник. Була майже рiвно друга. Вона розповiдала про Вiктора усього п'ятнадцять хвилин, а менi здалося, неначе я там разом з ним вже кiлька мiсяцiв борюся з дикими танцями "бiлої вiдьми" i власними руками гладжу пухнасту шерсть довiрливих ведмежаток на днi глибоких крижаних трiщин.
- Пробач менi, я мушу глянути, що там робить Аллочка, - сказала Вiра i вийшла з кiмнати.
Я залишився сам. Тепер менi було соромно згадувати, як я ще вчора ходив у гостi до знайомих i дивував їх льодяними торосами, пижиковою шапкою i моржевим iклом. Менi соромно було зiзнатися самому собi, що й Вiктора з Вiрою я хотiв здивувати своїми пiвнiчними оповiдями.
Годинник пробив двiчi. Менi здалося, що в мене за спиною розчинилися дверi в робочий кабiнет Вiктора. Я обернувся i не повiрив власним очам. У дверях стояв Вiктор, вдягнений по-домашньому, трохи скуйовджений, усмiхнений i явно здивований моєю появою.
- Володько, пропаща душа! Тебе ось менi й бракувало!
Вiн стиснув мене в обiймах i кiлька разiв сильно труснув. Я дивився на нього, скiльки було сили в моїх очах, не маючи змоги вимовити й слова.
- Ти що, на пiвночi онiмiв, чи що? - здивувався Вiктор.
- Ти?.. Ти вже повернувся з Марса?
- Повернувся, повернувся! - засмiявся вiн. - А ти звiдкiль знаєш про Марс?
- Вiра розповiла.
- Розумiєш, я "захворiв" Марсом, коли дiзнався про гiпотезу професора Лебединського. Я так ясно уявив собi Марс, вкритий шаром криги, що сiв писати про нього науково-фантастичну повiсть. Вiра читає мiй рукопис i, здається, також захопилася ним.
- Отже, Фролов, "бiла вiдьма" й ведмежата - усе це тiльки твоя вигадка?
- Фролов - так, а ведмежата й "бiла вiдьма", хто зна, можливо, вони й насправдi iснують...
- Навiщо ж Вiра морочила менi голову цiлих п'ятнадцять хвилин!
- Ти вибач її. Я просив до другої години не впускати до мене нiкого. Сказав їй i Аллочцi, що я на Марсi. Розумiєш, треба вчасно завершити рукопис. З редакцiї телефонували вже кiлька разiв, а мене не задовольняють тi мiсця повiстi, де описуються крижанi простори Марса. Дається взнаки, що я не був на пiвночi. Ти не мiг би подiлитися зi мною своїми враженнями? - Вiн благально глянув на мене.
Цього разу я дав волю своїй фантазiї i з захопленням розповiв про тороси, оленiв, морози i вулкани .
Вiктор, Вiра i Аллочка iз заздрiстю розглядали мою шубу з тюленячого хутра й пижикову шапку. Моржеве iкло я залишив Вiкторовi на пам'ять - менi набридло тягати такий вантаж. Тепер iкло прикрашає письмовий стiл письменника-фантаста. А повiсть про Марс вийшла в нього досить цiкавою.