Прогулянка - Страница 4
«Навпаки — я мала б зрадіти, — жваво відповіла прекрасна жінка, — однак я мушу вас розчарувати щодо вашого припущення. Я ніколи не була акторкою».
Це спонукало мене заявити: «Не так давно я переїхав у цю місцевість із холодних та сумних, до того ж бідних околиць, внутрішньо зламаний, цілковито позбавлений віри, довіри й певності, будь-якої надії на краще, відчужений від світу та розісварений із собою. Зневіра і боязнь охопили мене всього і супроводжували на кожному кроці. Згодом це підле й жахливе упередження стало поступово відходити. Я задихав тут і спокійніше, і вільніше — і знову став кращим, теплішим, щасливішим. Страхи, що сковували моє серце, здається, поступово розтанули; смуток і душевна пустка, як і безнадія, поволі замінились радісним примиренням та живою позитивною відкритістю, яку я знову навчився відчувати. Я був мертвий, а тепер мені так, наче хтось підняв мене і запустив у рух. Там, де я міг очікувати лише потворностей, труднощів і тривог, мені трапляються краса й доброта, а також усе, що несе заспокоєння, довіру і благо».
«Тим краще», — сказала жінка з приязню на обличчі та в голосі.
Оскільки мені здалося, що надійшла мить закінчувати це свавільно розпочате спілкування і йти далі, я побажав усього найкращого жінці, що прийняв було за акторку; тепер, на жаль, я бачив, що вона нею не є, тим більше великою та уславленою. Вона й сама вважала за необхідне це заперечити. Я попрощався з нею з вишуканою та, якщо можна так це назвати, старанно підкресленою чемністю, шанобливо перед нею схилившись, і, мов нічого не сталося, спокійно рушив своєю дорогою.
Дрібне запитання: чи не час тепер приділити трохи особливої уваги та, можливо, стриманого схвалення розташованій під зеленими деревами зграбній ґалантерейній крамниці?
Я твердо переконаний (і наважуюся це відповідально засвідчити), що коли йшов собі й маршував отак найгарнішою з доріг, моя горлянка, сама чогось подібного ніколи не сподіваючись, видала із себе недоладно-дитинний і голосний вереск радості. Що нового, нечуваного й небаченого відкрилось мені? Та ніщо інше, як уже згадувана мила ґалантерея з модним салоном. Париж і Петербург, Бухарест і Мілан, Лондон і Берлін — усе, що в думках пов’язуємо з елеґантністю, столичністю та легковажністю, виринувши на моєму шляху, підійшло впритул, щоб захоплювати й чарувати. Однак у столицях світу немає такої ніжної зелені дерев, такої краси і благості привітних лугів, таких тремких листочків і, не в останню чергу, такого солодкого подиху квіток, які я мав тут. «Усе це, — вирішив я, спинившись і завмерши в тиші, — я обов’язково змалюю колись у своїй новелі чи іншій фантазії, що її назову „Прогулянка“. І там у жодному разі не повинно забракнути цієї крамниці з дамськими капелюшками. Інакше-бо мій твір буде позбавлений однієї з найголовніших принад. Я мушу всіма силами уникати такої прогалини, та що там — просто унеможливити її». Пера, стрічки, штучні овочі та квіти на симпатичних милих капелюшках здалися мені такими ж близькими серцю, як і сама природа, що власною зеленню, всіма іншими своїми барвами огортала і вбирала в себе штучні кольори і фантазійні форми моделей, і завдяки цьому крамниця виявлялася малим малярським шедевром в її, природи, обрамленні. При цьому, як уже говорилось, я розраховую на витончене читацьке розуміння, щодо якого перебуваю в постійних тривогах. Це нещасне зізнання боягуза не має вас дивувати. Подібне діється і з усіма куди мужнішими авторами.
Боже! Яку прекрасну і знадливу, просто феєричну м’ясарню з рожево-червонястими свинячими, телячими та яловичими тушами я побачив! І знов поміж листям, до речі. Усередині орудував продавець, там же стовбичили й покупці. Ця крамниця, безумовно, заслуговує такого ж захопленого вигуку, що й капелюшна ґалантерея перед тим. Третім я стримано згадаю ларьок із прянощами. Щодо всіляких генделиків, то на них ще, здається, зарано. До такого штибу закладів просто неможливо запізнитися вдень — і кожен з нас достеменно знає наслідки їх відвідин. Найпристойніший із нас, мабуть, не заперечить, що йому також іноді хочеться трохи непристойностей. На щастя, всі ми люди й тому так легко це собі пробачаємо. Завжди можна послатися на загальне ослаблення організму.
