Привид iз Валовоi - Страница 7

Все.

Принаймні так вважав поліцейський.

У Кошового ж виникли свої міркування, поділитися якими дуже кортіло. Єдиною людиною у Львові, здатною зараз вислухати його та відповісти на кілька питань, був Йозеф Шацький. З контори Клима відпустили на цілий день, і можна було прогулятися до Кракідалів. Уже навіть почавши рухатися в потрібному напрямку, Кошовий передумав, вирішивши обговорити все на нейтральній території. Тому завернув до поштамту, дав Шацькому телеграму, запросивши на каву в «Сан-Сусі», після чого вирушив на вулицю Валову.

Неквапна піша прогулянка туди, а за деякий час – звідти в бік Сикстуської – забрала трохи більше двох годин. Проте, наблизившись до кав’ярні, Кошовий не стримав здивованого вигуку. Йозеф Шацький уже маячив біля входу, нервово походжаючи й роздивляючись навсібіч, не знаючи, звідки треба чекати появи товариша. Насправді дивуватися не було чому. Клим знав: при нагальній потребі цей чоловік обжене трамвай, хай при цьому захекається й вивалить язика на плече, мов загнаний пес. Навіть хапатиметься за серце. Хоч варто запропонувати кухоль пива, як від змученості його не лишалося й сліду. І все одно Кошовий не міг звикнути за весь час їхнього знайомства до темпів, із якими пересувається у просторі Львова ця вже не першої молодості людина.

Щоправда, Шацькому з однаковим успіхом давали і сорок, і п’ятдесят років. Не гладкий, але й не худий, він здебільшого ходив у старому, але добротному піджаку із довгими полами, котрий висів на хазяїнові вільно. Зараз на Йозефові було ще сіре довгополе пальто із розстебнутими ґудзиками, котре мало, крім прямого призначення – носіння у відповідний сезон, – ще одну, не менш важливу функцію. Як і піджак, верхній одяг був трохи завеликим. І Шацький вдягався так навмисне, аби здаватися соліднішим. Маючи зріст нижчий за середній, намагався виправити природний ґандж бодай у такий нехитрий спосіб. І все одно, коли вони стояли поруч, різниця більш ніж на півголови була помітною.

Кучма засіяного початковою сивиною волосся лише збоку виглядала неохайною. Насправді ж за волоссям Шацький доглядав, воно завжди було дбайливо пострижене, ось лиш уперто не хотіло здаватися на милість гребінця, не прогинаючись навіть під капелюхом із широкими крисами. З бородою удавалося впоратися значно краще, тому й виглядала вона охайнішою. Видовжене лице прикрашали м’ясисті, трошки сторчкуваті вуха та прямий, широкуватий, із невеличкою орлиною горбинкою ніс.

– Ви зарезервували столик, пане Кошовий? – вигукнув Йозеф замість привітання.

При розмові він ковтав звук «р». Не гаркавив грубо, мов залізом по шершавому, не грасирував м’яко, немов дзвіночок дзвенить. Просто не вимовляв, почулося таке собі «за’езе’вували». На його крик озирнулися перехожі та швидко втратили інтерес – нічого вартого уваги не відбувалося.

– Хіба ми не знайдемо місця? – Наблизившись і потиснувши Шацькому руку, Клим вирішив так само обійти зайві вітальні церемонії.

– О цій порі – ні! – Йозеф був категоричним. – Хіба забули? Нині – п’ятниця, такий самий святий день для християн, як для жидів – субота. Й то не для всіх, пане Кошовий. Бо зуби болять у людей незалежно від днів тижня, церковних свят і взагалі, скажу я вам, не зважають на календар. Якось мав проблему: в самий Пейсах[15] одна герутене[16] так захопилася, що від власної жадібності до їжі зламала собі відразу два зуби. Потім я мусив іти до рабина, аби…

– Пізніше про це, Шацький, – перервав Клим і, відчувши, що сказав аж надто різко, тут же пом’якшив прохання: – Якщо можна, потім. На десерт. До чого тут п’ятниця?

Йозеф усе одно надувся, бо не любив, коли не давали доказати історію до кінця. Тому, закотивши очі, що здебільшого означало «чого ви всі від мене хочете», пояснив:

– Зараз уже по четвертій. Завершився черговий тяжкий тиждень. Люди поспішають попрощатися з ним. Тому займають усі вільні місця в пристойних кав’ярнях. Глядіть, пане Кошовий, аби не довелося нам із вами йти в якусь діру.