Тепер я мушу зорієнтуватися наново. Смію припустити, що зміна становища і перегрупування вдаються мені не гірше, ніж якомусь фельдмаршалові, що здатний бачити всю повноту ситуації наскрізь, а всі випадкові ексцеси та контрвипади вміло накриває — дозволю собі такий вислів — сітями свого геніального розрахунку. Сумлінні люди нині постійно читають про таке у щоденних газетах, фіксуючи в пам’яті вирази на зразок «фланговий прорив». Останнім часом я дійшов висновку, що воєнне мистецтво, як і загалом ведення війни, є майже так само складним і вимагає ледь не стільки само терпіння, що й мистецтво поезії. Ну й навпаки. Письменники, як і генерали, часто мусять здійснювати тривалі приготування, перш ніж кинутись у битву, себто жбурнути на ринок нову книжку чи інший виплід зусиль, що іноді сприймається як виклик і спричинює цілу серію потужних контрударів. Книжки породжують рецензії, й останні нерідко виявляються такими нищівними, що книжці доводиться вмирати, авторові ж — провалитися в розпач!
Нікого з вас не мав би заскочити факт, що всі ці, сподіваюся, зграбно збудовані і красиві рядки я виписую власноруч пером із німецької судової райхсканцелярії. Звідси мовна стислість, абсолютна влучність і гострота, які можуть відчуватися в певних місцях цього тексту — прошу надалі їм не дивуватися.
І все ж коли нарешті надійде пора заслуженої учти в гостинної пані Ебі? Боюся, що досить нескоро: спершу я мав би усунути деякі поважні перешкоди. Мій апетит мав би вже давно розгулятися на повну.
Поки я йшов отак собі, мов неостанній волоцюга, явний безхатько й нероба чи, скажімо, прогульник або і бродяжник, попри всілякі сади з вибуялою в них щільною городиною, попри квітники з їхніми пахощами, садові дерева, квасолеві тички, обвиті гронами квасолі, попри високі жита, пшениці та вівси, попри дровітню з колодами й поліняками, попри соковиті трави і приязне джеркотіння води, малої річки або струмка, попри всіх людей, включно з милими продавчинями з ринку, попри оздоблений радісними прапорцями народний дім, як і попри інші корисні та добрі об’єкти на зразок тонкої феєподібної яблуні, як і Бог знає попри які ще можливі речі, — наприклад, розквітлі полуничні кущики або — ще краще — достиглі червоні полуниці, тож поки я цілком добропорядно йшов попри все це, а в голові мені снувалися глибокі та приємні думки (адже під час прогулянки в нас буває проблискують і спалахують численні ідеї, дуже варті пізнішого якнайстараннішого опрацювання), назустріч мені звідкись узявся чолов’яга, потвора, дивовижа, що заступив мені вмить ледь не всю світлу дорогу — височезний зростом і здоровенний дядько, що його я, на жаль, знаю не так і погано, цього найвищою мірою монстра і велетня на ймення
Я сподівався б його зустріти в будь-якому іншому місці та на будь-якій іншій дорозі — лиш не на цій, мальовничій і лагідній. Його сповнена жахіть і смутку поява, як і його трагічне й потворне єство, нагнали на мене страху, зруйнувавши і красу краєвиду, і всі мої радощі та веселощі. Томцак! Правда ж, любий читачу, що й само вже ім’я відлунює понурістю й ляком? «Навіщо ти з явився переді мною, навіщо заступив мені шлях, нещасливцю?» — закричав я на нього. Але Томцак не відповідав. Він дивився на мене, великий — себто дивився на мене згори; він-бо суттєво переважав мене у зрості. Поруч із ним я уявляв себе якимось гномиком або малим, бідним і слабким дитинчам. Велетень міг запросто розчавити або розтоптати мене. Так, я знав, хто він. Спокою для нього не існувало. Розбурханий, ходив він білим світом. Він ніколи не спав у м’якому ліжку й ніколи не жив у затишному зручному домі. Він мешкав повсюди й ніде. У нього не було батьківщини, тож і будь-яких законів над ним не було. Він мусив животіти без вітчизни і щастя, цілковито позбавлений любові та людської втіхи. Не цікавився нічим, від усього закритий, тож і ним ніхто не цікавився, його життям і поривами. Минуле, теперішнє і майбутнє були для нього єдиною безмежною пустелею, а життя було затісне й завбоге. Ніщо не мало для нього значення, тож і він нічого ні для кого не означав. З його великих очей виблискувала надземна і підземна скорбота. Безкінечний біль читався в його втомлених млявих рухах. Він був не живий і не мертвий, не старий і не молодий. Мені здавалося, що його вік налічує сотні тисяч років і що він мусить жити вічно, щоб вічно лишатися неживим. Він умирав щомиті, щоб не змогти померти зовсім. Для нього не існувало жодної заквітчаної могили. Прослизаючи повз нього, я промимрив собі під ніс: «Бувай здоров і на все добре тобі, друже Томцак».