Так Шацький іменував доступні невибагливим містянам дешеві заклади, звідки ніколи, здається, не вивітряться жовті димні клуби. Вкриваючи, немов першим снігом, лампи, під скляними ковпачками яких тремтіли вогники, вони додавали таким кав’ярням певної загадковості. Втім, таке враження було першим і хибним. Усяка романтика відходила, коли разом із сизим тютюновим димом відвідувач-новачок занурювався в гамірне море, котре складалося з безпричинного сміху, лайливих тирад, нудних та позбавлених змісту монотонних сповідей, відрижок і випущених то тут, то там вітрів.

Бруднуваті простонародні питні «діри» мали все ж одну чесноту, здатну переважити вінок заданих ґанджів. На відвідувачів там не звертали жодної уваги, якщо, звісно, ті не виділялися одягом, манерами чи в якийсь інакший спосіб. Злитися із тутешнім гармидером було завиграшки, й проводити небажані для сторонніх очей та вух зустрічі й перемовини все ж було ліпше там. Єдине, на що зважав у таких випадках Кошовий, – усі ці заклади могли бути, а часто – дійсно були густо нашпиговані поліцейськими агентами. Нема гарантій, що п’яндига у м’ятому котелкові за сусіднім від тебе столиком, котрий мочить вуса в пивній гальбі, не працює на кримінальну поліцію за гроші або просто з ідейних, авантюрних чи інших міркувань.

Натомість нові, більше наближені до світського життя кав’ярні, чий глянцевий блиск перегукувався з віденським і навіть мусив відповідати тамтешньому стилю, уже впевнено відвойовували позиції. Найчастіше вони відкривалися в нових, сецесійних[17] будинках – саме на них тривав бум в останні роки. Дорогу й стильну кам’яницю поблизу Сикстуської вулиці мода не оминула: популярна у Львові кав’ярня «Сан-Сусі» відкрилася тут лише два роки тому, й фірма-забудовник внесла її в проект від самого початку.

Кошовий любив тут бувати, хоча все ж частіше заходив до кав’ярні Добровольського. Там завжди було людно, та відвідувачі, не домовляючись наперед, ніби так і потрібно, дотримувалися тиші. Адже туди сходилися панове з усього міського центру читати свіжі газети, чим заклад мимоволі нагадував закритий британський клуб джентльменів, подібний до описаних у своїх оповіданнях сером Конан Дойлем. Думалося там справді краще. А ось поговорити ліпше деінде. «Сан-Сусі» підходила якнайкраще.

Переступивши поріг, Клим зрозумів, що Шацький мав рацію. Й заразом спіймав себе на думці – давно не заходив сюди, тим більше під кінець дня й під кінець тижня. Вільних місць не було, принаймні Кошовий їх не помітив. Зате від нього не сховалися вогники торжества, що блимнули в очах зубного лікаря. Випнувши вперед худі груди, він зміряв Клима таким поглядом, ніби раптом виріс на цілу голову і глядів на товариша згори вниз. Кошовий відразу здогадався, що зараз відбудеться, але дозволив Йозефу скупатися у променях слави.

– Проведіть нас! – гордо попросив наспілого кельнера.

Той, лавіруючи між столиками, перетнув разом із ними залу, тримаючи курс ліворуч, завів обох за широку масивну колону, жестом показав призначений для двох столик.

– Прошу дуже. Панове відразу зволять замовити?

– Дві чорні кави, будь ласка, – сказав Клим. – Одну без молока.

– Дві без молока, – тут же виправив Шацький. – І прошу принести також ваших фірмових круасанів.

Мода на французькі рогалики завелася у Львові не так давно. Кошовий уже знав, що, кажучи «фірмові», замовник мав на увазі оригінальну начинку, яку додавав кожен кухар. Зазвичай вони були сезонними, і нині в «Сан-Сусі» пропонувалися круасани з корицею та абрикосовим джемом.

– Що б ви робили без мене, – мовив Шацький, коли кельнер відійшов, а вони вмостилися за столик один навпроти одного, прилаштувавши перед тим капелюхи й пальта на стоячий лакований вішак. – Якби я не прискочив сюди так скоро, як мені дозволила моя Естер, не вдалося б зарезервувати навіть стільця біля шинквасу. Довелося б нам з вами блукати, мов двом моркв’яним поцам, від закладу до закладу, всюди ловити облизня й опинитися нарешті у кращому випадку – «Під вошею», що на Личакові, а в гіршому – в одній із брудних довколишніх дір.